«Гармонія» Григорій Косинка

Читати онлайн новелу Григорія Косинки «Гармонія»

A- A+ A A1 A2 A3

Сміються хлопці з дотепної відповіді; добрим словом згадують Півненкову гармонію, і ніхто, здається, не прислухається вже до слів парубка, коли той намагається огризатися до Гришки: нікому нема до того діла.

Вулиця, захлинувшись парубоцькою піснею, знову гуляє під голосні удари бубна.

Гришка уриває грати.

"Хай краще співають хлопці,— ображено думає він,— як маю триндикати на балабайці..."

Мовчки струснув білявим, обрідним чубом, тихо поклав собі на коліна балабайку і, слухаючи пісні, мимоволі згадав за Півненкову трирядку: гармонія на всі голосники — разом з піснею — заливається в його дитячій уяві... Вона плаче й сміється тут таки, під вербами; захлинається від пісень — сумних і веселих, а він, Гришка, аж очі примружує від такого великого щастя, голови не повертає, щоб не схлюпнути вимріяної насолоди: йому здається, що він от-от черкнеться підборіддям об ріжок гармонії...

— Тю, і малих чорт на вулицю носить! Посунься! — безцеремонно гукає до Гришки якийсь кремезний, вузлуватий парубок з чужого кутка.

Гришка швидко, не змагаючись, одсовується, дає парубкові місце поруч себе. Парубок придивляється до Грищиного обличчя, а пізнавши його, трохи ласкавіше говорить:

— А-а, це ж Василів братуха! Гуляй, малий... Нікого не бійся, гуляй!

— Я не боюся,— тихо одказує Гришка.

Йому приємно, що цей міцний, дужий парубок, згадавши Грищи-ного брата, не дав йому стусана, а, навпаки, запросив гуляти... Добра в нього рука — Василь!

"Він,— снує свої мислі про брата Гришка,— обіцяв за всяку ціну купити в Півненка його трирядку... Сорок карбованців хоче за неї Півненків Данило!.."

Отоді вже ревтиме й густиме піївська вулиця од захід сонця до світанку!

Парубок з бубном вибиває чотири голосних удари, Гришка підхоплює ті удари тонким "ті-лі-лі" на балабайці, і глухим кутком знову котяться урочисті звуки бубна, ніби нарочито закликають не спати такої зоряної ночі:

Бум-бум-бум... Тілілі, тілі-лі... Вамбум-бум!

— Чого це ваша Галька вулиці цурається? — запитує в Гришки той-таки вузлуватий парубок, що сидить поруч.

"Чого йому треба від мене? — дивується Гришка.— Пристав як та шевська смола!"

І він, залишаючи пальці на струнах, сміливо, як на Гришку, відказує:

— А ти сходи та й поспитай! Чого, мовляв, не зволили вийти?.. А то ще мене замість Гальки пригорнеш під вербами! — навмисне грубіянить, навмисне відповідає так Гришка, щоб додержати піївських звичаїв.

Не чути було парубкового слова; дівчата пирснули сміхом, хлопці тюкнули, зустрічаючи своїх товаришів з іншого кутка, а власник бубна зробив таких три голосних ударів, що на кутку жахнулися зо сну собаки й завалували з кінця в кінець глухої піївської вулиці.

По-стародавньому гуляла ще піївська вулиця!..

* * *

— Сказися ти з бубном своїм! — вилаявся Василь Гандзюк.

Сидів нерухомо під яблунею і пихкав, глибоко затягаючись, цигаркою. У пальцях стримів йому ще великий недокурок, але він раптом погасив його. Бачить Василь: вийшли з хати на ганок мати; обличчя за гіллям яблуні не видно парубкові, а тільки біліє в сизій темряві рукав материної сорочки; постояли мати, послухали парубоцького тюкання, перехрестилися й тихо пішли назад у хату.

На порозі оглянулися: ще трохи постояли і на зорі подивилися — шукали, видно, молодика... Пішли.

Василеві соромно чомусь стало за хлопців — уперше це з ним так, бо сам любив вихріти й командувати на вулиці. Добре, що не помітила його мати під яблунею, а то знову почали б, мабуть, картати словами та докорами — і за вулицю, і за непослух, і за поведінку дурну його в хаті... Справді, чого йому було скригати зубами, дверима хрьопати?..

Так, мати день у день рають у молотники йти, день у день журять йому голову безхліб'ям, наче він — Василь — сам не бачить, які в них статки?.. Ех, не знають його мати! Зовсім не знають.

Та ще й те сказати: радять йому сховатися від мобілізації.

"Тікай, сину, на степ, хай вона трохи перешумує, революція ця, а тоді знов повернешся до села... Еге, ще й хліба на зиму приробиш... "

"Говорять таке, наче маленькі",— подумав тоді Гандзюк.

Своєю охотою він і сам не збирався до війська йти, хоч багато вже дехто записався з піївчан, але йому ніяк не годиться за Дені-кіна битися. Все заможніші пишуться у добровільну ту армію, ну й бідних, зрозуміло, підмовляють та заохочують писатися.

А вчора приходив до нього Кирило Смолярчук, наздогад буряків казав:

"Ти в нас, Василю, перший, можна сказать, парубок у Піях... Один тільки гандж у тебе: комуністів боїшся". "Чого ж це я боюся їх?" — запитав його.

Смолярчук хитро так засміявся, обвів прижмуреними очима Ган-дзюкове подвір'я з хатою старою у вишняку і тільки на пригребиці, коло погреба заваленого, зупинив свої очі й промовив:

"Так ніззя разсуждать... Заразу треба огнем випекти, тоді порядок у нас буде! Зрозумів? До ноги треба вибить".

Промовчав Василь. Смолярчук покрутився на подвір'ї, почастував Василя папіросою, ще хотів щось, видно, сказати, але поспитав тільки, чи не вийшла б його — Василева — мати днів на два проса жати? Добре, Василь перекаже...

Аж у воротях ще раз оглянувся Кирило Смолярчук.

"Не треба вірувати трусові,— сказав.— Чого тих злиднів боятися?"

Він бачив недавно полонених коло волості — не люди, а мотлох якийсь! Ну, а в Денікіна, хай подивиться Василь, орли просто: люди, як перемиті... І знову ж таки — зодяг який дають у кавалерії, га? Його Карпо без балачок записався.

І пішов собі повагом, попихкуючи папіросою.

Усміхнувся Гандзюк, уперше подумав так:

"Іч, зараза яка! І хліб чужими руками хоче впорати, і комуну чужою кров'ю до ноги вибити, щоб хліб йому з тієї крові кращий зародив!.. "

Кинув, пам'ятає, папіросу з тієї злоби, аж засичала у воді, бо саме після дощу розмова ця була.

...На селі, десь далеко, пролунав глухий постріл. І знову з тривогою відчинила сінешні двері Василева мати, знову довго стояла на ганку і все слухала, як валували на кутку собаки.

Вона стояла тепер у чорній кохті: висока, темна тінь на білій стіні хати.

— І чого вони шастають раз у раз? — сам себе поспитав. Нічого, здається, не бояться так мати, як їхнього парубкування! Смішно Василеві: коли б можна, то за руку водили б їх туди й назад!

І похмарнів, згадавши: "Удвох, діти, ви півтори копи за день упораєте... Еге ж, півтори копи: молоді, замашні хлопці..."

Василеві з болем всотуються материні слова: "Чула, хлопці, що на степу півпуда з копи платять... І пшеницею, бо степові люди не сіють жита... "

"Умгу",— відповів був Василь за столом. І більше, пам'ятає, аж до вечора не розмовляли з приводу молотьби. Добре та гаразд знає він, до чого стосувалися ті люди степові: бояться мати мобілізації.

У рудих хмаринах виткнувся на небі кривавий серп молодика.

"Таки подивилися на нього мати — не заспали..." Важко зітхнув і почав крутити нову цигарку.

Не піде він у молотники: хай собі як хотять уговоряють його мати, а він зарікся йти!

* * *

Ліг у саду на прив'ялий покіс трави.

Добре. Вони з Гришкою погодилися йти молотити... Хай уже дражнитимуть собак попід дворами, як на те пішло! Хай... Гандзюк оскальнувся посмішкою:

"Боже мій, яка б то радість була матері! Але хіба вони — мати — уявляють собі молотників на степу? Тільки торбів через плечі не хватає тим молотникам!"

...Так, вони підуть поза селом, підуть рано, до схід сонця.

Один — ставний, кремезний, з широкими плечима і великими, схожими на червоні буряки, руками; сорочка на ньому товста, з гарно вишитою маніжкою, на голові сірий картуз, а в руках замашний ціп. Таким уявляє себе і таким справді є Василь; поруч нього — худий, схожий на тхора, жуплякуватий Гришка; обидва вони в пилюзі, зморені й здорожені, а стоять — в уяві Василевій — коло воріт якогось дукаря-степовика: роботи питають.

Василь навіть картуза зняв, щоб ласкавіше поздоровкатися та не таким уже гайдамакою в очі степовикові впасти; от він усміхнувся — сором'язливо, покірно, як доброї матері дитина!..

Ще й Гришку смикнув за рукав, щоб він трохи підбадьорився.

— Держися героєм! — сказав, зберігаючи усмішку.

Гришка, знає Василь, завередує, окриситься. Мале — дурне, не розуміє того, що, може ж, десь і господиня з-за хліва на хлопців дивиться, отож треба їй хоч усмішкою ласкавою догодити, а по-друге — не такими уже й захарчованими видатися!

А груди свої, розхристані на один тільки ґудзик, хлопці виставили так, ніби вони збираються продати їх: "Отакі ми, дядьку!.. Дивіться з усіх боків... "

— Звідки? — бовкає знічев'я дядько.

— Піївські,— статечно одказує йому Василь.

— Так... Це коло Дніпра там десь?

— Коло Дніпра... Водяні, можна сказать, люди,— пробує жартувати Василь, захоплений із своєї вигадки; але його стримує, як то завжди буває у таких випадках, сувора, трохи навіть глузлива дядькова усмішка.

— Водяні?..

(Продовження на наступній сторінці)