В Сіднеї ми спинилися в одній з найкращих гостиниць "Австралія". Все тут впоряджено якнайкраще, вигоди такі, що все тобі є, чого тільки заманеться, а їжа — виняткова. Дарма, що ми вже позвикали до самих хитрих та смачних страв на пароплавах океанських, але ж тут не тільки не спасують, а може ще заткнуть за пояс пароплавних "коків". Між іншим, є тут одна така страва, що мабуть ніде на світі не можна знайти подібної: "fruit-Salad". Це — всякі найкращі овочі: банани, ананаси, гренаділи, пасіфльори, померанці, солодка цитрина, диня й усякі інші помішано докупи й перелито, та ще й зверху залито холодною сметанкою. Ну, проти цього "салату" не встоїть ніяка віденська кава. Я прожив в "Австралії" вісім днів й кожного дня, а часом — то й двічі на день пожирав "fruit-Salad" так, що вже в останні дні кельнер подавав його мені, навіть не запитуючи, чи я хочу...
Перше, що я зробив, приїхавши,— пішов шукати пана Дувана, дякуючи якому я так легко міг дістатись до Австралії. Там мене прийняли дуже тепло й ласкаво, незвичайно цікавились всім, що я розповідав про Японію, родину Сурукчі, тужили за смертю Давида, хоча його ніколи й не бачили, й просили, щоб я приходив до них по неділях.
Всі Дувани — й пан, і пані, й їхня донька Ноемі — чисті англійці, а живуть в прекрасній невеличкій віллі, теж біля морської затоки.
Потім я почав розшукувати пана Назара Барильченка, до якого я мав листа від Кобця. Але ж тут мене спіткала перша прикрість в Сиднею: Барильченкова господиня всилу роз’яснила мені, що він, хоча й, справді, живе тут, але ж буває на своїй квартирі лише з півдня суботи до ранку понеділка, бо десь працює поза Сіднеєм, куди два дні перед тим виїхав. Можна з ним говорити по телефону до тієї фабрики, де він робить, бо тут скрізь є телефон, але ж я не міг второпати, як це зробити.
Тільки тоді я пішов на пошту. Я навмисне не йшов одразу, бо мені надсилу кортіло довідатись, що мені пишуть з Монахина, з дому і т. д., і я з метою "дисциплінувати свою волю", ухвалив, що мушу побороти нетерплячку. А тим часом я знайшов тут чималу кореспонденцію: самих листів від Гільдхен, рахуючи й картки,— 16! А всіх інших!.. І — може це й дико — але я ухвалив знову, що буду читати кожного дня тільки по одному листу кожного автора. Єдино — для моєї любої монахинської кореспондентки роблю виняток: буду щодня розпечатувати один лист і на додачу "одбиратиму" одну картку! — так вирішив я. Признатися, думав, що й не витримаю, аж виходить, що можу. І от, протягом одинадцяти днів я маю щоденну пошту від Гільди! Я розложив всі листи по черзі, один за одним, відповідно до штемпелів на конвертах. Завтра мені "прийде" її останній лист! А чи прийде ж ще хоч один? Кажуть, що з Німеччиною не буде жодних зносин, а з Росії пошта хіба що через Сибір та Японію буде доходити сюди. Може бути, що тепер на весь час війни я буду відрізаний від Європи. Однак я не трачу надії й посилаю звідціль поштові картки: може колись дійдуть по адресах.
Крім листів одібрав дві паки "Ради" та українські книжки: Амічиса — "Батьки та діти", Єжа — "Вдосвіта" й "Мої театральні згадки" — Садовського. Все це послав Ярко з Києва. А любий В’ячеслав В’ячеславович прислав свою фотографію з таким чулим і сердечним написом:
"...На вас, завзяті юнаки, мої найкращії надії"...
Вірю я, що й в найдальших кутках світа ти пам’ятаєш свою Україну".
В суботу, коли вже я встиг добре роздивитися Сідней, я побіг до Барильченка: й знову невдача! Він заїхав на одну тільки годину додому й подався на якесь зібрання, відкіля має повернутись пізно увечері. Я зоставив йому цидулочку, що прийду вранці в неділю, а господиня мені додала, щоб я приходив якнайраніше, бо він дуже непосидючий.
В неділю я так і зробив й, коли я прийшов до нього,— Барильченко ще тільки вставав з ліжка.
— А! Так ви ось який! А я вас вже давно чекав. Товариш Василь писав мені ще з Монахина, з 28-го травня, що ви їдете до нас, "в сторону робітничого раю". Дуже радий, дуже радий! Що ж вас так затримало? Ви вибачте мені, що я при вас буду умиватись. Признатися, не сподівався, що ви взагалі сюди доїдете. Гадав — роздумаєте, бо дорога далека й тяжка. Сідайте, будь ласка! Відкіля ви виїхали: з Бремена, чи з Гамбурга?..
Одне слово — він засипав мене цілою купою питань і все це говорив дуже швидко, наче лив цівкою воду. В той же час жодної хвилини не витрачав дурно: умивався, зачісувався й тому подібне. Я міг відповідати йому на всі його питання лише тоді, коли він сів голитися й коли, видимо, говорити було небезпечно. Я почав відповідати й оповідати. Тим часом постукали в двері.
— Herrein! — промовив Барильченко по-німецькому.
І, коли увійшла господиня, знайома вже мені чорнява пані, яка теж звернулася до нього по-німецькому:
— "Чи вже давати снідання?" — він знову засипав, мов горох покотив, до неї по-іншому, до мене — по-іншому:
— Дуже прошу. Може дозволите попросити й для пана? — він показав на мене.— Ви, певне, згодитись випити склянку кави? Прошу вас, фрау...
Він одночасно говорив з нами обома, майже не спиняючись і не зміняючи інтонації.
"Молодчина!" — подумав я.
Взагалі він незвичайно зацікавив мене з першого знайомства: такого рухливого й моторного чоловіка я ще ніколи не бачив поміж наших людей. Сам він — парубок високий на зріст, майже, як я; дуже стрункий, з величезним чолом, трошки виряченими очима й червоними губами, що різко вимальовуються на блідому обличчі. Однак, хоча він і дуже швидкий, але повертається й робить все без жодної метушні й шуму. А говорить знаменито, не затримуючись на жодному слові, до того ж він знає аж двадцять одну мову! Такі люди звуться "поліглотами". Правда, не всіма цими мовами він може говорити, а тільки читає, однак і говорити може аж дев’ятьма, а справно пише восьма. Я просто збагнути не можу, як все це в нього втримується в голові! Я знаю тільки українську, московську, німецьку й досить ще слабенько англійську й то часом не згадаєш якось потрібного слова. А він уже при мені так само швидко говорив і по-англійському, й по-французькому, як по-українському, й німецькому, а коли приходив до мене, то з моїми господарями говорив і по-чеському.
Ні, таки що не кажи, а я все більше й більше переконуюсь, що наші люди дуже здібні...
Ну, так про Барильченка. Він, наприклад, запевняє, що він — зовсім не українець, не зважаючи навіть на наймення й прізвисько. В його роду були люди різних націй, а через те він визнає себе "анаціональним", тобто не належним до жодної нації. Але ж він "має підстави" (які? — ще не говорив, а мені не зручно допитувати, коли чоловік сам не говорить, хоча й цікаво!) любити найбільше народ український, а нашу мову вважає за свою рідну. Я гадаю, що це тому, що його мати була українкою. Мову московську вважає собі близькою, бо нею вчився в гімназії, найліпшою — вважає мову італійську, бо вона сама мелодійна й цією мовою він чув "найкращі слова на світі", бо нею говорить його наречена; найточнішою — мову німецьку, бо нею найкраще вчитися якоїсь науки, й т. д. Писати ж він вважає найкраще по-грузинському, бо це письмо має найліпший рисунок. Не любить він тільки французької, дарма що добре знає ("активно" — тобто говорить і пише) й не любить через те, що нею можна дуже добре говорити найбільш такі речі, що не мають жодного змісту. А він вважає, що говорити взагалі треба тільки діло, а не самі гарні звуки.
Наскільки я до нього придивляюсь, то бачу, що людина це дуже делікатна, з величезними й різносторонніми знаннями, завжди рада чимсь прислужитися своїм знайомим, а також підтримати всяку "компанійську справу". Живе він в Австралії вже швидко рік і "практично студіює робітниче питання" в той спосіб, що особисто пробує всякі роди роботи на різних підприємствах. Його спеціальність — економіка.
В кімнаті у нього повно книг всіма мовами. Є й українські, особливо мені цікаві, бо львівського видання, а я раніш нічого подібного не бачив. Його дуже обрадувало, що й я дещо маю з собою: будемо мінятися.
Я маю певність, що ми будемо приятелями. Принаймні я й тепер уже обов’язаний йому, як то кажуть "по вінця", бо вже одним тим мені зробив він велику послугу, що порадив якнайшвидше перебратися з готелю й сам допоміг знайти помешкання в слов’янській родині. Тепер я маю дуже гарну кімнату з вікнами у садок у п. Вопалки, словака, що працює на фабриці по обточуванню дорогоцінного каміння. І тепер, повторюючи слова Барильченка, я вже маю змогу дивитися на тутешнє життя не "з вікна готелю". Коли ж Барильченко довідався, що я прибув сюди, не маючи якогось певного плану, а тільки збираюся вчитись, щоб не марнувати дурно часу, то він мене запитав:
— А може й вас також буде цікавити, як тут живуть і працюють робітники?
— А звичайно! — відповів я.
— То поки почнеться новий семестр, я, коли захочете, можу вам дещо показати. Разом побачите працю й міста в Австралії.
(Продовження на наступній сторінці)