Під час, коли ми лазили по джунглях поміж гір, нам випала щаслива нагода побачити на волі місцевого дикого мешканця — волохатого й колючого, страшенно наївного сумчатого їжачка, що зветься, як ми потім довідались,— "опосум". Кажуть, що тепер цього звірка можна не часто зустріти в лісі, а тим більше — не серед ночі. Опосуми водяться лише в Австралії, в Європі ж їх ніколи ніхто й не бачив, бо їх не можна втримати в неволі. Звірки ці виняткові тим, що вони одночасно й ссавці, й несуть яйця. Опосум спочатку зносить одне яєчко, яке й ховає в зморшках власної шкурки, ніби в кишені, аж поки з нього не вилупиться манісіньке звірятко. Це своє дитинча він годує потім молоком, як кішка кошеня. Таким же способом розводяться й птахописки, що теж живуть в Австралії й по-вченому зовуться Ornithorhynchus paradoxus, а ми вчили по московському "утконос". Багато нам оповідали ще й про інших звірів та птиць, що водяться виключно тільки в Австралії, як, наприклад, страус-ему, маленькі ведмедики, кенгуру, собаки дінґо, птиці ківі-ківі, чорні лебеді та всякого вигляду й зросту папуги, яких раніш було тут більш, як у нас горобців. Тепер їх майже позабивали, позаяк одні шкодили вівчарству, бо були так нахабні, що вбивали ягнят й навіть дорослих овець, а інші чинили шкоду господарству, бо нищили поля.
Кортіло б все це позаписувати, але нехай зроблю тоді, як побуваю в зоологічному садку та по музеях і побачу тих дивовижних створінь на власні очі. Ну, а тепер мушу ставити крапку, бо чую тоненький голосочок Руженки:
— "Стричку! Вечержі!".
— — —
Вже давно-давно я дочитав останні листи з Європи. А сьогодні знову перечитав всі гуртом. Боже мій! Як це все далеко, коли міряти на кілометри чи версти, й як все це близько: в самій середині серця!.. Перечитуєш слово за словом, хочеш вловити ще щось, більше, як там написано. Читаєш і неначе чуєш знайомий, любий голос, що озивається з кожного рядка. Зажмуриш очі — й бачиш, як блищать інші, кохані, прозорі й блакитні, як тутешнє небо; помічаєш усмішку того, хто письменами розмовляє з тобою... Часами мрієш і забуваєш, де ти. Нема тоді ні чужої дивовижної землі, не чуєш, як гуркотить на вулиці трамвай, або пищить сирена швидкого пароплавчика в затоці; ввижаються не страховинні папороті з розчепіреними величезними листами на дебелому стовбурові, не височенні евкаліпти, не якесь широколисте платанове дерево, не улюблена місцевим людом квіточка варати,— а бачиш рідні верби, що похилились над задумливою сагою, чуєш... Е, що там згадувати!..
Скільки вже разів намагався не зачіпати цих струн своєї душі й не заносити цих думок до цього зшитку, але не можу... Не можу, бо з ким же мені й поговорити так щиро й одверто? Перед чужими ж не покажеш себе якоюсь сентиментальною тютею, що готова плакати при одній згадці про якусь там струхлявілу вербу над Ворсклою... А тим часом, не зважаючи на всі зароки, треба тільки якоїсь дрібнички, подібної на щось рідне, так враз і почнеться... Цей раз, крім тих привидів, що дали листи, мене ще в саме серце вразили верби, справжні наші верби, що я побачив в садах Параметти...
Який це, справді, цікавий край! І рослини, й звірі, й птахи — все тут не таке, як у нас, а потім — дивись — надибаєш щось, цілком наше, "старокраєве". Живеш тут у невеличкому домочку, навколо якого цвітуть яблуні, груші, сливи, абрикоси,— чисто, мов дома, навіть акації посхилялись до вікон; чуєш часом цілком свої слова від пані Вопалкової та Ружички, які ще не встигли забути рідної мови; лежать на столі українські книжки; зі стін дивляться глибокі очі Батька Тараса, а далі — Грінченка, Франка, Садовського; на столі усміхається ласкаво й ніжно любе личко Гільдхен,— і все це за якісь двадцять п’ять тисяч кілометрів від Рідного Краю, від того справжнього свого, що тільки так мізерно скопійовано тута!.. І в цій копії домішано чужого,— нема чого казати — гарного, може навіть дуже гарного: й веселять душу гліцинії, що заповзають у самісіньке вікно; страшенно пахнуть білі, воскові квітки померанців, незграбна агава також пнеться заглянути в хату, на стіні ж висять майже не ношені солом’яні сандалі та пам’ятний Кохігамський величезний бриль — і все це наче говорить тобі лагідно, але уперто, при кожному погляді: "Ти тут чужий, чужий, чужий!..
Ні, бачу я, що сьогодні мені не зсунутися з цих думок. Про що не почну — все вертаю до цього й до цього: так ходить думка навколо того ж самого місця, так і навертає до Півночі, як евкаліптові листя до сонця...
* * *
Годі! Піду краще бавитись з Ружичкою, з якою ми дуже добре порозуміваємось мішаною словацько-українською мовою.
— — —
Виходить, що тут не так-то легко зробитись робітником. Тутешні закони вимагають, коли не маєш повних вісімнадцятьох років,— спочатку одібрати дозвіл на працю в фабричних підприємствах, і то не таких, де буває важка робота.
Вчора приїхав Барильченко й приніс мені звістку, що нарешті знаходиться для мене праця в друкарні — накладчиком. Це дуже проста робота: один за одним, цілком механічно, тільки ж точно, треба класти папір, аркуш за аркушем, на машину. Така праця є скрізь і по наших старокраєвих друкарнях, і я навіть тепер пригадую, що бачив це в друкарні, де друкували "Раду". Але ж я цілком погоджуюсь, бо мені цікаві умови тутешньої праці, а не тільки спеціальна наука в тій чи іншій галузі. Тим більше, що коли я трохи зазнайомлюся з друкарським ділом, то це мені ніколи не зашкодить, а може навіть колись і придасться. Барильченко жартує, кажучи, що я собі готуватиму кар’єру письменника на американський взірець, бо там майже всі визначні письменники починали з друкарської праці: й Марко Твен, і Брет-Гарг, і Едгар По, здається, навіть самий знаменитий теперішній Джек Лондон теж не втік цієї підготовчої школи.
Однак, поки стану письменником американського ґатунку, тепер мушу писати прохання до якоїсь інспекції, щоб мені було дозволено стати на цю роботу. Барильченко сподівається, що дозволять, особливо, коли я зазначу, що це мені треба лише для практики, а не на прожиток...
Побачимо.
А коли дозволять тут, то може згодом перейду на обробку та шліхтовку опалів до тієї фабрики, де працює мій господар.
Тепер взагалі буде легше шукати роботи, бо через європейську війну може зостатися багато вільних посад. Мало того, що різні держави викликають своїх підданців й чимало вже людей і тепер від’їздить з кожним пароплавом,— скрізь порозліплювано величезні англійські плакати з закликом записуватись в добровольці до колоніальної англійської армії та флоти. І кажуть, що є чимало охочих! Мене це просто дивує: що за бажання у людей до бійки та війни?! Всі ж тутешні люди почувають себе в цій землі майже виключно "австралійцями", а не кимсь іншим, але ж дехто (і не тільки з англійців, які й регулярно служать у тутешньому війську) радий їхати за десятки тисяч верст, щоб — чого доброго! — бути "закопаним" по той бік рівноденника.
* * *
Так, я й не записав, що й Японія не втрималась і теж оповістила війну Німеччині (25/VIII). Отож, виходить, що вже війна почалась не тільки в Європі, а й в Азії та Африці. Може те світове безумство нарешті дійде й до нас, в Австралію? Хто тепер за те поручиться!
А росіяни та — виходить — і наші дуже б’ють австріяків: вже йдуть по Галичині. Барильченко каже, що може це й добре. Принаймні наші змосковлені люди матимуть змогу побачити українські установи й почути скрізь нашу мову, а це їх дечого навчить і розбудить в них національну свідомість...
Може, й справді!..
— — —
Еге!.. Воно легка робота — класти аркуш паперу на деку машини, але ж з незвички після восьми годин праці почуваєш, що в спині смикає не згірш, як після рисових плантацій. Та й руки наче одубіли. Навіть писати тяжко. А шкода! Треба було б записати й про саму друкарню, яка зовсім не подібна на ту, що я бачив, та й про цікаві нові знайомства. Це — також європейці, чи — певніш — азіати. Природно помилився, бо мені увесь час здається, що поза Австралією — то вже все Європа! А це — грузин Хаханшвілі та вірмен — Папаянц, з якими я вчора зазнайомився у Барильченка. Дуже цікаві люди! Ну, та вже нехай запишу іншим разом: нагода певно буде, бо вони живуть також в Сіднеї й обіцяли зайти до мене.
Але ж кілька слів про друкарню...
Ну, от! Вже Руженка дізналася, що я дома, й кличе в садок.
Тільки тепер я довідався, що пані Ітка, мати Руженчина, не Вопалкова, а сестра пані Вопалкової. Вона ж до того й не словачка, а — чешка. Мене дивувало, чого вона з дівчинкою не вміють говорити по-англійському, коли пани Вопалки говорять зовсім добре. А вчора мені пані Ітка розповідала, що вона з донькою живе тут не сповна рік, а приїхала до Австралії після того, як її чоловіка роздушило колесом на фабриці біля Пільзна (на Мораві). Вона тоді страшенно зубожіла, бо фабрика була не моравська й не чеська, а німецька, й німці так викрутили справу, що їй майже нічого не дали після смерті чоловіка.
Вона страшенно лиха на австріяків та німців і каже, що рано й вечір молиться Богу, щоб він поміг москалям розбити "Раковско", тобто Австрію.
Ну, йду вже, йду! "Гнед, Ружичко!"...
— — —
12-го вересня. Фу, стає неможливо парко. Майже, як в тропіках. Через півгодини йду з своїми новими товаришами купатись за "Голови", біля порту Джексон...
От тобі й за півгодини, коли аж он вже йде й Том Снейс! Крапка.
— — —
(Продовження на наступній сторінці)