На берег просторого моря за хвилею хвиля біжить-набігає
і з тихим плачем, мов грудьми припадає, вдовиця!
Білою піною б’ється, сльозами пісок умиває, вмирає у морі...
— Не плач, біла Хвиле! Ти ж знову у море широке і вільне вертаєш!
Не плач, не ридай, Морська Хвиле:
бо я уже плачу давно!..
* * *
Я плачу давно вже. Я плачу, бо люба красуня, за квітку-Троянду гарніша, ховає від мене чарівнеє личко.
Мені день видається темніше від глупої ночі; від смутної, чорної ночі в тіні кипарисів.
Я — раб, у кайдани сповитий; невільник, закутий коханням.
Воно мене сушить і палить страшніше, ніж вітер жагучий в солоній пустині...
А я, мов та хвиля морськая, все знову і знову вертаю, вертаю з плачем до коханки своєї —
і там, біля ніжок її умираю!..
* * *
Не плач же ти, Вітре мій, вільний і буйний;
не ридай, Соловейко-співаче, солодко-прекрасний;
ти, Хвиле морськая, вдовице, затихни й не лий своїх сліз біло-ніжних...
Не плачте ви всі! Бо що ваші сльози, коли я ридаю
та плачу давно й... безнадійно!..
* * *
Гільдхен, моя голубонько! Чи ти чуєш ці чарівні слова? Тобі, за безмежний океан, посилаю я їх!..
— — —
А в Європі зовсім показилися люди! Що там діється, що там робиться! Я вже й не згадую про те, що Чорногорія та Бельгія оповістили війну туркам та що турки обстрілюють Крим. Добре ще, що хоч Персія зостається нейтральною, чому дуже радіє пан Зуараб. Але ж, чого те варто, коли газети сповіщають, що вже 77% всієї європейської території в стані війни. Подумати! Це ж простір землі, в кілька разів більший за всю Австралію, й там люди ні про що інше не думають, як тільки про те, щоб по змозі вибити більше ворогів, та й навіть не ворогів, а тільки людей іншої національності...
Але ж це європейське безумство перекинулося вже й до нас: і тут, як пишуть сьогоднішні газети, майже 90% всієї робочої людності зайнято працею для війни. Крім того наша (тутешня тобто) флота ще на початку вересня зайняла Нову Гвінею.
Далі — в Європі 69% всього людства — в стані війни, а по цілому світі 890 мільйонів людей вже зачепила ця страшна, не тільки європейська, а всесвітня війна!
Вселюдське безумство, у яке не можна вдуматись і страшно вдумуватись!..
Кораблі поринають один за одним на дно океану; сотки аеропланів горять в повітрі й падають з-за хмар на землю; чорні хмари порохового диму застилають небо й роблять з дня ніч; гинуть чудові будинки — неоцінимі пам’ятки архітектури; гинуть колекції, бібліотеки, всякі інші здобутки людської культури, що творилися протягом тисячоліть; а кров людська тече річками!..
Страшно читати в газетах, як знищено цілу низку квітучих міст, знищено частково, або й цілком, дощенту. Найбільше потерпіла Бельгія та Франція. В Лувені розвалено чудовий собор Св. Петра, один з найкращих готичних соборів Європи. Стародавній Лувенський університет розбито: зостались тільки купи каміння, а разом з тим згинула й вся його знаменита книгозбірня. Лувен взагалі виглядає так, неначе там пройшов страшний землетрус. Так само знищено Дінан. Од міста Візи також не зосталось нічого. Те ж саме сталося з містами Diest, Wavre, Aerschof і т. д. і т. д. І це все, ніби за те, щоб покарати якогось серба, що вбив австрійського принця. А бодай би ви, всі принці світа, виздихали ще маленькими, як бувало говорить Харитина!..
Вже давно минули ті три місяці, за які (так думали всі розумні люди) скінчиться війна. А тепер уже всі говорять, що раніш весни кінця не чекати. А чи ж буде й весною?!
В газетах майже нічого немає про наші землі, про наших людей. Читаєш тільки, що те, або інше місто в Галичині переходить з рук австрійських до рук російських. А що то визначає? Скільки крові, жертв і нещастя людського коштує той перехід — про те в газетах не пишуть, і хто все те знає?!
* * *
Коли ми їздили з паном Зуарабом по вівчарських товнах (містечках), в напрямі гори "Костюшко",— я знову здибався з українцями. Але ці так само вже зовсім поавстраліїлись, майже забули мови, так само пам’ятають уривки деяких пісень, прислів’я, приказки та додержують святочних звичаїв старого краю. І, не зважаючи на те, що живуть вони дуже добре, заможні й все мають,— все-таки зустріч з ними викликала у мене якесь почуття суму. Коли повмирають старі, а зостанеться тільки молодь, що вже тут народилася,— то, певне, вони й не згадають, хто вони й відкіля... І от, один з них, старий вже дід, говорив, що наступає час нашого визволення.
— Це вже приходить кришка полякам,— говорив він.— Не буде вже русинів та малоросів, будуть всі українці! Бо Московський цар одніме в поляків Галичину й приєднає її до Вкраїни.
— Ні, дідусю, під Москвою буде погано,— запротестував я.— От же Богдан Хмельницький віддав був Україну під Московського царя, та й якого ми зазнали через те лиха!
Але дідусь доводив своє й я не міг його переконати.
— Отож, молоді всі такі! — говорив він з роздратованням — все на німця та турка покладаються. Вигадали, кажуть тепера якийсь "Союз визволення України", щоб визволяти вкупі з німцями. Так ті визволять! Так само, як і австріяки, віддадуть нас полякам, або жидам...
Одне тільки й цікаво, що я там довідався, це те, що в Німеччині засновано "Союз визволення України". Певне в переїзді я цю звістку проморгав. Конче мушу знати, що й як,— і сьогодні ж пишу Барильченкові, який такої вже новини не пропустить!
— — —
Вчора увечері ми сиділи з містером Патриком та д-ром Зуарабом в Англійському клубі, читали газети й пили каву.
— А знаєте, мої панове,— сказав п. Зуараб, відкладаючи набік газету,— я чимдуж глибше переконуюсь, що й всі ми, власне — увесь світ, починаючи в самого Вільгельма ІІ-го, всі дуже гірко помилились. План війни було добре опрацьовано, але в нього втрапила незначна ніби дрібниця — опір малої Бельгії, й ця дрібниця зіпсувала всі малюнки німецьким стратегам. Коли б в пащі Вільгельмовій не застряла оця кістка, як тут дотепно намальовано,— то може, й справді, війна вже б скінчилася. А тепер, принаймні для мене нема сумніву, що вона затягнеться надовго, можливо, що на кілька років.
— Ну-ну,— почав сперечатись містер.— Всі ж ми бачимо, що у німців, а особливо у австрійців дуже кепсько, й вони швидко почнуть шукати замирення.
— Додайте: коли читати англійські газети! Може німцям, і справді, тяжко, я того не знаю, але ж певен, що по їхніх газетах — ще гірше Франції та Росії. Та, нарешті, коли б німцям довелося вмирати,— бо не виграти війни, виходить, майже вмерти,— вони вмиратимуть довго, принаймні 4–5 літ.
Нам це видалося неймовірним і ми дуже завзято сперечались. Нарешті пан Зуараб сказав:
— Та, бачите, я ж — нейтральний і не бажаю успіху ні тим, ні другим. Мені лише ходить про те, щоб, уявляючи собі становище, я нарешті знав, що мені самому робити далі? Я тільки бачу одно: становити склади нашого товариства в Австралії — це сьогодні річ не мудра. Сидіти мені без діла й чекати, коли виясниться,— так само я не звик. Виходить, треба визнати, що я не в добрий час видався в дорогу, й мушу виправити свою помилку. Отож, я хочу їхати додому.
Ми почали його переконувати, щоб він підождав ще, але він заявив, що вирішення його остаточне.
— Все, що нашому товариству треба для підготовки справи,— я зробив. Всю потрібну частину Австралії я об’їздив. Ще варто заглянути на кілька днів до Нової Зеландії,— й тоді я поїду, звідкіль приїхав. Ви, джентльмени, тут так само без діла. Як сидіти аби чого в Аделаїді, то зробіть мені товариство: поїдемо гуртом на два-три тижні до Окленду та Веллінгтону. Я зроблю діло, а ви — приємну прогулянку. А ви, пане секретарю,— звернувся він до мене,— будете мені потрібні й там. Тим-то вас я запрошую "в службовому порядку".
— Я завжди готов виконати службові накази свого патрона! — також жартом відповів я.— Коли мушу бути в порту?
— А я — безробітний, то мені так само однаково,— промовив містер.— Одне тільки: мушу запитати своєї каси. Мені з осені тут дещо обіцяють. Але треба протриматись до осені.
— Любий містере! — озвався я.— Дозвольте мені зробити вам на вибір дві пропозиції. Перша: пропоную вам визичити у мене, скільки ви потрібуєте. Віддасте, коли заробите. Друга: їдьте за секретаря д-ра Зуараба, а я поїду, як безробітний турист. А коли хочете зробити мені ласку,— прийміть обидві мої пропозиції.
— Славно! Дуже славно! — сказав д-р Зуараб.
Спочатку містер О’Фонель вагався й відмовлявся, але ми на нього напосілись, й справу полагоджено. Ми були дуже раді, тим більше, що перед цим містер говорив, як його цікавить подивитись на Новозеландські фіорди, що нібито дуже нагадують Скандинавські...
І от, завтра ми виїдемо до Нової Зеландії — шостої провінції Океанійської.
— — —
(Продовження на наступній сторінці)