Коли кінчається лов,— стайні й подвір’я табору повні всяких звірів. "Як в раю" — каже п. Габерман,— "тільки, що багато на припоні, а ще більше по койцях". Але ж є й такі, що бігають вільно: це — малі левенята, що граються в траві, мов коти.
Вільно також ходять по таборі величезні страуси. Взагалі, майже всі ті звірі, яких не дуже пом’яли під час лову, або не поранили, досить швидко звикають до неволі.
Нарешті вже все полагоджено до відходу,— й тоді починається одне з найтяжчих завдань ловців: довести свої надбання до морського порту. Тяжко це через те, що дорога довга,— коло 35–40 днів ходи по випаленій сонцем пустелі. Ближче, як через 100 кілометрів не знайдеш води, а часто й у тім місці, де та вода є, не щастить її легко здобути, бо місцеві кодла кочовиків рішучо не дозволяють до неї доступитися й обороняють своє добро зброєю. Крім того, караван (валка), що часами має півтори — дві сотки впійманих звірів, ще обслуговують більше сотки верблюдів, великі отари дійних кіз та овець, і не менш як 150 людей...
Йти доводиться майже виключно вночі, бо вдень буває страшна спека. Пустиня блищить, мов срібна з темною "черню", по тих місцях, де бувають якісь пригорки чи скелі та кущі. Навколо порожньо, не почувається живої душі й лише чути зловісний, виючий посміх гієн.
Один-по-одному, розміреним кроком ступають дромадери, а між них йдуть жирафи, слони, буйволи, струсі. Їхні фантастичні тіні незвичайним рухливим узором розлягаються по блискучому срібному піску. Але йти тяжко від спеки, бо вона мало спадає на ніч; одна тільки потіха, що не пече згори безжальне сонце. Перед заходом — валка подалась в дорогу. Кожен зайняв своє місце, слуги ведуть великих звірів на ланцюгах та міцних ременях, йдучи по кілька душ біля одного звіря: біля жирафи — троє, біля слона — четверо, біля антилопи — двоє, двоє також і біля великого страуса. По дві-три простих кучі, в яких сидять левенята, комахоїди, мавпи та інші менші звірята,— начеплено між горбами дромадерів. Попереду спряжено докупи аж чотирьох верблюдів — по двоє з обох боків, а поміж них висить величезна, поплутана міцними ременями, куча-коєць, в якій уміщено молодого бегемота. Часом така куча з своїм пасажиром важить більш 300 кілограмів, тобто коло 17–19 пудів. І з тим пасажиром, бегемотом, найбільш мороки в дорозі,— бо його не тільки часто доводиться напувати, а ще й треба робити йому щоденну купель. Цю купель йому лагодять у особливому величезному мішку, зробленому з слонячої шкури. Далі за караваном ідуть дві-три сотки овець та кіз, яких доять, щоб напувати молодих звірят.
Взагалі вся валка нагадує величезну кочівницьку валку, або цілий рід чи кодло тубільців-кочівників, що кудись переселяються. Бо, й справді, треба ще везти з собою й силу харчу про людей, хоча в дорозі при нагоді купують волів на м’ясо, а також полюють.
Але найголовніша річ — вода. Без неї все загине марно. Через те 30–40 дромадерів, або й більше, йдуть тільки з міхами води. Валка посувається настільки швидко, наскільки можуть йти піймані звірі, а, по кількох годинах ходу, всі зупиняються, одпочивають. Тоді годують звірів та й знову йдуть далі, аж до ранку. Коли вдень нема де сховатись від сонця,— над валкою розпинають намети з рогожі, щоб зробити затінок...
Звірі часом утікають з валки, багато їх гине, хоча й доглядають їх в дорозі далеко краще, як людей. Деякі звірі за цю довгу дорогу приручаються й самі йдуть за валкою без прив’язі, особливо часто це буває з молодими носорогами, що тюпають за караваном, як собаки.
Така валка доходить до порту й чекає пароплава, який би довіз звірів до Суецу чи Олександрії. Там їх пересаджують на інший пароплав, а вже в Трієсті або Генуї вантажать до потягу й везуть коло дев’ятьох днів до Гамбургу...
— — —
Хоча ми з Давидом і дорослі люди, але у нас аж жижки трусились: хотілось би й нам побувати колись на таких вловах...
Взагалі ми так причепились до п. Габермана, що аж ходили за ним по п’ятах, як його приручені носороги, аби тільки він розповів щось з своїх пригод. Навіть лазили до нього в каюту. Причому дуже цікаво було дивитись, як він голиться. Щоб виголити все волосся з свого поморщеного обличчя, він підкладає з рота під щоку чайну ложечку, напинає щоку й дуже гладко її виголює... Яка шкода, що він виступив в Адені!
— — —
Коли ми проїхали біля острова Сокотри,— наш пароплав знову несподівано спинився. На цей раз уже не було такого переляку, як в першій раз, але також пасажири всі до одного висипали на палубу.
Виявилось, що нас спинив підводний англійський човен. Кажуть, ніби для цих човнів є станція на Сокотрі. Тепер уже дехто, й справді, злякався, а п. Дон-Домінґо почав кричати, що він — англійський підданець (але це неправда!) "й човен не сміє робити шкоди кораблеві, на якому він їде". Отже його швидко заспокоїли.
Човен підплив до самого "Гамбурга". Коли дивитись здалеку й згори,— то човен робить своєрідне враження: низька над морем манісінька сіра площинка, оточена тоненькими поручнями, посеред якої стоїть сіра буда, а над нею випинається дві тоненьких рурки... Дивно, як може така манісінька шкаралупка плавати по безкрайому пустопорожньому океану!
До човна спустили трапи, й відтіль зійшов на наш велетенський корабель офіцер. Після короткої розмови з капітаном, він повернув назад, а потім з човна два матроси вивели під руки другого, досить вже немолодого офіцера, який і перейшов до нас на корабель. Виявилось, що цей офіцер захворів, а човен здав його на перший корабель, якого зустрів в океані, щоб ми довезли хворого до великого порту, де є лікарні, тобто до Коломбо, на Цейлоні...
Хворого відвели до каюти для недужих, куди враз пішов наш лікар, мовчазний старий німець, а матроси знову вернули на човен і ми поїхали. Ще довго ми дивились, як підводний човен плив за нами, а потім бачили, як він став поринати й щез під водою..
Ми з Давидом почали прохати містера О’Фонеля, щоб він виконав свою обіцянку й розповів про підводні човни. Однак він одмовився. Він наче був чимсь схвильований, а потім сказав:
— Не можу згадати, де я бачив цього офіцера? Але, безумовно, ми з ним були знайомі.
І, дійсно, коли він довідався, що це — містер Геб, то страшенно зрадів. Виявилось, що містер Геб — товариш містера Патрика по школі. О’Фонель каже, що то був дуже добрий і чулий хлопець.
Містер О’Фонель зараз же написав йому записку й віддав лікареві, щоб той передав її панові Гебу, коли буде можна.
Цікаво, що з цього вийде...
Лікар каже, що нічого страшного у містера Геба нема. Спочатку думали, що в нього "удар мозковий", що по вченому зветься "апоплексія", але виявилось, що в нього мозкові спазми. Це в нього від перевтоми мозку та недоброго повітря в човні. Через те містер Геб швидко вийде на палубу, а тепер до нього пішов в гості містер Патрик.
На "Гамбурзі" знову починається тривога. На обрію показалися маленькі хмарки, сірі й жовтуваті. Кельнер каже, що мабуть буде хуртовина... Це, справді, біда. Як то ми з Давидом витримаємо?.. Але ж хмарки зовсім манісінькі. Може ще минеться?!..
— — —
Вночі здорово хитало, аж трудно було заснути. Ми полякалися, а містер Патрик тільки сміється: він каже, що така буря не злякала би навіть корабельних мишей, а на верблюдах було далеко більше хитання...
Однак звечора позамикали всі ілюмінатори й нікого не випускали на палубу.
Містер Геб, справді,— приятель О’Фонеля. Вони зустрілись щиро, як давні друзі. Сьогодні хворому зовсім добре й він буде обідати за нашим столом, а містер Патрик нас познайомить.
— — —
По обіді ми сиділи на палубі з містером Гебом. Він коротко розповів нам про підводні човни, про свої плавання, про торпеди…
Це — чиста казка! Але, яка шкода, що не можна записати: страшенно хитає нашого "Гамбурга", й кажуть, що це вже, певно, почнеться справжня буря. Небо наполовину заволокло сизими, як оливо, хмарами й вже починає грюкотіти.
Ми з Давидом йдемо готувати свої грілки й візьмемо кожен по цитрині...
Літають невеличкі, сірі буревісники, наче бігають по воді...
На палубі трудно стояти: так рве вітер, а йти можна, тільки за щось тримаючись. Тим часом, одначе, незвичайно кортить подивитись: море стало чорно-зелене, а по ньому зриваються білі вали. А ще цікавіше, що на обрію видко зустрічний пароплав.
Ну, крапка.
Писати неможна. Держись, Максиме!..
— — —
Ні, це не жарт. Од щирого серця кажу: хай йому чорт! Кому це потрібно? Коли це кінчиться? Ні сидіти, ні лежати!..
Ох, бідний, бідний Давид: як йому тяжко...
— — —
Фу! Наче народились на світ.
Два дні такого пекла... Але нема чого й писати: неприємно й згадувати. В мене зосталося одне враження, що це — тяжка прикрість, яка викликає велику муку,— але ж я рішучо не почував страху, а хворів тільки вчора й то не дуже. Каже містер О’Фонель, що, коли б Давид не хворів, то й я б витримав,— а то неможливо дивитись, як чоловік мучиться.
Він, бідаха, й досі лежить, а лице — жовто-зелене, з чорними синцями під очима.
А от бразильські мавпенята: хоч би тобі одно! І під час бурі дуріли, як коти, ніщо їх не бере... Тільки, що Хуаніто набив велику ґулю на лобі, а Хосе розквасив собі носа...
Надворі знову сонце, й повірити не можна, що вчора було таке безумство...
(Продовження на наступній сторінці)