«Гармонія» Григорій Косинка

Читати онлайн новелу Григорія Косинки «Гармонія»

A- A+ A A1 A2 A3

Гришка, здається Василеві, навіть ціпилно до ноги приставив — солдатом стоїть перед степовиком; балакучий, він от-от вихопиться й собі із словом доречним, але стримується чомусь, вичікує, хоч по очах видно, що хоче встряти в розмову, а тільки не насмілюється.

А Василь, як старший брат, умовляється за роботу статечно, слова материного пильнує:

— За копу — півпуда пшениці... Еге ж, молотники з нас молоді, замашні... До зернини виб'ємо!

— Так, так... — одказує знехотя дядько.

Він примушує своїми "так, так" чекати на відповідь хвилин зо три; але хлопцям — не первина, вони вже не одного такого відвідали, отож чекають терпляче, переступаючи з піску на шпориш, чекають, не спускаючи очей, щоб не образився, бува, хазяїн з такої неповаги до нього.

— Так...

І невідомий Василеві степовик, не відповідаючи, придивляється чомусь до Грищиного обличчя,— худого, схожого на тхорине.

— І який з нього молотник?.. — висловлює Василь дядьків сумнів.

Степовик скінчив нібито свої оглядини, бо Василь уже ловить знайомі йому слова:

— З миски, мабуть, добрі молотники? Ну, а так, як до діла, то з вашим молотінням будемо без насіння?!

Василь, звичайно, кидається від такої образи, хоч добре знає, що ніяким обуренням і лайкою діла тут не звариш; перед ним широкий, у три пілки, сказати б, чоловік; воло тому чоловікові звисає, як у добре відгодованого кабана, спокійний він і певний за свій спокій... Не годиться вишкваркою плигати й сичати перед таким чоловіком.

— Ви ж не бачили, дядьку, нашої роботи,— похмуро говорить Василь.

Йому аж у грудях клекотить сказати, що забилися вони сюди — на степ — не милостині просити, не клинки під вікнами "на погоріле", як дехто робить, збирати, а прийшли з братом молотити... Хай не лякає степовика Гришка своїм захарчованим обличчям — він жилавий, міцний хлопець!

І стогів його, хай не дивиться з такою підозрою, вони теж не заберуть: їм небагато треба — пуд-два з тих стогів заробити!

Обводить Василь очима широкий степ: стерня на степу, як вічка безмежного невода... Нема кінця, краю нема тим вічкам з вузликами срібно-золотими!

"Які багаті землі в людей!.." — хочеться сказати йому.

...Не скінчив, виходить, степовик своїх оглядин; Гришку залишив, як жука при дорозі, не вартого уваги, а зате пильно дивиться на Василя. Дивиться йому в очі, сповнені жалю від образи; сковзається усмішка на обличчі дукареві — він з великим задоволенням зупинив свій зір на Василевих руках, схожих на червоні буряки, дивиться на його товсті, засмаглі губи, на босі, порепані від сонця, ноги...

"Тільки в зуби ще не подивився,— міркує Гандзюк.— Наче коня на ярмарку купує!"

А після таких пильних оглядин степовик пропонує хлопцям як ласку... сім фунтів з копи. Ну, а коли добре робитимуть, можна буде й десять фунтів дати, йому не шкода за добру роботу!

Тільки не пшеницею, а житом: не зародила, мовляв, пшениця!

Степовик, що за нього так гарячково марить Василь, несподівано стає балакучіший. Адже перед ним — два убогих молотники з далеких Піїв; обидва здорожені, голодні, вони підуть робити за яку завгодно ціну, за шматок хліба дякуватимуть... І хто їм дурний сказав, що півпуда з копи платять? Він, степовик, знає: піївські люди не їдять пшеничного, більше на житньому перебиваються,— правду він каже?

Він добре знає, як живуть ті водяні, мовляв, люди! Ну, а харчі в нього добрі, одпасуться трохи хлопці; але ближче до діла: усім воно тепер не мед п'ється... Революції, бач, роблять.

Так-от: йому треба, хай знають хлопці, збити на кулі сорок кіп пшениці, він помолотив би й машиною — діло невелике, але йому до зарізу треба кулів: клуні й нові хати синам укривати.

— Сім фунтів з копи?..— не стримуючись, голосно, з обуренням запитує Гандзюк.— А краще хай погорять тобі стоги твої, як за сім фунтів копу молотити!

Василь підводиться з покоса, думає: "Ну, вилитий тобі Кирило Смолярчук! Наче одна мати породила їх... "

...Ні, не піде він у молотники. Краще вже золото японцям копати, як з ціпами дражнити собак попід дворами!

Хай собі як хотять уговоряють його мати, а він зарікся йти...

Не хоче він, Гандзюк, раз у раз слухати, як будуть у кожному селі хитати головами, коли зустрічатимуть двох молотників:

— Бідні хлопці, як важко їм ті пуди заробляти...

* * *

Аж очі розгорілися Василеві. Доки лежав горілиць на покосі, заплющивши їх, доти не бачив, здається, неба... Ходив з Гришкою курними степовими дорогами.

І ніч підкралася до нього так тихо, що не спам'ятався: стояла над Піями, як німа. Замислений, мрійно дивився у безкраю, чарну далечінь, хитав головою. Він, як і мати, любить зоряне небо.

Чумацьким Шляхом, як рікою, у безвість ринуть зорі... Золотим пилом курить безконечний шлях! А тиша навкруги така ж німа, як і ніч над Піями.

Тільки смутними голосами — надокучили вже ці пісні Василеві — виводять дівчата щовечора однієї:

Ой до того проса та проса Доріженька проста та проста...

"Маляренкова тягне...— подумав.— Сама мала, мов та рукавиця, а така голосиста!"

Мимоволі слухав пісні. Бубон давно вже затих чи рушили хлопці на інший куток — невідомо, бо в унісон пісні вряди-годи бриніла тільки балабайка; вона бриніла на одній струні — бринь-бринь, ніби боялася порушити лад у ясних дівочих голосах, а тільки разом з ним намагалася вивести й пустити у чарну ніч слова ті смутні, що дрібними сльозами з любові сходять...

"От якби під гармонію заспівати її,— спливло Гандзюкові,— птиця б і та слухала!"

Ніхто, мабуть, з піївчан не любить так грати на гармонії, як Василь Гандзюк! Йому іноді здається, що він з останнього стягся б, щоб купити собі трирядку в Данила.

"То нічого, що вона стара,— заспокоював себе,— голосники в неї — справні... Кращі, може, як у новій!"

На одну мить ревнули горласто баси,— розступилися збрижені міхи на гармонії,— і ніжно, серце краючи, заспівали під'южисті голосники. На одну тільки мить, бо сам зрозумів, яка то безглузда для нього і яка марна мрія — Півненкова гармонія!

Тоді в'їдливо засміявся, сам себе картав. Друга тобі, Василю, золота гора з чехами та японцями! Дома — на два місяці хліба стане, а йому — гармонію подавай! Ти ба, Смолярчук який з катеринками знайшовся!..

У нього глибоко-глибоко, підсвідомо якось, закралась була заздрість до Смолярчука — ні до кого іншого, а тільки до Смолярчука: він сто гармоній купив би, якби тільки схотів! На все село десяток таких, як він. Йому з одного млина пливе стільки добра, що хватило б увесь Гандзюченків куток прохарчувати!

І ця заздрість до Смолярчукового добра зростала. Скрививсь і висміював сам себе далі. Гармонія!.. У Смолярчука — просяні жнива: п'ятнадцять кіп накосив уже, а ще кіп на двадцять жати стоїть, чого ж йому не грати?.. Гратиме! А ти будеш йому коло ціпа пригравати! Мине два місяці — хліба й пилини нема,— тоді скинеш шапку, брешеш, скинеш! І покірно, ковтаючи слину, скажеш:

"Піду до вас, дядьку, за ледабриню — дурно робить".

Тіло Гандзюкові затрепетало, зубами скригнув.

— Бреше, не діжде він, щоб я йому молотив! То тільки батько покійні, пам'ятаю, од зорі до зорі ціпом було гатять у багачів.

"Найкращі кулі — з-під Гандзюкового ціпа",— казали.

— Не діждуть вони! — уперто, ніби нахваляючись на когось, повторив Гандзюк.

Перед ним замайоріли, як недавно ще стерня на степу з вічками із безмежного невода, Смолярчукові копи; з високими острішкуватими шапками, вони гордовито бовваніли довгою стайкою на просищі, під горою.

Ясно бачив: п'ятнадцять кіп. Він, Гандзюк, ще й пощитав сьогодні, коли йшов повз його поле. "Своїх нема,— подумав тоді,— то хоч на чужі позавидуй!"

І сміявся, пам'ятає, з пастухів, які гамселили ціпками сухий бур'ян і серйозно, задерикувато приказували якоїсь кумедної пісеньки:

Наплюю я багачу: Свою копу молочу!

"...Гоней четверо, а може, п'ятеро до кіп тих",— настирливо снувалася думка. І не спам'ятався, звідки і коли підкралися до нього такі дивні, як на його вдачу, мислі:

"На селі — розгардіяш... Денікінці мобілізують підводи, мобілізують людей, у копах нахваляються забрати хліб, щоб повернути панові збитки за воловню... І нікому не буде діла до Смолярчукової копи! Перестояла, скажуть, копа... "

Серце стріпнулося Гандзюкові. Треба тільки чіпко взяти й до толку привести її! А він, Василь, спокійно рушить тоді на заробітки: у матері буде приварок аж на цілу зиму.

Згадавши про матір, Гандзюк похмарнів: покора й смуток в очах у матері.

Усміхнувся: "Вони, мати, жахнулись би такої думки!.."

...Ну да, Смолярчукову копу проса вони переносять удвох з Гришкою цієї таки ночі. Ряднами, по три-чотири снопи; до снідання упорають, а там — шукай вітра в полі!

Гандзюкові обважніла голова; тіло вдруге взялося трепетом; чи то від землі потягло холодом, чи так дрож пішов по тілу. Стояв під яблунею, як сліпий...

Тільки ясно бачив, здавалося, Смолярчукове поле під горою й довгу стайку кіп.

"...Навпростець, левадами, це зовсім близько. Хіба гріх у такого вкрасти? — знову підкралася думка.— Йому ж з горла пре..."

(Продовження на наступній сторінці)