Вчора довго милувалися в тропічному небі. Насамперед я ніколи не думав про те, що "Чумацький Шлях" йде по всьому небу, хоча ж, напевне, про це ми вчили в школі. Але то вже річ відома, що в школі якось так вчать, що нічого з тієї науки в голові не зостається. Правда, мене мабуть збивала сама назва — "Чумацький Шлях", бо вона ніби говорила про те, що він іде кудись до Одеси чи до Криму, куди їздили з України чумаки по сіль, та й край!.. Але ж то — лише наша народна назва; всесвітня ж — "Молочний Шлях", ще з часів єгиптян.
З цього поводу я розповів моїм приятелям наш старовинний анекдот, якого я колись чув від Олекси Івановича, про того розумного мандрівника, що заїхав з Києва до Ростова, побачив там річку й спитав зустрічного:
— Як зветься ця річка?
— Дін! — відповів зустрічний.
— От так штука! А в нас, у Києві її зовуть Дніпром,— промовив мандрівник.
— Е, пане! — сказав йому незнайомий.— Річки не мають одної назви, то тільки дурні по всьому світі звуться однаково
Ми всі чогось дуже сміялись з цього оповідання, й знову мені сказали, як колись говорив і містер Патрик з покійним Давидом, що я добре розповідаю анекдоти. Я знаю чого це, бо я читав книжку Легуве про мистецтво оповідати й багато дечого з неї навчився.
Дивилися на Південний Хрест. Дійсно, гарні блискучі зорі, наче вимиті діаманти. А найцікавіше те чорне провалля в небі, що бачимо його з правого боку Хреста. Воно видається, справді, якоюсь щілиною в небі й найкращі далекогляди (телескопи) не одмічають в цій небесній дірці жодної зорі. Це — нібито якийсь тунель в небі.
Південний Хрест,— це "Південні дзиґарі", бо по тому, де стоїть на небі Хрест, тубільці ще й досі пізнають годину ночі. Він і та щілина біля нього, лежать в найвужчій частині "Чумацького Шляху". Нема на цім небі знаних нам зірок та сузір’їв. Щезли десь і "Вози" — великий та малий, і "Чепіга", й інші ті зорі, про які так гарно колись розповідав мені дід Дерев’янка. Але за те, близько від Хреста лежить видатне сузір’я "Центавра", а далі — виблискує "Муха", потім — "Скорпіон", "Терези", а з другого боку — "Корабель Арго". Все то такі зорі, для яких вже нема наших питомих українських назв.
Незвичайно цікаво дивитись на це небо в мій могутній бінокль. Особливо різнокольорові зорі, що ними наче дорогоцінними камінцями, обсипано лівий бік Південного Хреста, горять синім, червоним, зеленим, жовтим вогнем. Вони виблискують і виграють, мов чиїсь живі душі. Дивишся на них і невільно набігає чудна думка: може десь там, між ними блищить і душа мого приятеля Давида?.. Але ж, ні! То тільки його сточене хворобою тіло зосталося по цім боці земної кулі, а вільна душа полетіла "додому"...
Чудова картина Південного нічного неба. Однак не тільки на мене, а й на багатьох інших пасажирів, що з великим захопленням роздивлялися його блискучу красу,— вона нагнала сум і журбу. Журбу, від якої щемить і тихо стогне серце. Здається, ще ніде не почувалося такої відірваності від рідної землі, такої страшенної віддаленості від рідного краю,— як при погляді на цю чужу, цілком чужу, феєричну панораму... Невільно думаєш і рахуєш, що ти — за двадцять тисяч верст від того шматочка землі, який стає тобі все більше й більше дорогим, що далі й далі ти від нього відходиш.
Я цілую тепер свою землю, бо це — найдорожча річ, що я з собою маю.
До речі: виходить, що я вже маю у себе землю трьох континентів світа: рідну — європейську, азійську — це ті камінці, що я був взяв у Сінгапурі на березі моря, й африцьку, яка цілком випадково насипалась мені в одну з подорожніх сумок, коли ми відпочивали на єгипетських пісках біля Каїра. Я навмисне заховав цей пісок, знайшовши його в торбі. Тепер ще матиму землю четвертого континенту — Австралії.
Доля грає зо мною (чи може — я з долею?); й хто знає, чи не закине колись вона мене й на п’ятий материк, до Америки? От, тоді вже я мав би в себе колекцію, незначну виглядом, але дорогу згадками. Ту рідну землю, що прислав її мені Олекса Іванович, я доповню взятою власною рукою, й тоді моя збірка земель всього світа, буде моєю власною збіркою... Навмисне записую цю думку, щоб не забути її в дальшому часі.
* * *
В ці розкішні барвами ночі, хоча й неможливо палкі, кожен згадує й розповідає про свій рідний край!
Я найбільше говорю вдвох з паном Зуарабом. Як цікаво він уміє розповідати про свою сторону й як жалкує він, що в ній європейська культура витравлює старожитню питому. Культура ця прищеплюється поверхово, не сприяє моральному поліпшенню його народу, а також і шкодить матеріальному добробутові його земляків, що раніше не знали біди та злиднів. Перси, що мають багато казок і люблять висловлюватись картинно, кажуть: "Аллах утворив в Персії рай, а люди зробили з неї пекло". Але ж і рай, і пекло — "дари милосердого Аллаха", а через те треба покірливо терпіти його святу волю. Це інтересно звучить по-перському: "Дженет ве джегенем, Алла мер хамути"... От, і маєш! А як далі — забув!..
Звичайно, теперішні освічені люди того вже не думають і силкуються вивести свій народ на широкий шлях до ліпшого життя…
Вчора ж, коли ми сиділи на палубі до пізньої ночі, була цікава розмова вкупі з п. Свенсеном про те, що розвій фабричних виробів незвичайно знижує природжений смак людини, робить його шаблоновим і банальним, убиває інтерес до витворів самобутньої, благородної краси. Особливо це яскраво підкреслив пан Зуараб, коли почав розповідати незвичайно цікаві речі про виріб і характер національних перських килимів, якими споконвіку був відомий всьому світові Схід. Виходить, що, як ми кохаємося в нашій незамінній пісні — найліпшому витворові національного українського духу,— так перси й інші, споріднені з ними, народи Сходу кохаються в своєму властивому орнаменті — "пісні барв", яку найбільш мистецьким способом вони вкладають в свої килими.
Доктор розповідав про це так по-мистецькому, наче читав лекцію, й коло нас зібралося чимало слухачів.
Тепер, коли на перські килими прокинувся незвичайний попит в Європі, а особливо — мода в Англії,— починає вимирати стародавній виріб східних килимів. Поширюється підробка під старі, що ціняться більш, як нові; починається вже машинова їхня продукція (виробництво), що убиває саму ідею цієї роботи, до якої старі перси ставились навіть з певною побожністю й, роблячи свої килими, часом по кілька літ зряду працюючи над одним,— ніби тим служили "богові своєї мистецької ідеї".
Правда,— каже Зуараб,— тільки недосвідчені європейці не вміють доглядіти підробки, а кожний перс чи взагалі східний чоловік так знається на килимах, що його не можна одурити. Бо він добре знає, що для "перестарення" нового килима не треба багато праці. Це тим легша річ, що тепер беруть не рослинні фарби, які робити досить заморочливо, а фабричні — анілінові. Потім, колір тих барв витравляють, змиваючи готовий вже килим певними хімікаліями. Знає кожен також і те, що старий блиск чи полиск, який треба мати на вовні нових килимів, також не тяжко досягти, коли покласти килима на деякий час на вулиці перед будинком чи крамницею. Бо по ньому буде ходити багато людей, а тільки від довгого ходіння по килиму, він набирає свого особливою полиску, що надає й краси, й ціни старим, столітнім виробам. Однак варт лише розгорнути такого килима та подивитися збоку на його вовну при світлі,— то легко можна помітити, як зверху вовна вицвіла дужче й глибше, на прикорні ж зберегла більше барвистості. В старих килимах цього не може бути, бо від часу фарба линяє скрізь однаково.
Цікаво було нам слухати про різний характер килимів, зроблених тим чи іншим народом Сходу.
Перські, наприклад, килими можна пізнати по тому, що вони здебільшого бувають м’яких, живих фарб різного кольору, але на них майже без винятку зроблено малюнок, що уявляє собою всякі стилізації квітки гвоздики, лише по ріжках. Середина ж — одного тону, а в осередку часто буває "медальйон" з тими ж самими квітками. Тебризькі килими мають широку кромку з стилізованим малюнком різних квіток та геометричних фігур, а середину всю заткано на взірець "тармалами",— тобто малюнком тих стрюків, які ми звикли бачити на всіх турецьких тканинах. Цей стрючок є — стилізований кипарис. Текинські — бувають завше темно-червоної цеглястої барви, по якій розкидано виключно один малюнок біло-жовтуватого кольору. Зовуть цей малюнок "трояндою", але це не подібно до троянди, бо уявляє собою довгастий восьмикутник, в кожному ріжку якого є вугластий закрут. Афганські — темно-червоні з темно-синіми візерунками, що уявляють собою стилізацію квітки з ягідками. Ці квіточки замкнуто в рямці, подібні до текинських, тільки більшого розміру, як там.
(Продовження на наступній сторінці)