Ти мусиш вволить передсмертну волю.
Це мій наказ. Кажу тобі: іди!
Сахно Черняк
А я кажу, що ти уже не гетьман,
і я тобі тепер не підлягаю.
Схотів і їду.
Павлюк
Знову за своє.
Та зрозумій же, пентюху упертий, —
ми тут по ділу, нас везуть на страту.
А ти тут хто? Приший кобилі хвіст.
Тобі он навіть ноги не зв'язали.
Тебе не дуже й кинуться шукати.
Я — гетьман. Він — Томиленко. А ти?
Ніхто про тебе й словом не згадає.
Сахно Черняк
Я їду з вами не по честь і славу.
Я їду з вами, бо мені так легше.
Павлюк
Мені не треба милості твоєї.
Я сам багатий, я живу вже вдруге.
Я вже один раз був на ешафоті.
Мені тоді життя подарували,
так що воно дароване — не жаль!
Сахно Черняк
Ти дуже гордий. Ти кричиш від люті.
Томиленко
Нестерпно бути зрадженим. Болить.
Сахно Черняк
А стерпно бути заодно із тими,
хто перемовчав, коли вас в'язали?
Та все життя отак про себе й знати,
що ти не зрадник, ні, ти не відступник,
ти, Боже збав, не видавав нікого,
ти просто вчасно очі опустив!
І після цього зватися людиною...
Не через вас я їду, а для себе.
Павлюк
Послухай, брате, думаєш, це легко —
прийнять, що хтось за тебе погибає?
В мені болить і набрякає совість
слізьми дітей і матері твоєї!
(Минають при дорозі драбиняк
і двох дядьків, у сіряку й кожусі.
Один тримає воза, як домкрат, а другий
дьогтем змащує колеса).
У сіряку
(зняв шапку й поклонився)
Яким же треба бути чоловіком,
щоб так на страту за своїх піти!
З мазницею
(показує квачем)
Та чи не тю? Мабуть, він просто дурень.
Щоб так за когось голову покласти?!
Мав поля шмат, і хату, і корову,
і жінку гарну, — що йому іще?
(Вітряк проплив. Не конче він реальний, —
це може бути й силует з фанери. Проткнувши списом
латане крило, застряв у ньому Дон Кіхот
Ламанчський).
І відчайдушний голос Дон Кіхота:
Собрате мій! Дай знати Дульсінеї,
що я погиб у вашім вітряку!
В поривах вітру чути дзвін бандури.
Він досі часом був як лейтмотив. Тепер посилився —
до впізнавання слова. Це — старовинна ДУМА
ПРО БРАТІВ, КОТРІ ТІКАЛИ 3 ГОРОДА АЗОВА.
"Із города Азова не великії тумани вставали,
Три брати рідненькі із города Азова,
із тяжкої неволі утікали.
Два брати кінних, третій піший-пішаниця,
За кінними братами поспішає,
За стременечка хватає,
Словами промовляє:
— Братики мої ріднесенькі,
Як голубоньки сивесенькі!
Станьте ви, коней попасіте,
Мене, найменшого брата, пішого-пішаницю,
підождіте,
Да хоч між коней візьміте,
Та до отця-матері підвезіте!"
Стратенці проминають кобзаря.
А може, це кобзар їх проминає.
Конвейєр часу — тільки врізнобіч —
один в минуле, другий у майбутнє.
Отак всі й розминаються навік.
Кобзар співає. Може, він такий — як Перебендя
пензля Їжакевича. Або живий, з капели бандуристів,
котрий співає саме в цю хвилину. Чи кам'яний,
що вже співає вічно.
"Старший брат теє зачуває,
До найменшого брата словами промовляє:
— Раді б ми тебе між коні узяти, —
Буде озовська орда доганяти,
Буде упень сікти-рубати,
Назад у Озов-город завертати,
Ніяк нам буде утікати.
Ми ж і самі не втечем, і тебе, брате, не вивезем.
А як ти жив-здоров будеш,
Ти і сам у землю християнську дійдеш!"
На місці їде віз. Кобзар співає думу.
Аж наче перестали розминатись. І кожен думу слухає
по-своєму. Павлюк — обличчям вгору просто неба.
Томиленко — утупившися в землю.
Сахно Черняк — увесь до кобзаря.
"То найменший брат теє зачуває,
Він білим лицем до сирої землі упадає,
Та до своїх братів рідненьких словами промовляє:
— Браття любе, браття миле,
Хоч один же ви милосердіє майте,
Назад коней завертайте,
З піхов шаблі виймайте,
Мені, пішому-пішаниці, з пліч голову здіймайте,
У чистому полі поховайте,
Звіру-птиці на поталу не дайте!"
Сахно Черняк
(вжахнувшись, до Томиленка)
Ну, а вони, невже так і зробили?!
Томиленко
У вас хіба цю думу не співають?
Старечий голос кобзаря
(у сильному пориві вітру)
"То середульший брат теє зачуває
Та до найменшого брата словами промовляє:
— Сього, брате, зроду ніде не чували,
Щоб рідною кров'ю шаблі обмивали!
І рука не воздойметься,
І серце не осмілиться,
І душа гріха до смерті не скупиться!
А старший брат ріднесенький,
Сокіл яснесенький,
Теє зачуває,
Коня свого молодецького нагайкою поганяє,
Од брата меншого, пішого-пішаниці, утікає!"
Сахно Черняк
Невже таке було?
Томиленко
Та начеб не повинно.
Однак співають. То, мабуть, було.
Павлюк
Мабуть, таки було. Бо дума — це не казка.
Хтось бачив, хтось почув, а хтось і думу склав.
Сахно Черняк
І нащо про таке було складати думу?
Павлюк
Щоб люди знали.
Сахно Черняк
Е, щоб люди знали!
Он як про тебе і про Сулиму,
як ви Кодак-фортецю зруйнували,
а потім як на страту вас везли,
і як ти чудом жив-здоров лишився,
та й знов на Січ подався Низову, —
от про таке у нас в селі співали!
І люди плакали. Але ж то й сльози інші.
Я по таких сльозах — за шаблю та й до тебе!
А тут... щоб так тікать... щоб аж покинуть брата?!
(Їжачиться порубана тернина. Тріпоче шмат
червоної китайки. Ще далі шмат, і далі, й далі,
й далі...)
І даленіє голос кобзаря
"То середульший брат милосердіє мав,
Терновії віття верхи істинає,
Меншому брату приміту покидає.
А як стали на Муравський шлях виїжджати,
Не стало тернів та байраків рубати,
То він червону китайку із свого жупана видирає,
Меншому брату на прикмету покидає..."
Сахно Черняк
А старший?
Томиленко
Старший пожалів жупана.
Павлюк
Мабуть, в жупані мав себе за пана.
Томиленко
Так і сказав, співається у думі:
"Щоб я своє добро дороге
марно по шляхах розкидав?
Буду я до отця-матері приїжджати,
Будуть мене ближні почитати, поважати,
Будуть проти мене шапки знімати".
А ще сказав падлюка, не повіриш:
"Як будуть батько-мати помирати,
Будем грунта-худобу на дві часті паювати.
Ніхто третій нам не буде мішати".
Сахно Черняк
Оце такі і Наливайка видали.
І вас під Боровицею вони ж.
Ще, певно, там когось і підкупили —
у табір кілька бочок укотив,
щоб всі понапивалися і спали.
Я непитущий, дак ото й почув.
Томиленко
В неслушний час прибіг, як оглашенний.
Вони тебе й не думали в'язати,
так ти ж на них із шаблею своєю.
Ну, то вже що ж, зв'язали, повезли...
(На місці їде віз із в'язнями в кайданах.
І пропливає, на старій могилі, триніг з дашком —
сторожова фігура. Осунувсь очеретяний
дашок. Смолисті бочки в землю повмерзали.
І тільки кінь у пам'яті заржав).
Павлюк
Нема сторожі. Не дай Бог орда —
уже ніхто ті бочки не підпалить
і про біду людей не сповістить.
Томиленко
Та вже кого й про що тут сповіщати?
(Порожній хутір... Обгоріла хата... З віконця хати
виглянула смерть.
Все наче намальоване вуглиною з уже давно
схололих попелищ).
Павлюк
Заглада, пустка... й ми не обороним
вже цих людей, ці села, цей народ...
(Капличка... Хрест... Рушник, уже аж сірий
і вицвілий, на вітрі лопотить).
Сахно Черняк
Уже й села нема, а цвинтар залишився.
І хто живий, той прийде на гробки.
І пом'яне, і пасочку розкришить,
щоб на могилі птиці розклювали.
Все як годиться між людей. А нас
зі світу згладять, і гробків не буде.
Павлюк
Чого ж ти їдеш на одчай душі?
Сахно Черняк
Як не поїду, буду їхать вічно.
Нічим не відпокутуюсь, нічим!
Павлюк
Це ж гріх не твій, чого ж твоя покута?
Сахно Черняк
А ти ж за всіх був. А за тебе хто?
(Павлюк, як завжди, дивиться у небо.
Томиленко утупився у землю. Віз двиготить
на крижаних вибоях).
Томиленко
Біда цей шлях напровесні. Калюжі.
Хрумтить льодок. Пронизливі вітри.
А то як вдарить ожеледь, ще гірше.
У нас в степах я так ловив дрохву.
Вона ж, дрохва, як гуска. Щоб злетіти,
їй ще й розбігтись треба, бо важка.
А голий лід — ніяк не розбіжиться.
Ковзь-ковзь... Руками брали дичину.
Павлюк
Назавтра буде ожеледь. Пришерхло.
Томиленко
Що ж, довше будем їхати у смерть.
(Над ними ніч. І чорна сфера неба —
зірки... Волосожар... Великий Віз...)
Павлюк
А зорі які, Господи! Отак
дивився б і дивився.
Томиленко
Я не дивлюсь. Моя вже зірка згасла.
Сахно Черняк
Великий Віз... А там оно Малий...
Он срібний шлях чумацької гризоти...
І що воно, — коли ще нас взяли,
(Продовження на наступній сторінці)