На нашій фабриці, де робітників найбільше чехів та словаків, мені дали адресу нашого чоловіка з Галичини, що працює тут на фабриці молочного посуду та машин, що потрібні в молочарстві. Я негайно пішов по тій адресі, знайшов пана Семиняка, але зовсім би не пізнав, що це — наші люди. Ще старий дещо пам’ятає по "руськи", як він каже, а його пані може згадати тільки деякі коломийки, дорослі ж діти не знають жодного рідного слова. Показували мені дві книжечки, видані якоюсь кумедною мовою, ні нашою, ні московською, та ще такий плакат, якого я собі переписав, бо дуже вже "художня" річ:
ВИСКАЗИ ТОГО, ЧОГО НЕ СЛІД РОБИТИ
Не смій ся з нещастя других.
Ніколи не обіцюй, коли знаєш, що не дотримаєш свого слова.
Не приставай зі злим товариством, а шукай за добрими людьми, або обходи ся сам.
Не забудь уклонити ся всім гостям, коли входиш в товариство.
Ніколи не відмовляй, коли хто оправдує ся перед тобою.
Не напастуй ніколи, коли хто звертає ся до тебе зі прозьбою.
Не страш нікого легкодушно.
Не занедбуй час від часу навідати своїх приятелів, або хоч написати до них письмо.
Не жадай відплати, коли даєш дарунок, або робиш добре діло.
Не питай ані дитини, ані слуги про фамілійні справа своїх знакомих.
Ніколи не виходи з дому серед гніву.
Не відповідай на питання, коли його звернено не до тебе.
Ніколи не заглядай другому через плече, коли він читає, або пише.
Ніколи не читай листів, не до тебе писаних, або не отвирай листів, не до тебе адресованих.
Ніколи не будь нечесним супроти женщин.
Я питався, чи не кортить їм додому, чи не збираються вони туди їхати? А господар і каже:
— А якої там чортової мами не виділись-мо? Щоб знову пани та жиди лупили з нас шкуру, як з бараболі?
Взагалі вони страшенно гніваються на "Старий Край" і, мені здається, зовсім не мають до нього жодної любові. Мене це дуже вразило. Вразило також і те, що вони не знають, чи багато тут наших людей та де живуть ті земляки.
Взагалі у мене після цього побачення з рідними людьми зосталося досить тяжке враження. І хоча вони мене запрошували приходити, й хоча в їхніх "висказах" написано, що не треба "занедбувати час від часу навідати своїх приятелів",— отже я мабуть вже не швидко їх "навідаю".
Страшенно мені прикро! Це — вперше мені таке трапилось, щоб така неприємна була зустріч з земляками.
— — —
Нарешті я відібрав листа від мого любого містера Патрика. Він пише, що коли тільки йому пощастить вибратись з Японії, то він приїде до Сиднею. Ну, й радітиму ж я! Бо я почуваю в ньому наче старшого рідного брата. От хто буде задоволений тим, що я вже розпочав писати книжку про Австралію!
Але ж які я цікаві читаю тепер книжки, хоча й частенько доводиться заглядати до словника!
Ну, годі! Писатиму ліпше свою працю. Треба, щоб до прибуття містера Патрика вже можна було дещо йому показати.
— — —
Вже другий рік святкую я свої іменини не дома. Але мені закортіло зробити цей день хоч трохи подібнім на те, як він минав колись. І от, я почав прохати своїх господинь, щоб вони зготували мені якісь подібні до наших страви: борщ з пампушками та бараниною, голубці та жеримовчки. Кортіло ще й крохмалевого киселю, та вже цього я ніяк не вмів змалювати. Господиня й пані Їтка радо на те пристали й дуже клопотались, щоб упорядити в мене "справжній український бенкет" або, як вони казали,— "годування".
Розуміється, я й сам брав найближчу участь в куховарстві, бо мусив сам все роз’яснювати, як що готується, а особливо борщ. І що ж? — На вдивовижу добре вийшли жеримовчки, знамениті були голубці, ну, а борщ... та й борщ випадав добре через те, що в ньому плавали смачнючі овечі хвостики та ми не пожаліли часнику.
І от, вчора у мене відбувся "український бенкет в Австралії"!
Прийшли: Барильченко, Хаханшвілі, Папаянц, Зуараб, Свенсен, мої господині (пан Богуш на ці два дні кудись поїхав), Ружичка та на хвилинку заскочив Том, який не міг зостатись на обід, бо комусь призначив ще раніш рандеву" . Але ж і так було стільки народу, що господиня умовляла нас перейти до їхньої хати, однак ми ухвалили лишитись в моїй, де стільки всяких українських ознак. Звичайно, такого гурту, де б зійшлися докупи українець, грузин, вірмен, перс, швед, словачка, чешка, маорі й людина, що визнає себе не належною до жодної національності, навряд чи можна було би зібрати десь у нас, в Полтаві. Страшенно ще мені було шкода, що між нами немає й мого дорогого ірландця.
Спочатку нам було незвичайно гарно. Особливо втішився Барильченко, побачивши борщ з часником. І казав, що він вже й забув, що на світі може існувати така "страва богів". Ну, через те, що в ньому була баранина та часник, і всім моїм азійським приятелям те було до смаку, тільки д-р Зуараб шкодував, що нема червоного перцю; пані хвалили мабуть через те, що самі готували, й тільки один Свенсен признався, що йому ця "амброзія видається занадто екзотичною". По обіді ми пили чай, а потім, як господині пішли прибирати посуд, ми всі поважно попивали "Claret and lemonad" і говорили на всякі теми.
Мені було незвичайно приємно: це ж бо вперше в житті я почував себе справжнім господарем, та й гурт моїх приятелів був дуже гарний, не якісь дітлахи — Куб, чи Тхір, що часом гостювали у мене в Полтаві.
Розмова найбільше точилася біля війни; кожен згадував свій рідний край, кожен намагався змалювати його найкращою землею в світі. Коли оповідав один, то здавалося, що найліпша сторона — його, коли починав другий, то вже найкращою стороною була інша. Я, як господар, мусив говорити по змозі менше, хоча мені теж кортіло розповісти дещо й про Україну, Полтаву, Київ, Ворсклу...
Нарешті Хахан почав оповідати про Куру. Спочатку він цілком поважно запевняв нас, що в Курі — чарівна вода: хто хоча б тільки один раз її напився, то так тужитиме за Грузією, що, куди б його не занесла доля, конче мусить вернутися на Кавказ. Ми розуміли, що це — легенда, подібна на нашу про Євшан-зілля.
Але ж, після цього Хахан розійшовся й почав оповідати вже зовсім неможливі речі. Він говорив, що Кура може й не дуже широка, але ж має таку величезну глибину, як місцями Азовське море, й по ній ходять такі кораблі, що на 16 метрів їхній тулуб сидить у воді нижче ватерлінії.
Д-р Зуараб слухав, як звичайно, з легкою ввічливою усмішкою, ніби цікаву, але можливу річ. Свенсен нагнувся до вуха Барильченка, який широко всміхався. Я втримувався від сміху, бо й сам почував і бачив, що ніхто тому не вірить, але Папаянц, помітивши, що Хахан вже занадто забрехався й що Назар з Олафом з нього кепкують, раптом спалахнув, гупнув по столу кулаком й гукнув по-московському:
— Что врьош, как ишак? Да твой Кура куріца вброд перейдьот!
— А ти, маймун, малчи, кагда тебя ніхто не спрашіваєт! — спалахнув і Хахан.— Хател би я пасматреть, как ти, шайтан, перехадил би река Кура!
Папянц не стерпів і приятелі завелися, та так, що вже ми й не знали, що нам казати.
Зуараб встав, потихеньку взяв свою склянку й відійшов до вікна, відкіля спокійно дивився на цю сцену. А ті палкі люди з виряченими очима стояли один напроти одного й торохтіли по столу кулаками так, що аж склянки підскакували. Барильченко з діловитим виглядом почав переносити склянки на інший стіл і, підійшовши до мене, шепнув:
— От, розкуражились, бісові діти!
Спочатку, однак, ми не встрявали в суперечку. Але потім підвівся Свенсен і, нічого не кажучи, вхопив на руки Папаянца та й поставив його в куток хати лицем до стіни. Ми всі розсміялись, і непорозуміння скінчилось.
Ми знову посідали круг столу й почали просити Хахана, щоб нам заспівав, бо він має добрий голос. Він враз згодився й почав російський романс:
"і чо-орний хле-е-еб в абе-ед і ужін
Мо-оіх сра-а-астей не усипіт,
Мнє-е поце-е-луй гаря-а-чій нужен:
Во мнє-е ци-игано-ов кровь к-і-іпіт!.."
— Хахан такой циган, как ти — кракадил! — вголос промовив Папаянц Свенсенові.
Хахан враз урвав свій "чорний хлеб" і почав співати "Селімджан, Селімджан" — глузливу пісеньку, в якій висміюється вірменів. Пагтаянц блиснув очима й щось пробурмотів по своєму, а коли Хачан, не уймаючись проспівав:
"Кагда куріца прайдьот,
Армянин с ума сайдьот",
Папаянц, крикнувши:
— Я тебе ґаварил, чтоб ти мне етаго не пєл, ти — мама дзаґла!? — раптом плигнув, вхопив звичайного ножа зі столу, й, мов тигр, кинувся на Хахана. Ми не встигли й оком моргнути, як здоровецький Хахан вже стояв коліном на грудях малого Папаянца й страшенно лаявся по-московському.
Вже гуртом ми розтягли в різні боки цих півнів, але у всіх було зіпсовано нашу добру нападу. Зуараб почав прощатись, а за ним пішов Папаянц, далі — Свенсен і Хаханшвілі.
Ми зосталися лише з Назаром. Потім до нас зайшла господиня поспитати, що таке трапилось і чого був такий гармидер? Я замішався, але ж Барильченко відповів замість мене:
— То кавказці імітували свої військові забави.
Я тільки всміхнувся, бо подумав, що, якби в руках Папаянца опинився в той момент не тупий столовий ніж, а справжній кинджал, то "імітація" вийшла б така, що довелося б зазнайомитися й з сіднейською поліцією.
(Продовження на наступній сторінці)