Але ж все це — нічого, порівнюючи з тим, що він мені розповів! Він каже, що я проїздив біля такої землі, де моя землячка, українка з Києва — королевою! Ну, подумати тільки! Але ж це — дійсна правда. Ще приблизно в році 1905-му в Петербурзі жив і, здається, служив у якомусь російському полку наслідний Сіамський принц — короленко Чокрабон, теперішній король Сіамський. Одночасно там же проживала одна сестра-жалібниця, панночка з Київа, на наймення Катерина. Вони зазнайомились, покохали одно-одного й принц Чокрабон з нею одружився. Коли ж його батько помер — він став королем Сіаму, а пані Катерина — королевою з титулом принцеси Пітснулоцької. Професор Кучімото чув у Києві від своїх знайомих, що королева Катерина влітку 1912-го року приїздила на батьківщину, була в Києві й у своїх родичів — відомих українців в Київському повіті, десь біля містечка Макарова.
Це ж — просто повторення історії Роксолани, що також була жінкою султана турецького, Магомета IV-го. От так штука! Ну, шкода, що я цього не знав: принаймні хоч би поглянув у той бік, де лежить Сіам! Ні, таки мабуть по всьому світі є наші люди, тільки варт пошукати!..
Професор мене розпитує про Японію й каже, що я був би про неї кращої думки, коли б не працював на плантаціях. Але йому моя "Одисея" подобалась й він з великою цікавістю дивився мої малюнки, дещо навіть щиро похвалив.
Мені дуже шкода, що він їде тільки до Батавії (на Яві). Але цікаві речі він розповідає про австралійські порядки. Австралійці рішучо не хотять пускати на свою землю небілих людей, а особливо бояться хинців та японців. Тамошні робітники вважають їх задля себе "жовтою небезпекою", що загрожує їм зменшенням заробітків, бо японці, а ще більше — хинці, звикши до вбогого життя, готові працювати за найменшу платню. От, через те навіть інтелігентному чоловікові жовтої раси дуже тяжко вступити на австралійську землю. Треба мати особливі дозволи; або великі гроші, або ще тримати іспит з диктовки, якого можуть там зробити кожному емігрантові. Причому австралійський урядовець має право диктувати 50 слів, з якої сам схоче, європейської мови. Через те часто може англійському підданцеві диктувати по-фінському, росіянину — по-голландському, бельгійцеві або іспанцеві — по-чеському і т. п. Взагалі, каже, професор, що в Австралії, коли хто не сподобається портовим урядовцям, той ніколи не виступить з пароплава на беріг. Ці всі оповідання мене страшенно лякають, хоча я й не подібний на японця й маю велику віру, що п. Дуван мусить додержати прохання чи —певніш — доручення п. Сурукчі. Ну, а що, як доведеться й мені назад? Це вже буде більша прикрість, ніж я пережив в Ніпоні...
Пристаємо. Співають котвиці. Чути, як всі висипають з кают на верхню палубу...
— — —
В Гонконзі ми виходили на берег з Давидом. Він рішучо хотів погуляти зо мною по місту на знак того, що тут ми помирились, після сварки з-за скарабея. Однак йому було дуже тяжко ходити, хоча сонце надвечір і не пекло занадто сильно. З огляду на його становище, ми зважились відмовитись від нашого принципового рішення не користуватись рикшами. Але ні мої, ні містерові умовляння на нього не вплинули. Тоді ми почали шукати найманого авто й, коли нарешті знайшли, то дуже приємно поїздили містом й по околицях. Я ж особисто чогось увесь час згадував, як колись ми їздили з Іоганном Карловичем та Фрицем на монахинський аеродром. Як-то тепер почуває себе пан Шульц? Чи не потерпів його "Отто" якоїсь катастрофи?..
А всі тутешні газети на всі боки сурмлять про конфлікт (тобто — непорозуміння) між Сербією та Австрією. Говорять про те, що австріяки нізащо не подарують сербам убивства свого принца й готують їм якісь "ноти" з дуже суворими вимогами. Взагалі скрізь незвичайно ворожий настрій проти німців. Мабуть-таки німці залили сусідам сала за шкуру!
Цей раз в Гонконзі на нас зробило велике враження кладовище. Там, в чудовому саду "живуть" покійники всіх націй та вір. В одному місці скупчилися цвинтарі християнські, магометанські, перські, індійські. Там, лежачи один попліч другого, всі ці різні люди, що різними очима дивилися на світ божий, що здебільшого за життя один з одним змагалися та гризлися, тепер не мають жодної національної ворожнечі. Їх усіх помирила смерть.
Коли це говорив нам містер Патрик, колега усміхнувся й несподівано промовив:
— А що, як там нема караїмського цвинтарю, а я б умер під самим Гонконгом, під час тієї хуртовини? Що б ви робили, любий містер Патрику?
Нам стало незвичайно сумно від цих слів...
Навіть на автомобілі Давид швидко втомився й ми поспішили повернутися на корабель. По дорозі заїхали на пошту, але не було там ні Яркового листа, про який він мені писав, ні якоїсь записочки від Гільдхен...
На пароплаві виявилось, що в мене стало ще два нових попутники до Австралії: один молодий маляр швед, а другий — перс. Вони цілком різні на вигляд: перший — білий, кремезний, широкоплечий, як борець з цирку; а другий перс — чорний, невисокого зросту, але стрункий та незвичайно приємний. Коли у шведа обличчя, наче вирізане з сірого каменю, як на монументах,— у перса лице напрочуд гарне, а очі, як на образі. Мені дуже шкода, що не його, а шведа помістили до нашої каюти. Але, здається, й це добра людина: це можна бачити по тому, як простодушно він сміється. Часами з-за якоїсь дрібниці так заливається сміхом, як дитина, а такі люди не бувають лихі; я вже сам в цьому переконався. Наш новий товариш говорить по-англійському й трохи по-німецькому. Чогось мені здається, що я з ним поприятелюю...
— — —
Вчора, коли вже ми мали відпливати, привезено було на пароплав екстрені випуски газетних телеграм. В Європі величезна тривога. Дійсно, Австрія ще позавчора — 23-го передала Сербії свою ноту, яка зветься "ультиматум", тобто — роби те й те, а коли не зробиш, то будемо битись!.. Всі кажуть, що ця нота така рішуча й має в собі такий гострий виклик, що ніяка держава на неї погодитись не може, а через те, безперечно, війна неминуча. Дехто так переполошився, що повернувся з пароплава знову на пристань. Навіть Давид почав був говорити містерові, що, може б, краще було їм далі не їхати. Але містер лише посміхається: він каже, що хоча і почалася б в Європі війна, то, коли вони виберуться їхати назад додому з Японії, там все вже буде скінчено. У всякому разі ми виїхали в незвичайно тривожному настрої. Більшість пасажирів все бігає дивитись в салон, чи немає в бюлетені якихсь нових радіотелеграм.
І, дійсно, опівдні бездротовий телеграф "Йоката-Мару" вловив одну, незвичайно важну телеграму: "Петербург. Царська влада, занепокоєна дивовижними подіями та ультиматумом, посланим Австрією Сербії, уважно пильнує перебіг австрійсько-сербського конфлікту, в якому Росія не може зостатися індиферентною" (тобто: Росія не може не вмішатися в цю сварку). І це знову всіх так страшенно схвилювало, що всі тільки про це й говорять. Кожен так і кидається від одного гурту до другого, сподіваючись там почути щось нового. Але, на жаль, всі новини — тільки ота депеша, яку кожен старається тлумачити на підставі своїх здогадів.
На пароплаві є один англійський офіцер, так всі найбільше прислухаються до того, що скаже він. Але ж він нічого певного не говорить, тільки запевняє, що німці дуже помиляються, бо у їхніх противників занадто велика сила, якої німці й не чекали. Але ж містер не зовсім вірить цим словам. Він глузливо каже, що й англійці так само, як росіяни, "завжди все знають і до всього готові, але тільки язиком".
Отже, багато пасажирів гадає, що німці більше лякають, але ж, особливо після заяви москалів, не ризикнуть починати загальноєвропейської війни з-за одного вбитого принца, бо в них тих принців забагато. Може, й справді, все якось втихомириться. Я так боюся тієї війни, а Давид і собі...
— — —
Давид все дужче хвилюється й в нього збільшується кровотеча. Містер Патрик всіма силами намагається його заспокоїти. Він запевняє, що при теперішніх засобах війна не може протривати більш трьох місяців і буде відбуватися тільки на самих кордонах, бо теперішні важкі військові приладдя дуже тяжко перевозити, а особливо в Росію, де нема ні шосе, ні добрих битих шляхів, а ті дороги, що там є, так порозмокають з першими дощами, що й порожнім возом по них не проїдеш, не те що не провезеш якоїсь гармати. Навпаки,— з огляду саме на війну, Давидові якраз нема чого стреміти додому, де все-таки його хвилюватимуть ті чи інші звістки з війни, а тут, під тропіками, він сидітиме собі, як у Бога за пазухою.
Але на Давида всі ці розмови мало впливають, а от це, як хтось сказав, що тепер не слід їхати хворим на Філіппіни, бо там швидко почнеться період страшних тайфунів , то він і зовсім занепокоївся.
Що з ним робити? — просто не догадаємось. Містер тільки при ньому силкується бути спокійним, а коли Давид задрімає, то містер біга, біга по салону, чи палубою, просто не знаходить собі місця. Який він добрий! І як він любить колегу, цілком чужого йому хлопця. Тепер оце він мені сказав, що вирішив, коли б і справді на Манілі було погано, то вони враз повернуть, знову до Японії, де вже швидко повинна початись найкраща доба...
* * *
(Продовження на наступній сторінці)