«Гармонія» Григорій Косинка

Читати онлайн новелу Григорія Косинки «Гармонія»

A- A+ A A1 A2 A3

Сам себе намагався переконати: "Та хто говорить, що гріх? А то хіба не гріх, коли вони на одному борщі сидять, га? — з обуренням запитав.— А просо в нього, як оливо; зернисте та волотисте — з копи п'ятнадцять пудів буде... "

Уже не мав більше ніяких сумнівів; один тільки Гришка, коли згадав його, викликав тривогу: боязкий він якийсь, немічний, а найгірше — любить багато говорити.

А втім, Василь добре знає свого брата, знає краще за Гришку, якими чарами спокусити його! Він так і скаже йому:

"Дурний, не бійся: гармонію ж купимо... Хіба в такого гріх украсти?"

І Гришка, він певний, піде за ним — заради гармонії — не тільки на Смолярчукове просище, а коли треба — у вікно полізе, на вила настромиться!

Гандзюк крадькома, ніби справжній злодій, легко рушив до клуні: йому треба зодягти чорну, крамну сорочку.

* * *

Гришка підвівся рушати додому. Він тільки дослухає новини про "вовків" якогось Шкури, а тоді — додому, на сіно.

Йому, правда, по дорозі було б з Маляренковою дівкою, а тільки невідомо ще, як воно складеться: коло неї припадає отой балакучий, вузлуватий парубок, що про Гальку їхню перепитував!

Гришка підожде; спить він у клуні разом з Василем, і нема йому чого боятися допізна гуляти. Воно трохи незручно, що він — менший — гуляє, а старшого нема на вулиці, але яке кому діло? Слава богу, він уже не маленький: п'ятнадцять год ще на Григорія сповнилося!

Вулиця тихо, ніби казки страшної слухаючи, бубонить під вербами, мугикає знічев'я, а вряди-годи позіхає...

— Спати час! Рушаймо, дівчата! — вихоплюється раз у раз нетерплячий голос якоїсь дівчини. Але сама вона не підводиться, а, навпаки, затуляючись хусткою, довго захлинається сміхом і довго розповідає парубкові про щось таємне-таємне...

Маляренкова — маленька, з терновими очима, в'юнка й зарічана, все підбиває дівчат заспівати на прощання.

"Хитра,— думає собі Гришка,— голосом чарує... "

А все-таки він підожде: може ж, той балакучий парубок одстряне, а Гришці з нею — по дорозі... Разом, виходить, додому йтимуть! Нічого іншого, тільки разом додому йтимуть!

Гришка зітхає, підсмикує штаненята й терпляче чекає. Так і не дослухав він, що саме виробляли "вовки" на селі; повернеться до нього обличчям Маляренкова — так він одразу застиг і прив'яв.

"Мара якась найшла на мене, чи що? — думає Гришка.— Гляне дівчина, а мені мову одбирає: за весь вечір двоє слів бовкнув!.. "

Хай уже він дорогою говіркіший стане, а тут... Гришка зітхає, підсмикує штаненята й терпляче чекає.

— ...Тікай! Тікай, у бога-спасителя!.. — пролунав дикий, оскаженілий голос.

Вулиця кинулася врозтіч... Крик, галас.

— Стой! Стой!

І дзвінко, десь близько-близько, ніби над самим вухом, пролунали постріли з гвинтівок. По вулиці важкою ходою загупали солдати.

Вони виринули у своїх великих сірих шапках так несподівано з-за рогу вулиці, що ніхто з парубків і дівчат не встиг спам'ятатися, куди тікати; з дивними відзнаками на рукавах френчів — розкритою вовчою пащекою з великими іклами й висолопленим кривавим язиком — вони шматували й рвали на клапті всякого, хто тільки попадав під руку.

Довгими козацькими нагаями били по жижках, а так стриноживши, падали всією вагою свого тіла на зваленого й хрипіли п'яними, оскаженілими голосами:

— Девок давай... Девок!..

— Ожирели в тылу, сволочи-и?

Десь тріщали тини, шелестіли по той бік вулиці коноплі, й голосно, терзаючи тишу над сонними Піями, кричав на всю горлянку Смолярчуків Карпо:

— Вот ето їм, заразам, ясир! Валяй її під клуню,— я її знаю!

Гришка тремтів з переляку, мов той сполоханий заєць зо сну; під вербою, бачив, важко, на всю руку, били по обличчю якогось парубка: рукав з ікластою вовчою пащекою то підносився вгору, то падав з хеканням униз — раз, другий, третій...

— За що ж це мене? — утираючи кров, допитувався парубок.

— За большевизм!..

...Маляренкова, пам'ятає Гришка, не встигла випорснути з кола; вона стояла поруч вузлуватого парубка така бліда, як з крейди вимурувана. Тільки з тернових очей котилися їй сльози — дріб-ні-дрібні, як маленькі краплини роси...

Важко хакаючи, ніби йому бракувало повітря, біг просто на неї гінкий, з вищиреними білими зубами, невідомий солдат.

Гришка вперше за своє життя побачив таку людину: в одному усі йому горіла чарівним якимсь блиском золота сережка.

У Гришки тремтіли з переляку ноги — не було снаги бігти. Він на одну тільки мить звів очі на вузлуватого парубка і, здивований, прикипів на місці.

Парубок присів раптом до землі, пригнувся, а далі випростався й висмикнув з-за пасика одріза: пасмо світла від пострілу засліпило Гришці очі.

Він уже більше не бачив нічого й нікого. Нелюдським голосом, як під ножами, кричала й благала когось" батьком рідним називаючи, Маляренкова дівка.

— Не бойся, дура: у него только триппер!..

Гришка тихо, як цуценя, заскавчав під ударом нагайки, притулив до грудей свою балабайку й наосліп, на всю силу своїх прудких ніг, побіг попід тинами додому.

За ним не було ніякої погоні.

Прославлені "вовки" генерала Шкури шукали зовсім іншого м'яса!

У пелени летіли криваві дівочі сльози.

— Кусається?! — гукав десь у коноплях Карпо Смолярчук.— А ти її в зуби, коліном на груди... Так! Одразу тобі й посмирнішала!..

Дикий, озвірілий виродок запорожців, козацький офіцерик російської армії — Андрій Григорович Шкура — справді-таки білував робітникам і селянам шкури і посипав їх сіллю, щоб вони на все життя запам'ятали і поколінням наступним переказували, що Росія —єдина, велика і неподільна!..

...Захеканий, з поширеними од переляку очима, Гришка зупинився бігти тільки коло свого подвір'я. А помітивши коло воріт чорну, високу постать з револьвером у руці, він упав грудьми на балабайку і, схлипуючи, по-дитячому заплакав.

Його шарпнув і підвів за руку Василь.

— А ще парубок миршавий! — сказав.— Балабайку тільки спортив! Чого ти летів, як скажений? Хто тебе займав? Сорочка на йому займеться!.. Хто, кажи?!

— Ніх-т-о-о... Ходім з дороги, я все, все тобі розкажу.

І вони обидва, все ще прислухаючись до глухого крику на кутку, зайшли на подвір'я.

— Ну, говори швидше! — підстьобував словами Василь.— Роз-приндився!.. Ну, я слухаю. Мені нема часу на дурні теревені!..

"Куди він поспішає? — здивувався Гришка.— Вирядився Василь у чорну крамну сорочку, з револьвером,— куди це він?.. " Але Гришка не насмілився поспитати: боявся Василевого гніву.

— Солдати дівчат ловили,— сказав він.— 3 усіх боків як оточили, зарази, а тоді одразу: "Стой, самостійники!.." Хлопців на смерть поприбивали; а наші гади, піївські ж, що в пластуни ото пописалися, дак наче ті скажені собаки: тюкають, одмінюють собі голос, б'ють хлопців, куди вцілить, а дівчат...

Під ганком задзявуліло щеня, Гришка струснувся тілом і затих.

— Ну, далі... Швидше! — підганяв його Василь.

— "У ясир їх!.. " — гукав Смолярчуків Карпо,— а до чого воно — не знаю, бо мене так ударив один "вовк" нагайкою...

— Дурних і в церкві б'ють! — озлоблено промовив Василь.— Що було далі? Які "вовки"?

— Да денікінці ж! Тільки скажені якісь і п'яні-п'яні, як дим... Дівчат валяють посеред вулиці, заголюють, а коли пручається,— б'ють немилосердно! Маляренкову дівку як звалили на колодки,— кричала, як під ножами! Добре, що Галька наша не пішла сьогодні на вулицю,— скінчив Гришка.

Він боявся, що Василь буде гримати на нього, скригати й лаяти, а найбільше — сам побіжить битися на вулицю.

— Боже тебе сохрани йти туди,— не втримався Гришка,— уб'ють.

Василь мовчки вислухав Грищине оповідання. Аж на виду, помітно було, одмінився; міцно заціпив у руці револьвера й крутив ним у всі боки — здавалося, шукав місця, куди б йому зручніше вистрілити.

— Так... Смолярчукові ясирити захотілося?.. — запитав чомусь Василь.— Мало вони так з людей, посеред білого дня, кров п'ють? Мало, виходить: ти ще йому вночі, під тином лягай! Зарази! Перестріляв би до одного, як стерво.

Мовчки зайшли обидва до клуні: кутком, стріляючи вгору, з неймовірною швидкістю промчали верхівці.

Голоси на кутку стихли, заніміли. Десь під ганком дзявуліло перелякане щеня, але й воно раптом урвало свій голос: замовкло.

Над Піями стояла німа зоряна ніч.

Василь запам'ятав чомусь Смолярчукове слово: "ясир". До ладу ніколи не сказав би, що воно визначає, слово це давнє; а сам не раз чув його од матері, як людей колись у ясир татари брали. Дівчат і молодиць ясирили, щоб у гареми панам продавати.

"Нічого не варті ми,— подумав,— коли знову на ремінному налигачі збираються водити..."

— Кинь ти отуди к чорту свою балабайку! — гукнув несподівано Гандзюк до брата.— Бери рядно, згорни його чіпко...

— Куди ж ми? — злякано поспитав Гришка.— Глупа ж ніч, таке скрізь робиться, а ти... Куди це ти надумався?

Василь, несподівано для Гришки, засміявся:

(Продовження на наступній сторінці)