Мов чарівник могущий чорну хмару
Наодмаш рукавами розмаває,
Так сей чернець святий од Бога кару
Заслужену в чернецтві відхиляє,
Тим всяк його боїться й поважає,
І навіть сам вельможний Плетенецький
Перед Мовчальником главу схиляє
І вислуховує обичаєм чернецьким,
Як п'янством той його да сном корить мертвецьким.
V
З великого коліна він походив,
Що панувало по Десні й Сулою 92,
І рід його панами верховодив,
Стягав їх під свій славний стяг до бою,
А він давно смиривсь перед судьбою,
Презрів багатство й суєту мирськую,
Душею в Бозі возжадав покою
І проміняв пиху і вдасть земную
На жизнь мовчальника і тишину святую.
VI
Судьба ж була така, що він в поході
Танця татарського перелякався
І, стидячись ганьби собі в народі,
Під рясою в монастирі сховався.
Тут за чернецтво дуже цупко взявся,
Дарма, що був молодиком безвусим.
Ніхто з його молитви не сміявся:
Бо серед братії в своїм навуссі русім
В стоянні був рівен монахам довговусим.
VII
Вистоював афонські літургії,
Єрусалимські всеночні без краю
І виповняв усі пости святії
По древньому чернечому звичаю;
Найбільше ж тим дослужувався раю,
Що знай шептав: «О Господи, помилуй»
Сим одганяв всі помисли лихії,
Сим побіждав дияволову силу
І чудотворною зробив свою могилу.
VIII
В могилі-бо сто літ уже спасався,
У ямі, що сам викопав руками.
Без заступа в цій праці подвизався:
Копав самими тільки пазурами
І сили додавав собі словами:
«О Господи, помилуй!» — і дорився
До тих печер, що йдуть попід морями
В Єрусалим, і чуда сподобився:
Бо поночі з його могили світ світився.
IX
Князь Лико він колись у мирі звався:
Доводивсь правнуком Семену Лику 93
Що у Великій церкві спати вклався ,
Мечем собі здобувши честь велику.
Сього легкодуха і недоріку
Господь превище прадіда поставив,
Сподобивши його такого віку,
Яким немногих праведних прославив
І від усіх гріхів за живота ізбавив.
х
Святий подвижник сей не появлявся
На Божий світ уже давно з могили.
Шептали іноки, що вже давно скончався,
Да приступить к його мощам не сміли,
А тільки, мелючись, кругом ходили
І обоняли запах благовонний.
Бо янголи незримо їм кадили
Там, де почив отшельник богомольний,
За грішну братію молитвенник безмовний.
ДУМА ДРУГА
І
Де труп зотлів про всіх людей розумних
І млява жизнь в палку переродилась,
Там про ченців, о Господі безумних,
Вона небесним світом засвітилась.
Перед природою незнаною змирилась
Душа чернеча, в богомільстві сонна,
І в темряві бездонній утопилась,
Як думка князя тьми, в омані чорна,
У вірі безвірна, в законі беззаконна.
ІІ
Сю душу мертвенну гальванізує
Великий гук і стук в Святі ворота.
Про себе так завзято не ясує
Козацька чернь і цехова голота.
Се, мабуть, завітав сам воєвода
Або ж гетьман козацький Сагандашний,
Котрого знає і сільська простота,
І міський мотлох дикий, необачний,
Що дивиться на світ, як на гаман ясачний.
ІІІ
Він, він! Його за ворітьми се голос,
Гетьманське знане й інокам гуканнє...
Хоч побілів на козакові волос,
Та знявсь він високо над отаманнє.
Орлине чути здалеку клектаннє...
Кричить-клектить, орлят на бенкет звучи,
На людожерне в полі пируваннє,
І кидається на долину з кручі,
Мов той Зевесів грім 95 із дощової тучі.
IV
Чернече серце затремтіло в грудях,
Як вовче на призив орлиний в полі:
Красна йому й біда, і смерть на людях,
Він рад пригоді так, як хлібу-солі...
Чи козаки опиняться в неволі,
Чи полягають під мечами трупом,
Чи збагатяться здобиччю на морі,
Чи повкриваються злиденним струпом, —
Чернець поживиться своїм з усіх їх лупом.
V
Святі Ворота відчиняють настіж».
Готові ниць перед великим паном
І воїном каптуроносці впасти, —
Тих козаків-руїнників гетьманом,
Що, насміявшись над страшним султаном,
На царство православницьке Московське
З ляхами налетіли гурриканом,
Прославили різнею панство польське
І шарпаниною — козацтво запорозьке.
VI
«Увесь у золоті повинен бути
І моря, і землі страх, Сагайдашний...
Не вгаймо, братіє, ніже минути!
Се час воістину при нас ясачний!
Син Конаша, козако-необачний,
Все те на церкву Божу накладає,
Чого у нього значний і не значний
На сутих бенкетах не потребляє...
Достатку він свого ніколи й сам не знав.
VII
Козацтво просте й значне сего ради
Його, як батька, серцем возлюбили,
І зельно руйнували весі й гради,
І деже на вразі під ним ходили», —
Так пузані між себе говорили,
Обтерши піну медову на вусах.
Держались на ногах з усеї сили
І веселились у чернечих душах,
Що Конашевича до себе залучили.
VIII
Врата отверзлись... О предивне диво!
Не зрять вони того перед собою,
Хто грав конем так бучно-горделиво,
З гетьманською златою булавою.
Над біловласою його главою
Пернатий пишний шлик не красувався;
А за собою він не мав конвою
Гетьманського, що почтом панським звався
І кіньми гордими, й рондами величався.
Перед ними босий старець…
Костур сучковатий;
Ветхе різзє обтріпалось,
І на латках лати.
За плечима у прояви
Латана торбина;
Під торбиною дугою
Гнеться в діда спина.
Де гетьманська ділась постать,
Де орлине око,
Що з Синопу аж до Москви *
Зиркало широко,
В християн собі і в турків
Здобичі шукало,
Про козацький хліб насущний
Всюди пантрувало.
Тільки зик зіставсь потужний,
Що скликав дружини,
Мов дзвінкий щит харалужний,
До боїв-руїни.
Із-під рам'я зиком-криком
Босий дід гукає
І чернече мляве серце
Голосом лякає:
«Відчиняйте да впускайте
Грішника страшного,
Що до пекла вже негайно
Піде огняного!
Відчиняйте: бо ворота
Костуром підважу,
Потрощу затулу вашу,
Мов ту брону вражу!
Відчиніте-відомкніте
Церкву ту Велику,
Що спасатиме нас, грішних,
Довіку і віку!
Відомкніте да впустіте,
Щоб я не набрався
Знов гріха, та ще у глибше
Пекло не попався.
Нехай грішник на чудовне
Позирне Успеннє,
На прибіжище гріховне,
Від чортяк спасенне.
Та й віддасть Успению клятий
Здобич тяжко-грішну:
З образів московських шати,
Срібну утвар пишну,
І червінці, що складали
Люде православні
По церквах, як набігали
Ми, криваво славні, —
Набігали та й не знали,
Що в гріхи впадали:
Бо Русь Руссю руйнували,
Москву в пень рубали!»
І до церкви санувитий
Дідуган простує,
І чернечий дух неситий
Здобич добру чує.
Брязкотять ключі церковні,
Дід у двері преться,
І чернече хиже серце
З радощів сміється.
«Чудотворне ти Успеннє! —
Промовляє сивий. —
Сотвори нам во спасеннє
Благодатне диво:
Щоб я вкупі не судився
З клятими ляхами,
Що в Московщині глумився
(Продовження на наступній сторінці)