— Молодшаєш годами!
Пора уже вчиняти весільні калачі.
Бо що ж ти все зі мною?
Стара я вже, Богдане.
Не тая відьма гарна, що вдень, а що вночі.
А ЦЕ НІЧОГО — ЛОЖЕ ЗАМІСТЬ МАР?
А це не смішно — раптом оженитись?
Вже ж у душі осіла чорна згар,
гірка як згар в одстріляних рушницях.
Вже смерть поклала руку на плече.
Знов брати шлюб?.. в моєму-то годочку?..
Якогось відьма кнедлика спече.
Зброяр і джура викотили бочку.
А лицар одвернувся і опустив забрало.
Шрамко приніс ікону і нас благословляв…
Маленьке циганча під скрипку танцювало.
І лопнуту струну натягував зброяр.
ГАННУСЕНЬКО! ЖИТТЯ ВЖЕ ЗА ПЛЕЧИМА.
Ти розплітаєш поночі косу.
Хіба такими згаслими очима
дивитись треба на твою красу?
Якби ж мені така любов раніше!
Буває ніч, щасливіша, ніж ця?
Твої вустонька найніжніші,
осолода мого лиця…
А НІЧ СТОЇТЬ ЯК МІСЯЧНА ГАЛЯВИНА.
І ти лежиш у мене на плечі.
…Мабуть, розбилась пані порцелянова
Щось дуже тихо дзенькнуло вночі.
ЧОГОСЬ ХОЧЕТЬСЯ ПЛАКАТИ. І ЗАСНУТИ. НЕ ДОЛІ
Спочити хочу на грудях своєї Долі.
"Ой, де ж ти була, моя нечужая?"
Змерз я, обгубився з ніжності.
С погрій мене до себе.
…ЦЯ ЖІНКА, ЩО ПРИЙШЛА В МОЄ ЖИТТЯ,
вона цілюща в дотику і слові.
Важкі осмути пізньої любові
вона знімає дотиком з чола.
Ця жінка, що в життя моє прийшла.
…Вона думає, що я сплю, а я воскресаю.
Боюся розплющити очі, — може, це жагучий сон
самотності?
Вона ж як вечірній промінь, що впав уже
на руїну.
…О, ти прекрасний і сильний, ти вельми промовен.
Ти щит для свого народу, ти меч проти ворога.
Світ ще тебе побачить у славі твоїй і величі!
…Це все як сон, це все як божевілля.
Я вже як дим — і сивий, і гіркий.
Я Хмелем був. Тепер моє похмілля.
Навіщо я тобі тепер такий?
…Орле мій шугастий в горностаєвих крилах киреї!
Ти ще в’їдеш в Золоту Браму. Вони ще спитають, —
хто цей, прекрасний, як сонце, і грізний,
як полки під знаменами? —
Богом даний гетьман України!
…Росонько моєї спраги, латочко щастя
на моєму терновому полі, ти простиш мені,
ясочко, що я такий безпорадний?
…Спи, рідний, спи, у сні прибуває сила.
…Ось уже й літо минає, настане осінь. Жовтий лев
пройде по смарагдових лісах, загребе трупи в багряне
листя. Собаки виють по країні нашій. І всі плевели
вже посіяні в землю нашу.
… Не дивися на мене, що я чорна, горе обпалило мене.
…Ти прекрасна, моя кохана, ти прекрасна,
як мальва під вікном моєї матері.
…Коханий мій, вимоленець мій у Бога! Чого ж ти
так стогнеш уві сні? Тобі щось погане приснилось?
…Доле моя, розбуди мене! Сниться мені, що лежу я
на полі бою під Берестечком… І кружляє наді мною
орел… Двоглавий…
НІ, ГАННО, НІ! АБИ ЛИШ НЕ 3 МОСКВОЮ.
Хай Україну чаша ця мине.
Вже краще з турком, ляхом, із Литвою,
бо ті сплюндрують, а вона ковтне.
Це чорна прірва з хижою десницею,
смурна од крові, смут своїх і свар,
готова світ накрити, як спідницею
Матрьоха накриває самовар.
Був Київ стольний. Русь була святою.
А московити — Русь уже не та.
У них і князя звали Калитою, —
така страшна захланна калита!
Дрімучий світ. Ні слова, ні науки.
Все загребуще, нарване, хмільне.
Орел — двоглавий. Юрій — довгорукий.
Хай Україну чаша ця мине!
А ЧАС ЩЕ. ВЖЕ Й ОДЦВІЛАСЯ ЛИПА.
Ох, чи ж мені від щастя буть хмільним?
Вона вдова полковника Пилипа.
Мабуть, була щасливою за ним.
А я, чи щастя дати вже спроможний?
Прошу прощення у його вдови.
Він хоч поліг — та в битві переможній.
А я зазнав поразки — і живий.
І ЦЕ Ж ПОРАЗКА У ЖИТТІ НЕ ПЕРША!
Було всього — поломів і облог.
А я вставав, на шаблю руку сперши.
І крізь поразки йшов до перемог.
В житті було всілякої напасти.
На плечах маю п’ять десятків літ.
В такому віці можна занепасти
і можна душу мати вже як лід.
А я живий. І знову прагну бою.
І перемоги. Хай на схилку літ —
труну звелю возити за собою,
а ще піти подужаю в похід!
ШРАМКО ПРИЙШОВ СЬОГОДНІ НАВПРОШКИ,
продерши хащі голими руками.
Сказав: — По селах ходять козаки,
перебрані ченцями, жебраками, —
І кажуть всім, що воля вже близька.
Щоб готувала порох парубота.
А як надійдуть гетьманські війська —
щоб відчиняли гетьману ворота!
Щоб завдавали ворогу халеп,
і далі йшли по селах нуртувати.
Щоб готувались, щоб тікали в степ.
Пісок панам щоб сипали в гармати.
Щоб запасали зброю і харчі,
та не шуміли як торішня брага.
А хто сидіть зостане на печі,
того чекає посміх і зневага.
Такий він був похнюплений і кволий,
усе тягнув з терплячістю вола,
оцей Шрамко. А як запахло волею,
душа в йому навприсядки пішла!
Кажу: — Ну, ходять. То ще не спонука.
Поразка — це кінець. І сором від людей.-
А він мені: — Поразка — це наука.
І ти в цій Академії — спудей.
…ЩО ВІН СКАЗАВ ПРО ГЕТЬМАНСЬКІ ВІЙСЬКА?
— Які війська? — питаю у Ганнусі. —
це щоб мене підтримати на дусі?
Та хто вже піде під моє знамено?
Хіба що мертвих кликать поіменно
ВЧОРАЙШИЙ ДЕНЬ ПРИЙШОВ ШРАМКО УРАНЦІ.
І каже: — Все. Берися за перо.
Побужжя йде, Волинь і наддністрянці.
А там, диви, обізветься й Дніпро.
Куди іде?! Яким універсалом
тепер людей до себе приверну?
Кому я гетьман, коли вже і сам он
своїх провин в душі не прогорну!
Ну, а якби я навіть і подужав
того паперу написати жмут, —
то де збереться те твоє Побужжя?
Кому відомо, врешті, що я тут?
Це ж не гетьманський Чигирин, не Броди.
Та вже й свобода в нас не на хмелю.
А піде чутка, — задля нагороди
таки мене хтось видасть королю.
— Та не барися! Стелеться дорога.
Десь люди ждуть, поклич їх, підійми!
Ти маєш чар. Тобі дано від Бога.
Ти маєш дивну владу над людьми.
ЯКА ТАМ ВЛАДА?
ДЖУРА, ДВОЄ КОНИКІВ.
А Ганна каже: — Ти наш оберіг.
Мій брат, Богдане, сповістив полковників,
що ти живий і що чекаєш їх.
О жінко! Ти життя. Кажи мені надію.
Я справді сам не свій. Бо нидію, не дію!
Не влади прагну. Смерті чи спокути.
Але ж пустеля з цих дрімотних веж!
Вона мені: — Збери себе докупи,
тоді і військо, гетьмане, збереш.
УЧОРА ПИСАР МІЙ ПРИШКАНДИБАВ.
З Волині пішки, довго добирався.
Дістав чорнило, про папір подбав,
в Шрамка у церкві воску постарався.
Перо й печать із торби повиймав.
На стіл поставив срібний каламар.
І так сказав: — У добрий час почати
універсал з притисненням почати.
І СИН ШРАМКА, ПЕРЕБРАНИЙ ЧЕНЦЕМ,
прийшов, приніс чутки мені достотні.
Сказав, що він не є
від когось посланцем,
що він від себе і від тих півсотні.
Що прийдуть ще, та мусять з осторогами.
Засади скрізь. Свої не знаєш де.
Кварцяне військо йде трьома дорогами —
немов залізним неводом веде.
А наші йдуть лісами та довколами.
Крізь нетрі йдуть, крізь ночі і туман.
Об пні й каміння розбивають голови,
щоб не потрапить в руки ворогам.
В дорозі мруть, від ран, від лихоманок,
від голоду, від мертвої води.
Намайстрували хлопи вистрілянок
і теж ідуть. Подай їм вість куди!
ЩО Ж, БИТВУ Я ПРОГРАВ.
ПОВІСИТИСЬ НЕ ШТУКА.
До всіх провин ще й відчай долучить.
Як той казав, поразка — це наука.
Ніяка перемога так не вчить.
Гей, писарю, неси мою печатку!
Життя пропало. Почнемо спочатку.
НУ ОТ, І НАПИСАВ УНІВЕРСАЛИ.
А хто їх прочитає і коли?
Якби їх птиці крилами писали
або громи у небі прогули!
Чи хто промчав гривастим румаком
та їх розніс. Але ж ми тут самотні.
— Самотні? Ми?! — сміється піп Шрамко.-
А мій же син? А ті його півсотні?
А Й СПРАВДІ. МАЄМО ГІНЦІВ.
Та ще яких, та ще й півсотні навіть!
Такі вже не шукають манівців.
Пройшли крізь пекло, то дорогу знають.
Нема нам щастя — мусить бути чудо.
Ще ми постанем зі своїх руїн.
Мене не можуть люди не почути —
душа в мені розгойдана як дзвін!
Скликаю вас. Над цим не владен ворог.
Почуйте слово з-під мого пера!
Простіть мені, що знову б’ю на сполох.
На Благовіст ще, люди, не пора.
А ТИ, ГАННУСЮ, ЖДИ МЕНЕ ДО ОСЕНІ.
Зібравши військо, вісточку подам.
Повінчаємося у Корсуні,
в місті слави моєї. Там
пригадаю себе, колишнього.
І весілля справим як слід.
Та й попросимо у Всевишнього
трохи щастя. І трохи літ.
НА МУРАХ ВІТЕР ХИЛИТЬ БАДИЛИНУ.
Цвіте ожина. Тихо, як в раю.
А втім, не знаю… Може, в цю хвилину
хтось десь торгує голову мою…
І ГАННА ПРИ МЕНІ. І ПОГЛЯД МИГДАЛЕВИЙ.
І дотик вуст. І тіла оксамит.
Час тягнеться, як шлейф старої королеви.
Коли б уже почути грім копит!
ЩЕ ВКРАЯВ ДЕНЬ ЧЕКАННЯ ЧОРНУ СКИБУ.
Який там грім, ні вершника нема.
Несе тополь високі смолоскипи
дорога в ніч пустельна і пряма.
ПОЛЯ, ПОЛЯ, ПОЛЯ… ДОЛИНИ І ДОЛИНИ…
Напнувся обрій наче тятива.
(Продовження на наступній сторінці)