Тепер майже всю залюднену Австралію поплутано колючими дротяними загородами, де цілий рік, вдень і вночі, під голим небом живуть та пасуться незчислимі овечі отари. Артезіанські колодязі, що з них веселими водограями високо б’є чудова підземна вода, напувають цих "мовчазних австралійців", а тисячі людей електричними ножицями стрижуть їхню вовну та складають мільйони пудів руна.
Ми бачили величезні отари, в яких було стільки овець, що й сам хазяїн не знав їхнього ліку. Ми бачили вивчених дінґо — собак з пухнатими хвостами,— що їх стережуть; їли баранину, спряжену на рожнах, їли чудовий сир, бачили, як з-під масного руна виходять голі й кумедні барани, безтолковими очима оглядаючи свою голу шкуру, яка ще хвилину перед тим мала на собі такий важкий і теплий кожух... Ми бачили потім колосальні склади пресованої вовни, наготовленої до вивозу; бачили також, як її миють, як пресують великими паками, як навантажують на кораблі. Бачили, які армії людей мають біля того діла роботу й добрий заробіток.
Але, що я буду про все це писати, коли про справу австралійського вівчарства написано сотки книг, а всі газети часами справам вівчарським віддають більше місця, як навіть війні!
Хіба ще варт згадати одну річ. Все таки не Мак-Артур привіз до Австралії першу європейську худобу. Був то капітан англійського пароплава Філіп. Року 1788-го він привіз сюди наших перших подвірніх животин: 6 голів рогатої худоби, одного жеребця, трьох кобил, трьох лошат, 29 овець, 12 свиней та трьох кіз. І от, з цього невеликого товариства, меншого, ніж було пасажирів в Ноєвому Ковчезі, повстало теперішнє незчислиме скотиняче населення Австралії та Нової Зеландії.
Цікаво, між іншим, зазначити, що коли в Новій Зеландії розвелося багато свиней,— то свинина так подобалася маорам, що вони перестали мріяти про м’ясо людське!..
— — —
Сьогодні приїхав Барильченко, повернулася й пані Ітка з Ружичкою. Знову почуваю себе краще, майже як вдома. Єдине тільки допікає в справжньому сенсі цього слова — незносима спека, мало не тропічна. І це тепер — 30-го грудня, саме під Новий Рік, коли у нас мабуть тріщить такий морозенко, що голівки з гвіздків відскакують на даху! Кумедно. Аж не можна пойняти віри, коли подумати про різницю цих двох світів. Там допікає мороз, а тут пече спека; там люди не можуть знайти собі шматка хліба, а тут — хоч свиней годуй ананасами та померанцями. Там — осатанілі юрби озброєних людей, а тут — мільйони плохих, спокійних овець. Там — хвора немічна Харитина, а тут — непосидюча, як дзиґа, Ружичка, що рішучо завзялася на мене сьогодні й не дає мені писати.
Ну, та що вже там! Англійці кажуть, що дитина, що король — однаково, отож треба слухатись, дарма, що я не дуже волію королів взагалі!..
— — —
Завтра — Новий, 1915-й рік!..
Вже два з половиною роки я сам один на білому світі. Вже швидко буде два роки, як я покинув рідний край. Вже сім місяців, як я покинув Європу. І вже майже п’ять місяців, як я живу в Південній півкулі світа, на Австралійському материку.
Це — хронологія "моєї новітньої історії"...
Чого я за цей час не бачив? Чого тільки не спробував та не пережив? Як я змінився й фізично й духовно!..
Хіба це я — той цибатий бурсак, Максим Крушенко, що співав у Полтаві півневим голосом; якого два з половиною роки тому навчала мамуся: "Застебнись добренько, щоб не застудився; дивись на пішоходи, щоб не замочив ніжок; на п’ятачок та купи на снідання пиріжок з м’ясом, а не купуй тістечок" і т. д.
Все це,— як сон, і навіть не ясний, неначе я його бачив теж два з половиною роки перед цим...
А поглянути на мене тоді й тепер! Сіра "блуза" остогидлого сукна "моренго"; завжди короткі штани, бо я з них виростав через два дні після того, як їх було мені пошито; пас з бляхою мало не під пахвами; чобітки з рудими халявами; в атраментових плямах руки; повні кишені всякого скарбу: ножик, гумка, пера, ґудзики, шматочки акварелей, всякі записні книжки, неодмінно — календар "Товариш", дорожній каламарчик, якого я чомусь конче щодня брав до кишені, сурдинка до скрипки; шматок гребінця й усяке інше сміття, поверх якого — яблуко чи шматочок солодкого пиріжка, що дала мамуня на снідання...
А тепер, коли я дивлюся на себе в люстро,— я бачу вже не якогось жовтодзьобого хлопчину, а "молодого чоловіка" більш подібного на звичайного англійця, як на українського парубка...
А коли заглянути в душу, в голову!.. Яка незмірима різниця! Часами, як заплющиш очі, то в уяві наче пробігає "фільма на десятки тисяч кілометрів": різні люди, різна природа. Правда, я за цей час регулярно не вчився. Але ж, коли я подумаю, скільки я перечитав книжок, скільки побачив на власні очі, скільки доброго й розумного почув від людей, а особливо від таких хороших, як містер Патрик, д-р Зуараб, Барильченко, а раніш — Старушок, Кость Іванович, Іоганн Карлович, Кобець, тощо; коли згадати, що я майже вільно володію двома мовами,— то я починаю думати, що цей час дав мені мабуть не менше, як дала б і школа. У всякім разі, коли я іноді порівнюю себе з ким іншим мого віку, то я собі дозволяю думати, що й я не дуже дурніший за них. Ну, а ось надходить осінь, почну ходити до університету й може надолужу те, що прогаяв за своїми мандрівками. Міг же Джек Лондон за два роки перейти всю університетську науку. Я, розуміється,— не Джек Лондон, але теж не буду бити байдаків, а засяду за книжку...
І от, оглянешся от так, і видається, що наче все так добре, що ліпшого нема чого й бажати... А тим часом... чогось мені так сумно, сумно... Чого ж ти плачеш, мій Чмелику?..
— — —
Новий Рік я зустрічав у Барильченка.
Спочатку ми хотіли кудись піти, між іншим, я умовляв поїхати до "Black Harry", щоб привітати й Глоба, а потім ми вирішили не ходити нікуди, а провести цей вечір вдвох.
Увесь час балакали ми про нашу стару Європу, про страхіття війни, про будучі перспективи, про нашу милу Україну... І з цього почалась у нас незвичайна, важлива розмова.
Барильченко нещодавно одібрав листа з Лондона від свого друга, емігранта в Англії, що має зносини з нашими ж таки людьми з Російської України, які живуть в Німеччині й працюють в "Союзі визволення України".
З того листа ми довідались, що Союз засновано ще 4-го серпня у Львові, потім, коли москалі вдерлися в Галичину, управа Союзу перебралася до Відня. Союз поставив своїм завданням в цей час всесвітньої війни, а — виходить — і в час всяких можливостей переводити роботу, що тільки буде потрібною для того, щоб допоминатись права на самостійне існування Української Держави. Союз вважає, що наша держава може існувати, бути вільною й незалежною тільки в тім разі, коли буде розбито Московщину. Отже навіть, якби Україні на перший час довелося піддатись під владу Австрії чи Німеччини, то й то б було далеко ліпше, бо ці культурні держави дадуть наді змогу мати свої школи, позаводять, як було й в Галичині, нашу мову в уряді, в суді й т. д. Одне слово, дадуть змогу вільно існувати українцям і не будуть нас катувати та карати за те, що ми хочемо бути лише тим, чим ми народились.
Союз заснував скрізь закордоном свої відділи, які по всьому світі працюють над тим, щоб якнайширше розпросторити відомості про Україну, показати всім іншим людям, як знущалася 250 років над нами Москва, й чого ми хочемо. Союз не спиняється перед тим, що всемірно треба допомагати німцям та австріякам в їхній боротьбі з Москвою, бо вважає єдиним засобом успіху нашої справи — повний розгром Росії. А на початку листопада він послав своїх членів прохати помочі Україні у болгар та турків.
Люди, що стоять на чолі цієї організації, настільки певні в своїй роботі й настільки вони енергійні та здібні, що німці їм вірять і обіцяють позичити на потреби їхньої праці грошей, з тим, щоб ті борги повернула потім Німеччині вільна Українська Держава...
Ще в тім листі повідомляється, що Союз звертає велику увагу на те, щоб сприяти поширенню національної свідомості поміж тих наших людей, що потрапили в полон і сидять тепер в Німеччині та Австрії.
Лист кінчається тим, що всі наші люди, які живуть чи перебувають за кордоном,— всі допомагають святій праці Союзу, але ж на самій Україні наші люди майже нічого не знають про діяльність закордонну й здебільшого осуджують цих працівників, бо вважають їх мрійниками, що поставили собі занадто великі й нездійснимі завдання. А тим часом, поки щось виграється на нашу користь, наші бояться, що москалі з помсти за поміч українських емігрантів німцям, будуть ще більше душити наших людей на Вкраїні. Отже, Союз вживає всяких заходів, щоб повідомити українців про стан цієї справи, хоче впорядкувати зв’язок, щоб бути в постійних зносинах з нашими людьми на Вкраїні. Тим часом людей мало, а таких, щоб були до того здібні, ще менше...
Після цього листа в мене наче розвиднилось в голові! Я ніколи й помислити собі про все це не міг! Та невже ж таки, й справді, діло підходить до того, що мій нещасний рідний край напередодні волі?..
— Ну, й що ж тепер робити? — розгублено спитався я.
— Що робити? — протяг Барильченко,— Я вже все обміркував. Я поїду... І буду робити, що буде там треба...
— Послухайте, друже Назаре,— промовив я.— Це ви говорите не діло. Я ж бо вас спитав: що нам обом робити? Навіщо ж ви все мені розповідали, коли я зостануся в цей час тут?! Невже б і я не міг бути корисним хоч на щось?
(Продовження на наступній сторінці)