Японку примушують бути "вірною собакою" та мамкою "дітей свого чоловіка" приписи релігії. Й може найгірше те, що теперішня японка — зовсім не дика лялька. Її вчать у школах всяких європейських наук, європейських мов, вона читає книжки, знає, як живуть люди в Європі й Америці, часто дівчиною сама служить по конторах, буває учителькою, лікарем і т. д. Тобто думає, як освічена європейка, а мусить жити в своїй хаті, як собака. Та, де там! Я не дозволю собі так глумитися над моїм вірним Самзнаєм, якого мені завше буває шкода, коли він, провинившись, плазує переді мною на пузі!..
От жаль, що я не спитав, чи б’ють японці своїх жінок? Чого доброго!.. Не дурно ж у них і приказки такі про жінок: "Жінка — тілом янгол, а душею — диявол", або: "З жінками та дурнями каші не навариш", або: "Жінки та рогожки добрі тільки, поки нові"...
Це так говорить "народна японська мудрість"
Взагалі, після цих оповідань, ми з Давидом майже зненавиділи цю сторону й цих дикунів. Але, ні! Їх треба жаліти. Я не можу забути образу рисової плантації й пана Кохіто. Тепер я розумію, чого його пані бувала при мені, наче німа... Бо вона соромилася при "європейцеві" показати, як з нею поводяться. Боялася образи при чужій, сторонній людині. Соромилась свого "послушенства". Бо ж, я й забув записати цю деталь, для жінки в Японії є один найбільший закон: "послушенство". Вона повинна, як заповідає їхня релігія, "дівчиною — безумовно слухатись батьків, жінкою — безумовно слухати чоловіка, а вдовою — свого старшого сина" .
Подумати тільки, що це, якби була жива моя люба ненька, то я мав би й щось наказувати, а вона не сміла б навіть мені щось пікнути!
Це — жах!.. Не дурно ж у цього народу й боги народжуються з носа, коли вони дають такі заповіді віруючим.
І побіч з тим у японців тепер — величезна техніка, багато учених людей, видатних моряків, талановитих інженерів, багатющих крамарів, що — говорить п. Сурукчі, хитріші за "всякого жида й грека"...
До речі, цікаво, що п. Сурукчі, на вигляд — чистий американець, розкішно одягнений, високо освічений й нітрохи не соромиться признатись, що він — також жид, навіть не каже "єврей", і дуже любить свій народ.
Він вважає, що бідні містечкові жиди у нас, на Вкраїні, живуть мало чим краще, як бідні селяни — японці, і він запевняє, що така неправда є скрізь. Навіть в найосвіченіших сторонах: Америці й в Англії. Він радив нам прочитати Сінклера "Нетрі" (які я читав ще в Києві), та "Лондонські нетрі" — Джека Лондона. Конче прочитаю.
* * *
Ну, вчора знову було два легких підземних удари, про що я й забув записати. Це трапилось вдень і майже ніхто їх не помітив, принаймні — першого. Але ж японці враз полякались.
За другим в їдальні упали великі стінні дзиґарі й розбились на скалки. Японські слуги п. Сурукчі всі страшенно занепокоєні: вони кажуть, що конче буде якесь нещастя в домі. А вони цього страшенно бояться, бо дуже люблять всю сім’ю Сурукчів.
Я вже багато читав про японські землетруси, але ніколи не міг подумати, як вони часто тут бувають. Наприклад, тільки за 13-літній період в Японії то тут, то там трусилася земля 17 750 разів. Здається, можна б і звикнути, якби так, як оце тепер. А то ж бувають величезні нещастя. Наприклад, так недавно, року 1896-го від землетрусу піднялось море й залило беріг майже на сто кілометрів. Під час цього струсу загинуло одразу в самих понадморських поселеннях більш 27 000 людей.
Це, виходить, страшніше Везувію ота проклята риба, що трусить японські острови!..
— — —
Кінець моєму перебуванню в Японії.
Саме перед великими й цікавими святками, про які нам так багато розповідали, ми покинемо Ніпон. Та шкода не видовиська, а жаль бідного Давида. Замість того, щоб підправити свої легені, Японія йому, здається, тільки пошкодила... Вчора налетів страшний вітер. Він застукав нас далеко за фабрикою в лісі, дощ вимочив бідного колегу, провіяло його тим диким вітром,— і в нього полилася кров з горла. Раніш ще ніколи з ним цього не бувало. Лікарі кажуть, що він мусить негайно виїхати з Японії, бо тут йому можна жити лише в серпні та вересні, а не в цей період дощів, що зветься тут "ніюбаї".
Отже, його посилають поки що на Філіппіни. З ним поїде містер Патрик. А мені теж нема чого тут робити, тим більше, що це — мені по дорозі. Сьогодні вже куплено шіфскарти на пароплав "Йоката-Мару", а завтра, 21-го, ми виїздимо. Вони до Маніли, а я — до Сиднею. В Манілі я назавше розлучуся з моїми новими друзями.
А я ще тривожуся й за себе. Налякав мене пан Сурукчі. Каже він, що мене самого можуть не впустити в Австралію, бо я ще не маю 19-тьох літ. А там на це дуже зважають; навіть не пускають жінок, старших 45 літ, а вдовиць — то ще молодих. Але ж мені треба дати запрошення від когось,— тоді пустять. Отож, п. Сурукчі дав мені посвідчення, що я — конторник його фабрики й їду з його припорученнями. Крім того, він дає мені листа до свого приятеля, також караїма — пана Дувана, що живе в Сиднею, а я ще маю листа до п. Барильченка, Кобцевого друга. Всі запевняють, що з такими паперами я зможу викрутитись.
* * *
Ох, як же мені шкода колегу! Тепер він лежить блідий, з такими синцями, як після хуртовини в Індійському океані... А як йому хотілося піднятися на Фуджі, на яку вже можна сходити й яку ми бачили хоча й зблизька, але ж тільки знизу. Який чудовий там водоспад, яка красна, барвиста природа! Мені самому дуже шкода, що не подивимось на Ніпон з Фуджі! Це ж не жарти — 3792 метри заввишки! Це трошки більше, як "Шпичка" в Чернечому Яру!..
Ми сидимо коло Давида на веранді, заплутаній різнобарвними квітками, й розважаємо хворого кожен, хто чим може. Я навіть згодився прочитати дещо з своїх записок. Вони йому дуже-дуже подобались і він умовляє мене, щоб я конче написав оповідання з українського життя!
А що? Може, й справді, спробувати? Тільки навряд, щоб вийшло щось путнє!
А поки що мені дуже подобалась граціозна легенда про повстання Ніпона. Легенда ця говорить, що колись давно, давно сиділи собі бог Ізанаґі з богинею Ізанамі на небі й дивилися на бурхливе море. Ізанаґі тримав в руках спис та, якось задивившись, випустив його з рук, а він й полетів у воду. Бог спокійно нагнувся до води й витяг свого списа. Але, коли витягав, з ратища збігали крапки води. І там, куди впала крапка з божого спису, повстав острів. А всі ці острови, що розкинулись довгою смугою в океані, потім заселили японці, й став з того Ніпон, найдальша сторона на Сході Землі...
— — —
Я вже готов до відплиття. Все зложено, все куплено. Ще три години — й прощай, Ніпоне!
Послав Яркові чудового мосянжового каламаря з драконом. Такий "цмок" — що просто чудо. Та ще доброго бінокля замість того, що я колись розбив. Собі купив також бінокля та на пам’ятку мосянжову скриньку з двома журавлями. Буде на листи. Таку самісеньку другу скринку на листи з чудовими гребінцями послав Гільдхен. Нехай знає, що, як журавлі після довгого літання вертаються з-за моря додому, так і я колись вернуся до неї. Ще послав їй знаменито видану в Токіо на японському папері німецьку книгу "Veissaster", гарну поему з красними малюнками.
Послав різні подарунки й усім іншим, а в тім числі — і Фрицові. Тому — з бронзи, тому — з слоновини, тому — з черепахи. Знаменито зроблено всі ці речі!..
Тільки наприкінці не обійшлося без курйозу.
Я так запакостив на плантації штани від свого туристичного одягу та й тужурка теж вже зазнала слідів мого блукання. От, я й замовив кравцеві-японцеві зробити мені новий одяг. Але прохав його, щоб він ушив такий самісінький, як мій старий.
Сьогодні вранці кравець приніс одежу. Дійсно, зроблено точка в точку, як дві краплі води. Але, коли я подивився, то аж ахнув: на коліні нових штанів була латочка. Виявилось, що кравець, виконуючи моє бажання, абсолютно точно скопіював мій старий зодяг й зробив в новому на тім самім місці латку, де було пропалено мені старі штани сигарою якогось німця у вагоні! От, ми по посміялися на прощання!..
— — —
Ну, їдемо! Містер Патрик вже вернувся з міста, де заїздив на пошту. Привіз листи Давидові, знайшов і для мене картку з Канева від мого милого побратима, який ніколи мене не забуває!..
Частина четверта
В АВСТРАЛІЇ
ХИНСЬКЕ МОРЕ
21 Липня.
Гудуть гвинти, літають меви , блакитне море блищить під сонцем, а на чистій, тільки-що вимитій, мов стіл, палубі "Йоката-Мару" я — "блудний син України", як пише мій побратим, дивлюся в безкраю далечінь.
Я почуваю себе повним сили, дужим і певним. Чомусь я вірю, що переді мною — удача; що й шлях не буде страшний; що й там, в тій, ще не відомій мені стороні, не чекає на мене лихо. А що тепер для мене лихо?.. Злидні? — Так я ж маю там великі гроші; але, коли б їх там і не знайшлося, тепер мене тим не злякаєш. Ні, не боюся я злиднів, бо я вже скоштував гіркої й бачу, що не такий вже "страшний чорт, як його малютки". Працювати я можу, а доведеться викручуватись,— буду викручуватись.
Хвороба? — Від неї ніхто не застрахований на всій земній кулі. Чого ж мені боятися її в Австралії, коли б вона могла зробити мені таку саму прикрість в Полтаві чи в Монахині?
(Продовження на наступній сторінці)