«Берестечко» Ліна Костенко

Читати онлайн історичний роман Ліни Костенко «Берестечко»

A- A+ A A1 A2 A3

…КОЛИСЬ В ОГИДНЕ ЗБОРИЩЕ ЛАКУЗ,
розхриставшись в своїх святих обуреннях,
я кинув серце, як чирвовий туз,
єдиний козир. І зостався в дурнях.

І я спалив до щирості мости.
Сказав собі: ти хочеш перемоги?
І одімсти — так наче умасти.
І встань із мертвих — наче витяг ноги.

І хай лютує ворог навздогінці.
Бо правда що? Поможеться, якраз.
Недарма кажуть: "щирі українці".
Ця клята щирість погубляє нас.

Отак скажу я на Суді Страшному.
Умру в багні, воскресну в Богуні.
Бо він — Іван. Іван — то є син Грому.
Він брат всього святого у мені.

А ви, що звикли продавати
слова і славу, хром і храм, —
мої слова ревидувати
не вам, паскудники, не вам!

Вшолопати не з вашим хистом,
який то біль в моїх словах.
Як дерево, широке листом,
шумлю в свободи в головах!

Нехай стокротно помилився,
то хана кликав, то Москву, —

о, не за себе ж я молився
і не для себе ж я живу!

ДЛЯ СЕБЕ — ЖИВ БИ Я В СУБОТОВІ,
в ставку розводив коропів.
Та й чорт із нею, із свободою,
щоб я за неї так терпів!
У мене жінка дебеленна,
у мене коні — ігиги!
Тугі, як пазуха Гелени,
стоять в полях мої стоги.
У мене вулики і волики,
у мене займищ і толок!
У мене вороки і сволоки,
і хата, взята на кілок.
Такий жупан. Такенна шапка!
І скрині ковані, ая.
Тартак. Гамарня. Зеленаста жабка
у копанці — і та моя.
Така ж моя, така ж моїсенька!
А ріки — медом, молоком.
На колодках дівує пісенька,
а я підперся кулаком.
Чого мені? Вірнопідданець,
плету життя з повільних діб.
Богдан Хмельницький, хуторянець,
домодержавець, власник дібр.

МОГЛА Б І ХИТРІСТЬ ТУТ ПРИДАТИСЬ.
Доскочив би у панства похвали.
Якби я тільки захотів продатись,
мені б за мене дорого дали.

Ти йому шануваннячко,
він тобі пануваннячко.

Та ще і ґудзі з золотого дроту

поначіпляють на підлоту.

І ніякий Чаплинський не одніме у тебе хутір.
І ніякий Потоцький не захоче голову відрубати,
якщо вона порожня, як горіх-дутель.

Господи, чого ж ти не дав мені голову,
порожню, як горіх-дутель?
А що ж це мені за пики корчить вишневий бутель?

Який же я там столикий! —
то малий, то великий.

Настовбурчені брови, на лобі кривуля,
хмуровоке барило, і ніс як багруля.

Щось обрезкле і тмасте, —
Якої ж я масти?

Сивий, голубе, сивий…

А он же, он, у сутіску вишень —
такий чорнявий хлопець-хорошень!
Хмелений сонцем, чупер на брову.
Коли ж надбав я пику цю криву?

ЗАХЛИНАЮСЯ КРОВ'Ю, ЛИПКОЮ ВИШНЕВОЮ КРОВ'Ю!
Затуліть мені очі якоюсь живою долонею!

Я що, збожеволів?
Коли саме?
І що це за вим'я з чотирма носами?

То це, значить, я. А оце бутель.
А оце голова на плечах,
як горіх-дутель

А душа моя
в бутлі з червоним вином
сидить, балакає з Богуном…

ТАК ОСЬ ХТО БУВ ТАМ ГЕТЬМАНОМ НА ДІЛІ!
Бо поки я від горя соловів,
він тридцять тисяч війська у неділю
вночі через болото перевів.

Поляки спали, бо пани панами.
А він звелів у тій трясовині
костити греблю хмизом, жупанами,
возами, повстю, діркою в човні!

Гатили все в роззявину болота.
Сідло, бордюг, баняк і кобеняк.
Брела голота… І жінками Лота
білів, болів березовий стовбняк.

Турецьких сукон вивернули хуру.
Товкли в багву останнє таганча.
Щоб рятувати не козацьку шкуру,
а руки, що згодяться для меча!

У мочарях провалювались, дибали.
Недвигу-каліч неводом вели.
І виповзали чорні, як анциболи,
набравши смерті повні постоли.

Їм ніч іскрила зоряним кресалом.
Богун останній увійшов у ліс.
А сторопілим після сну гусарам
лишив болото з греблею взаміс!

ОСЬ Я ТУТ П'Ю ГОРІЛКУ-ЗАПРИДУХУ.
А може, хай вже гетьманує він?
Той вміє так розколихати духа,
що Україна загуде як дзвін.

О, той не стане політикувати
і під мечем не всидить, як Дамокл.
Той буде сам мечі собі кувати.
Не старчить сталі — викує з думок.

А я… Що ж я?.. Та я вже й не подужаю.
Вже віку доживатиму будь-де.
Або сліпого гетьмана з бандурою
колись в степах мій джура поведе…

ГЕЙ, У ЧИСТОМУ ПОЛІ ТА ЗАШУМІЛА ТИРСА.
Г-ей, та було ж нас доволі! А зосталось триста.
Гей, та було ж нас триста, та усі шаблисті.
дві душі зосталось, та й ті непаристі.
Госа, хлопці, госа, понад берегами!
Тече річка кервавая темними лугами.
Біжать ляхи до берега,
да всяк сполошився.
Всі козаки повбиваті,
а один лишився.
Стоїть собі у човнику в постреляній свиті.
Стоїть собі проти неба — як один у світі!
А не жалько ж йому вмерти, ні що кулі ріють.
Тільки й жалько козакові — мати постаріють.

Стрілив ляшок, стрілив другий,
стрілив чотирнацький.

Чи він козак заворожен, такий чудернацький!

Сам король прийшов дивитись, жабарями тьопа.
Понашевкувалось шляхти — убивати хлопа.
З карабинів ціляться, лігши на вали.
Гаркоту-гармату в нього навели.

А у нього ж ані шаблі булатної,
ні пищалі семип'ядної.
Тільки й є, що коса,
та і та пощерблена.

І де він її тут узяв?
Чи не одняв у своєї ж смерті?..

Кидав би ти свою косу та й тікав би прічки.
А він стоїть, косарює, та й посеред річки.

Човен хлепче водиченьку, зламалось весельце.
Цілять йому у личенько, цілять йому в серце.
А він себе лясь по грудях, та й по білім лицю —
докучають комарики гей у косовицю!

На що король, на що гордий,

та й той здивувався

Звелів стрельбу припинити, а тогді озвався.

— Виходь, — кае — з тої річки,
кидай косу тую
Подарую тобі життя
й шаблю золотую!

А він косить, а він косить, човен углибає.
— Я вже, — кае, — ваша милість, о життя не дбаю.
Може, вцілиш, ваша милість, в мене хоч тепер ти.
Я вже дбаю, ваша милість, щоб по-людськи вмерти.

А один песький син з головою рудою

нирцем, тихцем під водою

підкрадався, чаївся, жабуринням умився,

козаку межи плечі ножем устромився.

А він кае: — Й тобі, стерво,
вбить мене несила.
Оддав смерті свою косу,
а вона й скосила…

ОДНИМ СУДИЛОСЯ ВПАСТИ,
ЯК ДЕРЕВУ В БУРЕЛОМ.
А інші потрапили в пастку,
і десь їх візьмуть в полон
Розбиті, сумні, розпорошені, бредуть до своїх родин.
А я, переможений гетьман, сиджу тут, як перст, один.

ЧИ ЗАМОЛЮ СВІЙ ГРІХ ПЕРЕД НАРОДОМ,
що знову пекло в нашому раю?
А я мов риба з побілілим ротом
на той гачок на сволоці клюю.

Це мій кінець. Душа у потолоччі
Вже хоч співай Давидові псалми.
Болючі дні, безсонні мої ночі.
Усе ж було за нас! Але програли ми.

І щось змінити я вже не потрафлю
Сиджу в облозі смутку і сльоти.
Зелений кінь з полив'яної кахлі
копитом б'є у скроню самоти…

ЯК ТАМ НА ВЕЖІ ТОМУ ЗБРОЯРЕВІ?
Чень до кісток пронизує сльота.
Провільгли стіни. В кам'яному чреві
сиджу як Йона в череві кита.

А джура, що то молоде! —
набрижжив чоботи і йде.

Чого він тут, при гетьмані старому?
Вже інший втік би у Великий Луг.
— А винеси-но свічку проти грому, —
сказала відьма. Виніс. Грім ущух.

АЛЕ Ж І ЛІТО! ТО ДОЩІ, ТО ЗЛИВИ.
Без дому, без жони сумні мої літа.
Дивлюсь на джуру, думаю: щасливий!
Дівчаточко для нього підроста.

Рудий ручай по схилах воду хлепче.
І протряхає стежка вже як де.
Кажу йому: — Чого нудьгуєш, хлопче?
Сідлай коня. Вона ж тебе там жде.-
Кажу йому: — Служив ти мені ревно
Тепер іди, дай Бог тобі сім'ю.
Відмовчується джура. А згадує напевно
ту дівчину — як доленьку свою.

ТЮТЮН СКАЖЕНИЙ, ПОХЛИНУВСЯ ДИМОМ.
Гадюка обвилась, у серці як жало.
Я теж кохав. Та доленьки і дива
в житті у мене так і не було.

Було у мене щастя полинове.
Красуня, пані, жінка, не дівча.
На неї задивлялися панове
усього чигиринського ключа

Була як чад. В любові невтоленна.
Була як опік серця і чола.
Ото колись одна така Гелена
і до війни троянців довела.

ЩОСЬ ТРАПИЛОСЯ. ДИМ.
А ні, то знову хмари.
Пливуть, пливуть, пливуть…
А й справді наче дим.
Оджевріло життя… Клубочаться примари…
Як був я молодим… як був я молодим ..

То хмари як сади. То гриви, то перуки…
А он і ті — єдині, хто простить.
Мій батько проплива, схрестив на грудях руки.
І матінка моя, лебідонька, летить…

МІЙ БАТЬКО ОСАДИВ МІСТЕЧКО ЧИГИРИН,
що по загладах був уже травою.
Я пам'ятаю батька не старим
І матір пам'ятаю не вдовою.

І той наш дім на Замковій горі,
і Дике Поле за ярами й хащами.
І Тясмин, де колись кусали комарі
святого Афанасія Сидящого…

(Продовження на наступній сторінці)