Я все ближче й ближче знайомлюся з Ружичкою. А може певніше буде сказати — вона зо мною. Вона така гарнесенька й втішна дитина...
Якось раніш я ніколи не зважав на малих: бачив, що скрізь по всьому світі є безліч малечі; бачив, що вони раз-у-раз чимсь граються; чув, як незносимо вони ревуть, особливо, коли тобі хочеться спати; дивився на дикунські забави розбишак бразильців на пароплаві "Гамбург", але ж мені не доводилось ближче зазнайомлюватись з малими дітьми. А тепер вперше маю манісіньку приятельку Ружичку, що чекає мене, коли я вертаю додому з роботи, й радісним криком: "Стричку, стричку!" вітає мій поворот, а потім починає "виправувати" мені про події дня, про свої враження, й далі переходить до свого знаменитого — "А со kdyby?
Це "а цо, кдиб’и?" — найбільш характерна її властивість, їй мало довідатись, що це за річ, навіщо вона існує, як її вживати, з чого зроблено й т. д., ні, їй конче треба знати, "а що, якби", наприклад, ці чоботи мали крила, чи тоді б чоловік міг літати; або, а що, якби слон прийшов до нас у хату саме тоді, як ми вечеряємо?
Я відповідаю:
— Ми б його нагодували, він би нам гарненько подякував і пішов би додому спати, бо вже ж таки час.
— А що, якби він захотів зостатись ночувати у нас?
— Чого б же він захотів тут ночувати?
— Бо в нього болять ніжки, він же йшов до нас довго-довго!..
— Ну, то ми б його поклали в прихожій.
— А як би ми його поклали, коли там нема ліжка?
— Ми б сказали йому лягати спати на підлозі.
— Ні, цього не можна! — рішучо заявляє Руженка.
— Чому не можна?
Вона якийсь час міркує, а потім цілком резонно виголошує:
— Бо на підлогу не можна класти простирадла й подушок!
— Так слон же ніколи не спить на простирадлові й не потребує подушки.
— Чому?
Я й сам не знаю, чому? — але пробую викрутитись,
— Чому? А тому, що він не звик. От ти ж, наприклад, не звикла їсти трави, а любиш банани, так і він не звик спати на подушках.
— А що, якби його привчити?
— Це неможливо.
— Чому?
Знову я не знаю — чому?
— Бо він не любить білого,— досить недотепно викручуюсь потім.
— А яке?
— Зелене.
— А що, якби йому зробити зелене простирадло й зелені подушки, тоді він на них спатиме?
— Таких немає, Ружичко.
— А що, якби ти сам зробив, стричку?
— Я не можу.
— Чому?
— Бо не вмію!
— А як тобі "мамінка" звелить, то зробиш?
— Ну, то інша річ: що скаже мамінка, треба зробити!
На цьому розмова вривається, бо Ружа схоплюється з свого місця на канапі, де вона любить провадити розмови, й летить до мамінки, й я чую, як вона її умовляє наказати мені, щоб я поробив слонові зелені подушки.
Звичайно, мамінка не розуміє, що й до чого,— й тоді вже там відбувається продовження нашої розмови. Мене незвичайно тішить ця дитяча лопотнина, бо, й справді, всі ці розмови мають такий комічно-діловитий характер, а часами Ружичка встругне щось таке несподіване, що ніякий дорослий чоловік не вигадав би й навмисне.
Сьогодні ж трапилась така пригода. Увечері пані Їтка поливала квітки в садочку, я сидів з газетою на піддашках, а Ружичка з шматком намазаного маслом хліба в руці ходила по п’ятах за ненькою й питалася її,— "а со kdyby?"
— Ти ж знаєш, що не можна брати в руки квіток, бо вони того не люблять і перестають пахнути,— навчала її мати.
— Я знаю і не беру! "Я єном чіхам, мамінко!" — розважно відповідала дівчинка й для доказу уткнула свого носика у велику червону квітку й завмерла так на кілька секунд. Аж це раптом вона голосно скрикнула й, кинувши хліб на доріжку, обома руками вхопилася за свого носа. Ми метнулись до неї, та ж за плачем спочатку нічого не могли розібрати. Тільки вже згодом виявилось, що в квітці спав якийсь жучок, його розбудило тепле дихання Руженчиного носика й він не знайшов нічого кращого, як вщипнути її за самий кінчик.
Ну, вже ж і попосміялися ми, а найбільше з того, що Ружичка далеко більше перелякалася, як вчула болю, й увесь час запевняла, що вона "руками нічого не займала, а тільки нюхала носом".
— Ото "не стромляй носа до чужого проса" — навчив я її з цього поводу української приказки.
Увесь вечір з цієї причини була довга розмова про всяких комах та метеликів, переважно на тему: чого метелики не кусаються, та що було би, коли б вони кусались?
Скінчилося тим, що я пообіцяв Руженці зробити для неї крильця, такі, як у метелика, тоді вони її не будуть боятися й вона сама у них роспитається: а що було б, якби вони кусались?.. Тепер я бачу, які милі й цікаві створіння — маленькі, виховані діти. А головне, що вони дуже добре впливають на дорослих. Коли часом пан Вопалка чогось гнівається, або ж чимсь збентежений,— тільки прийде до нього Руженка,— він враз заспокоюється й стає ласкавий.
— — —
Я спочатку думав, що Снейс — англієць, аж він — маорі! Він дуже милий, веселий і вихований хлопець, а саме цікаве, коли згадати, що його діди були справжніми людожерами! Уявити собі не можу Яркового, наприклад, здивування, коли б він довідався, що я тепер маю товариша по роботі й майже приятеля, з яким ми щодня купаємось та займаємось гребним спортом, людину, якої не тільки прадіди, а таки дід та баба їли людей! А ми, таки й справді, приятелі й сусіди!..
Його батьки роблять також враження зовсім інтелігентних людей, а старша сестер Белла — учениця останньої класи комерційної школи, знає комерційне рахівництво, чужих мов й прудко пише на машинці. От тобі й дикуни!
Я був у них: живуть вони так само, як і наші словаки; говорять виключно англійською мовою й в їхньому поводженні чи оточенні рішучо нічого не видко чогось такого, що могло би нагадувати їхнє недавнє дикунське минуле. Мало того, на стіні в їдальні висить "круціфикс" — чорний дерев’яний хрест з білою пасією (розп’яттям).
Вони дуже гостинні, привітні й веселі.
Мушу признатись, що це мене незвичайно вразило, й коли я міркував, повертаючись додому, то мені все це здалося не тільки дивовижним, але й... прикрим. Прикро було те, що коли я дуже обережно почав їх розпитувати про їхніх братів — маорі’в та про їхнє минуле життя,— то вони силкувались дати мені зрозуміти, що між ними й між дикими їхніми родичами нема нічого спільного. Це дуже подібно до того, як у нас деякі багатші та "цивілізовані" жиди зрікаються своєї національності й намагаються довести, що вони, мовляв, на жидів "савсєм нє пахожі". А я цього не можу зрозуміти. Бо я примірюю до себе, до своїх приятелів і думаю, що от же й наш Кобець, чи Папаянц — й освічені люди, й одягнені не гірше першого "dandy" , й мають звичаї та смак висококультурні, але ж вони не ховаються з тим, що походять від убогих людей тієї національності, що також не дуже високо стоїть щодо культури!
У Снейсів нема також ніяких пам’яток попереднього життя їхніх родичів. Єдине, що я бачив,— вирізувану з дерева поличку, старовинної маорської роботи з незвичайної краси оригінальним орнаментом. І, цікаво, як мені потім оповідав мій товариш,— цей орнамент дикуни-маорі вирізували ще тоді, коли вони не знали металу, а замість різців та ножа їм служили нагострені мушлі та камінці!
Коли я дещо з тих думок сказав Томові, то він обіцяв колись повести мене до своїх родичів, у яких є багато всякої старовини: посуд, зброя, орнаменти на дерев’яних речах й національна одіж з пір’я ківі та австралійського льону.
У Снейсів (які, видимо, й прізвище своє перемінили на англійський взірець), я бачив ще одну дивовижну річ — приручену ківі-ківі. Це — гарненький пухнатий птах, на зріст, як курка. Він дуже кумедно піднімає вгору свій тулубець та втішно розтуляє довгий дзьобик, коли йому кидати якісь ягоди.
Вчора вдень ми з Томом поїхали купатись. Було це зразу по обіді (вчора була субота), а надвечір, коли вже ми заморились їздити на човні, то він мене намовив поїхати з пляжу в затоку, повечеряти негритянською печенею, що робиться на рожні (вертелі). Я згодився, тим більш, що вчора я знову одібрав був свій тижневий заробіток і мені б годилося поставити "могорича" моєму новому колезі. Всі гроші були при мені — 28 шилінгів. Правда, спочатку, з огляду на мої молоді літа, мені хотіли всього не видавати, бо тут до вісімнадцяти років дають тільки "кишенькові гроші" (2 шилінги та 6 пенсів на тиждень), а решту відкладають на рахунок робітника до спеціальної каси чи банку. Мені ж видали, позаяк я робітник-аматор, та ще тепер військовий час, що зменшує певні строгості робітничих законів.
Ми сіли на моторовий катерок і поїхали до "обержі Чорний Лебідь", і я дуже добре зробив, що поїхав, бо побачив щось таке, чого я ще ніколи в житті не бачив і що дуже мене зворушило.
(Продовження на наступній сторінці)