А, правда! Перше, що до того мене штовхнуло,— були приставання отої розмальованої ляльки — Пурифкачіон, про яку сер Скотт колись сказав, що вона продавщиця рабів і через те він не хоче сидіти з нею за одним столом. Ми не знаємо, чи то правда, чи ні, але щодалі — то вона стає мені все огиднішою... Справді, "Потифариха" якась!..
І коли вона чіпляється до мене, то я невільно згадую мою ніжну голубку, чисту, як лілею, Гільдхен...
Ех, моя люба! Як би радісно було сидіти обіч з тобою в ці теплі ночі отут, на "Гамбурзі" й говорити, говорити без кінця й краю! Скільки нових легенд узнала б ти...
Ні, не можу більше писати! Піду до салону — відтіль чути музику й хтось співає; певне — італійці...
— — —
На Давида зробив велике враження наш переїзд з Каїру. Він все згадує бронзових крикунів — погонщиків, спокійно-презирливих верблюдів, що плюють, коли бувають чимсь незадоволені, селянок з величезними мальованими глечиками на голові, бедуїнські села, по яких бігають голісінькі, чорні, як опалені горшки, дітлахи. Мені вся ця обстановка увесь час страшенно нагадувала картини з Біблії, отож я й гадаю, чи не через те йому, караїмові, вона так до вподоби. Справді, які мальовничі постави арабів зустрічали ми в кольорових чалмах, в білих і синіх широких одягах, з довгими, білими й рудими бородами. Чисто тобі якісь старозавітні патріархи! Але я не записав всього того в свій час, а тепер вже немає охоти вертати до опису минулого, бо набігають щодень нові враження.
Сьогодні, наприклад, один з італійців, який говорить по-німецькому й трохи по-російському, бо він був довгий час в Одесі, розповів мені незвичайно цікаву річ. Я почав говорити про Неаполь і висловив свою шкоду, що не пощастило на цей раз побувати в Італії. От, він і почав розповідати про Італію, а потім мова перейшла на Гарібальді. І — дивна річ — те своє завзяття, що потім помогло йому так славно воювати за волю рідного краю, Гарібальді нібито вперше зазнав не деінде, як на Україні! Ще молодим хлопцем він був кілька разів на нашій землі й там, в Таганрозі він вперше зрозумів свої високі завдання, бо там, коли йому було 24 роки, прийнято його до конспіративного товариства "Молода Італія".
А було це так. На Різдвяних Святках 1831 року в якомусь шиночку в Таганрозі, де збиралися італійські моряки, Гарібальді зустрів свого земляка Кунео. Вони розговорились і Кунео перший повідомив Гарібальді про заснування у Франції італійським знаменитим патріотом, Джузеппе Маціні потаємного революційного товариства "Молода Італія". До цього товариства в той час вже пристало чимало молодих, завзятих італійських патріотів (від 20 до 40 літ) з метою, якою-будь ціною досягти визволення своєї вітчизни з-під чужого ярма.
"Молода Італія" мала такий девіз: "Словом, ділом і офірою досягти увільнення, відродження й об’єднання всіх країн італійських, щоб здобути незалежну, позбавлену всякого утиску з боку чужинців, Італійську Народну Республіку".
Гарібальді без вагання пристав до товариства. З того часу він рішучо ступив на революційний шлях й став робити велике діло увільнення рідного краю, яке й провів так блискучо!
Я кажу, що це через те, що на нашій землі вітає й живе вільний дух наших лицарів — запорожців, яким, була найдорожчим скарбом тільки воля!..
Воля!.. Коли ж то ти прокинешся знову в моїм ріднім краю? Коли покличеш нас, молодих синів Неньки України до товариства "Молода Україна", щоб ми взялися розбивати кайдани з Твоїх намучених, безсилих рук?! Коли вже народиться наш Гарібальді?!
"… І день іде, і ніч іде…
І, голову схопивши в руки,
Питаюся: коли ж прийде
Апостол правди?"…
Ми говорили про волю, про будуче життя, про "мир на землі"... А містер О’Фонель згадував свій нещасний край, який ірландські "тоже малороси" віддають на поталу сильнішому сусідові. Він розповідав про страшні картини ульстерськіх боїв, що були весною цього року. Розповідав, як в 60-х роках 19-го століття ірландці, вимучені нерівною боротьбою, ухвалили були всі до одного покинути рідну землю й переїхати до вільної Америки! Подумати страшно: цілий народ хоче кидати свій край, щоб тікати світ-за-очі до чужої сторони! Виходить, залили "культурні, братні" сусіди сала за шкуру, коли, й справді, більш третини всього народу виїхало з рідної землі!..
А що ж було й робити, коли англійці та перевертні ірландці винищили цілі села, руйнували дощенту цілі осідлості, а на тих місцях орали землю й садили ліси для того, щоб там плодилися звірі, на яких можна було б полювати лердам та лордам?!
Каже О’Фонель, що й наших людей — українців (русинів) також багатьох погнала біда з рідного краю до Америки. Особливо втікали туди українці з Галичини від поляків, з Угорщини — від мадярів та з Буковини — від румунів.
Чого доброго, я ще найду наших людей і в Австралії!..
Дуже мені симпатичні й італійці. Дарма, що вони не виглядають такими цивілізованими й стриманими, як німці,— але ж вони незвичайно запальні, веселі й дуже швидко переходять від суму до веселощів. Коли тепер я пригадую наших людей (правда, я дуже мало знаю наших селян, і це — сором!) то вони видаються мені також подібними своєю вдачею до італійців. Принаймні й Старушок, і Кость Іванович, і татусь навіть в найбільш прикрих випадках життя не переставали жартувати й дуже швидко забували біду. Я й сам, коли починаю щось згадувати, то в мене в пам’яті виринають переважно приємні спомини й веселі образи, а сумне й тяжке якось ніколи довго не затримується в серці. А тим часом я ж дуже запальний та лихий, особливо, як розсерджуся!.. Ну, дзвонять обідати!..
— — —
Ні, це треба записати одразу... Тепер мене аж сміх розбирає, а тоді я не в жарт злякався!..
А трапилась така пригода.
Ще перед обідом наші малі бразильці чогось незвичайно роздурілися. За обідом також вони витворяли всякі комедії, а по обіді провадили на палубі свою "війну з неграми".
Я стояв з Давидом та з нашим новим приятелем, Антоніо Пончіні біля блискучих мідяних поручів і ми дивилися, як малі, понадягавши на себе трьохкутні шапки з газет, обмотані всякими шалями, з паличками в руках, дико викрикуючи, ганяли за Асунтою, а далі "взяли в полон" якусь "білу" дівчинку, що спочатку дуже злякалась, а потім втекла в сльозах до своєї мами, в каюту.
Сер Скотт тим часом скінчив своє ходіння (він ходить по обіді, а не перед обідом, як ми) й сів з книгою напроти нас біля поручнів. Він пихкав великою сигарою, не виймаючи її з рота, й — здавалося — дрімав.
Не знать з чого, у "Марусі" з’явилась дика ідея: він навпочіпки почав підкрадатись до сера Скотта й, зайшовши з-за спини, з несподіваним вигуком штовхнув своєю паличкою тому в сигару.
Англієць сплигнув, як тигр, з свого шезлонгу й раптом вловив хлопця в руки. Не встигли ми й ахнути, як він зо всієї сили шпурнув його на наш бік. Я невільно розставив руки й вхопив переляканого Хосе, який дуже легко міг вилетіти за облавок.
Зчинився страшенний переляк; пані Пурифікачіон зомліла, прибіг Дон-Домінґо, покликали капітана... Одне слово, вийшла ціла драма.
Сер Скотт мовчав, спокійний, як кам’яний. Потім твердою ходою пішов за капітаном.
Всі дуже зацікавились цією пригодою й гадають, що сера Скотта, який хотів був утопити хлопця, висадять завтра в Адені.
Але ж я ледве вирвався з обіймів п. Пурифікачіон, що з великим пафосом по-театральному дякувала мене за спасіння її "найдорожчого сина", який між іншим, вимахуючи розкаряченими руками, подряпав мені носа й губу й дуже штовхнув ногою в груди Давида. Давид був аж упав і тепер лежить в ліжку.
Добре, що хоч це трапилось після "Островів 12-х апостолів", які чомусь так хотів побачити Давид. До речі, в цих островах тільки й того, що гарна назва, а вигляд їхній досить сумний. Особливо сумна й самітна скеля "Перім", на якій стирчить лише одне дерево та маяк, чи якась станція пароплавної компанії.
— — —
Вчора, таки й справді, був нещасливий день. Сер Скотт тільки намірявся втопити Хосе-Марно але ж це не збулося,— а вночі сам утопився якийсь чоловік з третьої класи.
Трапилось це коло одинадцяти годин. Ми тільки-що полягали, коли це раптом нас щось струснуло. Загула сирена, пароплав став. Всі страшенно збентежились й сипнули на палубу. Більшість гадала, що ми наскочили на якийсь риф чи підводну скелю. Зчинилася паніка, але враз все роз’яснилося. Якийсь італієць,— кажуть, нібито божевільний,— кинувся у воду. Ми шукали його більш години: пароплав посувався сюди-туди, облапував море прожекторами, але ж воно скрізь однаково було рівне й темне, як грифельна дошка. Так ми й поїхали...
Знаючі люди кажуть, що такі пригоди часто трапляються на кораблях. Коли "Гамбург" ішов з Японії до Марселя,— то з нього так само кинувся у воду якийсь хлопець. Але тоді було вдень і його враз впіймали, а цей пірнув на дно, як ложка в сметану!.. Нещасна людина...
На пароплаві про це тільки й мови. Всім сьогодні сумно, а особливо сумний Антоніо, бо то ж був його земляк...
До речі: Антоніо, зачувши, як я говорив з Давидом по-українському, зауважив:
— А я вже чув цю мову!
— Де? — запитав я.
(Продовження на наступній сторінці)