— А чого ви опинилися в Австралії? — спитав мене мій гість.
— Як вам це сказати коротко? — відповів я.— Мені здається, що мене загнало сюди тяжке становище українців в Росії. Опріч того, що мене хотіли там заарештувати, я взагалі гадаю, що коли можна там не бути, то ліпше не бути! — досить незграбно пояснив я.
Але ж Папаянц, видимо, зрозумів мене відразу. Виходить, що й він утік сюди, бо ліпше жити в субтропічній Австралії, як в полярній Сибіряці. А йому це безпосередньо загрожувало, й він, переодягнений жінкою, проскочив до Персії, а вже відтіль через Белуджистан — до Індії, з Індії — на Цейлон, де мало не вмер з голоду, а потім якось добрався аж сюди. Його пригоди — цілий роман. Але те, що він мені розповів про свій рідний край, мене страшенно здивувало. Я бо майже нічого не чув про вірменів. Знав, що є на світі такі люди, про яких завше оповідають всяку сміховину та зовуть, жартуючи, "карапетами". І тільки тепер, коли ми ходили понад портом Джексон, я вперше довідався про цих нещасних людей, яких так само, як і нас, їсть ненависна мені Москва.
Те, що розповідав Папаянц, ще більше пригноблює, ніж оповідання містера Патрика про Ірландію. Але мені здалося, що між долею ірландців та долею вірменів є щось подібне, однак, видимо, вірменам живеться ще тяжче, як ірландцям, і безперечно тяжче, як нам.
Коли я це сказав Папаянцеві, то він не зовсім зо мною погодився. Він каже, що подібність між ірландцями та вірменами може бути лише в тому, що Ірландія — один з найстаріших народів Європи на Півночі, а вірмени — так само один з найстаріших народів на Півдні Європи. Обидва ці народи були колись сильними й щасливими, але обидва тепер в ярмі у чужинців, однак ірландці ніколи не зазнавали того, що довелося й доводиться терпіти вірменам. Що ж до того, ніби нам, українцям, легше жити в московській неволі, як вірменам, то це залежить від того, що ми маємо більш спокійну вдачу й подібні до своїх сірих волів, які звикнувши до ярма, не почувають, що воно їм муляє. А вірмени увесь час пручаються: їм безупинно сняться старі сни славного минулого, коли вони переживали свій "золотий вік" ще тоді, як сучасна Європа тільки починала свою історію. Це чудово змальовано в творах письменника Рафі.
Тим часом історія вірменська вже була добре знана щонайменше — за чотири століття перед народженням Христа. Але ж становище вірменської держави було незвичайно тяжке тим, що лежала вона на такій землі, яка зпоювала Європу та Азію, а через те й була завше на роздоріжжі та на заваді тим народам, що хотіли з Азії дістатись до Європи, або — навпаки. І на цім "битім шляху" чужі народи розшарпували й нищили вірменську культуру, довели до занепаду великий та колись щасливий край. І вже в новітні часи, як нас, або як поляків, розідрали сусідні держави Вірменію на три шматки: частину забрала Туреччина, частину — Персія,— а третя частка відійшла до Москви, "під царя восточного, православного". Цього може б і не трапилось, принаймні останнього, коли б вірмени не були християнської віри. Бо, якби вони були мусульманами, то вкупі з азійськими народами Сходу могли би до чогось дорозумітися. А то ж їх і турки, й інші магометанці вважали за "рая", тобто "невірних", собак (джяурів), а через те поводились з ними безбожно жорстоко. При всякій нагоді вони вирізували вірменів цілими селами, нищили все майно, робили справжніми безправними рабами. От, через ті безнастанні переслідування вірмени стають послідовно рабами то арабів, то сельджуків, турків, татар, туркменів.
Часами здавалося, що вже ніякі сили не врятують Вірменії від повної загибелі, що всіх людей цієї нації буде заковано, зарізано, замордовано дикими сусідами,— але ж вірмени живуть і тепер, і не тільки живуть, але й мріють про своє будуче визволення.
Раніш їм здавалося, що це визволення може прийти тільки від того народу, що так, як і вони, вірить по-християнському. От, через те вони й почали шукати захисту в Росії, яка у XVIII столітті розповзлася так, що вже стала їхньою сусідкою. Ще за Петра І-го, а потім за Катерини ІІ-ої вони шукали в Росії оборони від мусульманів і знайшли... тільки чи ще не більшої біди, як та, що вони зазнали раніш. Правда, те вони взнали потім. А раніш, коли хотіли зібрати свої пошматані землі докупи, вірменська кров розливалася по Кавказу, щоб здобути його Росії.
Отже й на цей раз їм не пощастило. Москва підписала таку умову, що вірменів так і зоставили поділених на три шматки, причому більша половина їхньої землі та населення зосталася в Туреччині. А ту, що перейшла до Московщини, дуже швидко віддали на поталу татарським багатим князям (бекам), бо ясна Москва з огидою дивилася на виснажених, убогих, "занадто демократичних" вірменів, що не мали ні своїх панів, ні своїх князів, а уявляли собою тільки простих хліборобів. Бо, як звичайно, вся вірменська шляхта враз поробилася "росіянами!" А тим часом вірменські мужики-гречкосії хотіли не тільки все життя працювати, як воли, але ж ще сміли мріяти бодай про яку-будь волю та вільний розвиток своєї нації. Ну, звісно, москалі не могли потерпіти цієї "крамоли" й визнали за найкраще віддати всіх вірменів в ярмо татарським бекам. Беки загарбали собі всю землю вірменську й запровадили страшні феодальні форми громадського життя, що існують в російській Вірменії й дотепер, коли вже й пам’ять про це загинула по всій Європі.
— Досить сказати,— говорить Папаянц,— що вірменські хлібороби живуть буквально, як закинуті собаки, навіть не по хатах, а по норах та печерах. Вони працюють, як кріпаки, але ж не можуть навіть числити на наслідки своєї праці, бо ж бек, на землі якого сидить той чи інший хлібороб, завжди має повну змогу вигнати вірмена з його землянки на всі чотири сторони світа.
Розуміється, що, перебуваючи в такому стані, жоден свідомий вірмен-інтелігент не може згодитись, щоб його людей поважали за собак і мусульмани, і "православні" християни.
Тому кожен, хто мав щастя зазнати освіти й побачити зрячими очима нещасну долю своїх темних братів, не міг витерпіти кривди й ставав до оборони свого народу, де міг і чим міг. Тим-то майже вся вірменська інтелігенція завжди була активно-революційною. Ну, а Москва, що найбільше за все жахається бунтів та протестів, не маючи сама сили подолати вірменських революціонерів, підбурює та підкупляє курдів, турків та інших мусульман, щоб вони нищили вірменське мирне населення. Досить зазначити хоча б такий недавній час, як 1895–1896 роки, коли турки, під’юджені московською поліцією, замордували коло 15 000 вірменських родин, зруйнували 252 села та сім чималих міст! І, коли ті, що зостались живими, хотіли були збирати добровільні датки на користь потерпілих, то російська влада навіть цього не дозволила. Мало того, тоді ж таки Московщина не дозволила англійцям протестувати перед турками з приводу їхніх нечуваних звірячих вчинків в нещасній Вірменії.
В останній час всі царські посіпаки цілком одверто кажуть, що вони бажають тільки самої Вірменії, але без вірменів. А кавказький намісник царя, князь Голицин заявив привселюдно, що він заспокоїться тільки тоді, коли "в Тифлісі не буде жодного вірмена, а лише одне вірменське опудало стоятиме в тифлиському музеї".
Що ж там уже казати про ті знущання над школою, над культурою, письменними людьми Вірменії,— які чинила московська влада! Москалі не те що позачиняли й заборонили всі вірменські школи та всякі просвітні товариства,— вони силоміць поодбирали навіть церкви й вірменське церковне добро. В кафедральному соборі в Ечміадзині, де служив вірменський "католикос" (нібито їхній патріарх) — московські поліцаї молотками розбивали каси, щоб відібрати відтіль церковні гроші. А коли вірменський народ силкувався захистити свою церкву,— тоді силу людей розстрілювали та закидали гнити по хурдигах.
Ось як живуть безправні нещасні народи в Московії.
А, бодай ти розвалилася, проклята, навіки!..
В мене ще й досі все ходить всередині від цих оповідань нещасного вигнанця, пана Папаянца. Після цього, що я від нього почув, він мені став такий близький, мов і українець, дарма, що ми не одної нації.
А він розумний, освічений; вчився в Харківському технологічному інституті, але не дали йому його закінчити. Тепер він працює в міській лабораторії. В останній час, каже він, йому дуже тяжко працювати, бо він тільки й думає про свій рідний край, де під час війни, певно, ще збільшаться московські насильства. Однак він повен віри, що врешті німці розіб’ють Москву, яка десять літ перед тим не могла навіть встояти проти Японії, а тоді й для його батьківщини прийдуть кращі дні...
Але ж тим часом по газетах не видко, щоб німці дуже перемагали. Особливо прикро за австріяків. Подумати тільки: москалі лазять вільно скрізь по всій Галичині й Буковині, знущаються над галичанами, як і над вірменами!
Цими днями я читав, що з Галичини вже втекло більш як З00 000 людей. А тепер знову англійці закликають на поміч проти німців військо з Канади й знищили вчора аж 52 німецьких пароплави в Антверпені. Сьогодні ж уже послали свою флоту майже до нас — на Філіппінські острови. Боюся я, щоб ще й тут не почалася війна; досить того, що силу німців заарештовано ні за що, ні про що! Але ж Папаянц так само певен, як і я, що німці справляться. Коли б вони не мали певності, вони не починали б війни. Ну, а вже як виграють, то — правду каже Папаянц — буде й окрема Україна, й окрема Вірменія!..
— — —
(Продовження на наступній сторінці)