А Нил!.. Ми переїздили його кілька разів. Але ж особливо він упав нам в око, коли ми їхали до Гізи мостом Касо-ель-Нил, перекинутим в дуже широкому місці річки. На цьому мості ми бачили силу всяких крамарів та перекупок, минали цілі валки верблюдів.
Понад берегом Нила біжить далі електричний трамвай, що доходить аж під саму пустиню, до місця, де стоять піраміди. Вісім кілометрів він пробігає розкішною алеєю, мов бульваром. На самому ж, так би мовити, березі пустині англійцями поставлено гарного готелю, де ми й наняли верблюдів та ослів й подалися далі під самі піраміди й до Гізецького сфінкса.
Ці колосальні будови невільно викликають спомини про ті часи й тих людей, що їх будували. А вночі, під ясним світлом місяця, вони утворюють таку наладу казки й очарування, якої я не забуду на все життя. Мені здається, що в цій картині є щось таке, релігійне чи побожне, чи містичне, але я не вмію цього як слід висловити. Не ймеш віри, що цих гігантів поставили звичайні люди, які під самими пірамідами (особливо — під Хеопсовою) видаються такими манісінькими й мізерними комашинками!..
Окрім свого історичного значення — як вічні пам’ятки про своїх будівничих, піраміди мали ще для єгиптян значення вічного календаря, бо по тому, як від них падає тінь, єгиптяни знали, де стоїть сонце, яка наступає доба року і т. п. Між іншим, є такий час, коли сонце стає над пірамідами так, що від них не падає жодної тіні й усі чотири боки кам’яного гостряка ясно й рівно освітлено. За 33 дні після того настає весняне рівноденство; через 90 днів — літня доба і т. д.
Один з туристів, що був з нами й добре знає Єгипет та його історію, оповідав чисто все, як саме будувалися піраміди. Між іншим, мене вразило, що для приставки сюди каміння попереду будували спеціальні шляхи, а потім,— як пише грецький історик Геродот,— Хеопсову піраміду будовано протягом 30-ох років силою, більш як 100 000 людей! Але ж ті люди працювали щороку тільки по три місяці, тобто в той час, коли не було роботи на полі.
Пролазити по внутрішніх вузьких та низьких ходах пірамід, відкіля спека дихає вогнем,— дуже тяжко й мало цікаво. Видиратись на саму піраміду,— так само тяжко.
Щодо сфінкса, то він дивує своєю великістю. Досить зазначити, що завдовжки ця потвора має моїх 50, а Давидових аж 56 кроків! Висічено його з скелі, що й раніш там стояла. Але, на жаль, дикі араби та мамелюки, що були у війську Наполеона, який приходив і сюди,— пообламували каміння з сфінксового обличчя на свої потреби.
Ми, як і всі інші туристи, знялися на тлі пірамід і забрали з собою негативи...
Ну, годі. Так тяжко писати під цю спеку, що мабуть на цьому і закінчу, хоча варто було б записати багато-багато...
Але все ж таки мушу хоч в двох словах зазначити собі, як ми їхали з Каїра до порту Суец не верблюдами, а залізницею через Ізмалію, де півгодини чекали пересадки в добрій ресторації. Цікаві руїни на пригорку Тель-Баста, а також знаменитий шлях від Заказіка понад каналом, якого почали будувати ще фараони. Це — та біблійна земля "Госен", яку Фараон Менефта Перший, син Рамзеса Великого, віддав був братам Юсуфа... Тут же недалеко є руїни жидівського храму, якого було поставлено по плану історичного "Соломонового храму". Оце, дійсно, сива старовина!..
Від Ізмалії до Суеца залізниця знову біжить понад каналом. Тут чудові краєвиди, особливо — пейзаж з "Гірким Озером". Від станції Суеца ("Rue Colmar") залізницею ми доїхали аж до доків, де й сіли на свого знайомого "Гамбурга".
Ах! Хороша сторона — Єгипет! А мені особисто вона ще миліша через те, що тут улюблені барви наші: жовта та блакитна, бачиш їх на кожному кроці!..
— — —
Після Порт-Саїда, про який кажуть, що це справжнє пекло з чорними чортами й чортенятами, у нас значно змінилися товариші по столу. Зостались тільки ми, бразильці та дві італійки,— а додали нам кількох португальців, поляка й шістьох німців. Містер Скотт, після пригоди "з урятуванням від смерті Давида", перейшов до другого столу, де ще з’явилось кілька англійців та американців.
Найбільш цікаві німці. Це — члени ловецької експедиції знаменитого зоолога Карла Гаґенбека, що помер рік перед тим, а був організатором ловів диких звірів у Африці та по інших землях для Гамбурзького зоологічного парку. Вони їдуть від його фірми до Адену, де мають приймати транспорт впійманих в Судані звірів. Кажуть, що там є слони, пантери, жирафи, буйволи, страуси, левенята, павіани й чимало інших звірів та птиць. Два з них поїдуть далі, аж до Шанхаю, куди заберуть з Африки кількох верблюдів.
Я й Давид з ними вже познайомилися, а вони напевно розкажуть нам багато цікавих речей.
Страшенно вони незадоволені з їзди Суецьким Каналом. Кажуть, що це дуже неприємна частина дороги. Протока незвичайно вузька й цілу ніч, що вони їхали, не можна було й на хвилину заснути, бо кожних 10–15 хвилин зустрічається пароплав, сирена якого страшенно кричить, а прожектори зустрічного заливають увесь пароплав вогняним світлом, що пролазить у всі щілини. Закутатись в ковдру неможливо, бо страшенно парко, а сирена "Гамбурга" так само реве. А я знаю, як вона реве, аж у голові двигтить!.. Коли ж пароплави проходять один повз одного, то увесь час так і чекай, що зачепляться...
Цікаво тільки, що увесь канал (який має завдовжки 151 кілометр, тобто 150 верст) освітлено електрикою. А ще цікавіше було послухати містера Патрика, який каже, що й цей канал почали рити ще в прастарі часи, за кілька тисяч літ до нас, єгипетські фараони. І навіть не фараон, а фараонша Хатасу, що була дуже енергійною жінкою. Між іншим, варто зазначити, що в той час єгиптяни почували себе ніяково, що їхньою державою керує не чоловік, а жінка. Вони почали вимагати, щоб Хатасу вийшла заміж і передала царювання своєму чоловікові. Тоді вона звеліла прив’язати собі, як і інші єгиптяни, бороду й почала вдягатись в чоловіче вбрання. Таким чином, не виходячи заміж, зосталася вже "фараоном" Єгипту. Вона була добрим керівником і увесь час мала зносини з простим людом, виходячи вечорами в убогому вбранні й обходячи бідні оселі мешканців столиці. Це нагадує історію багдадського каліфа Гарун-Аль-Рашіда, тобто Гаруна Справедливого...
* * *
А взагалі, після оповідань ловців, мені не шкода, що я не проїхав Суецом! Одне тільки жаль, що не довелось побачити крамарів в Порт-Саїді, які, кажуть, витворяли на пароплаві неможливі речі, видряпуючись просто, по чому тільки можна, на корабель!..
Але, як гарно в Червоному Морі! Звісно, воно нітрохи не червоне,— а прозоре, ясно-синє й тихе, спокійне! Повіває приємний вітрець і так радісно та весело дивитись на піщаний бережок, що часом жовтою смужкою вимальовується на крайнебі.
Тільки якась непоборна лінь обгортає тіло й душу. Навіть не хочеться говорити: сидів би нерухомо на своєму довгому стільці-канапі й безцільно дивився на блакитно-синю воду, по якій де-не-де зриваються білі "зайчики", та пролітають срібними стрілами чайки...
І ця лагідна картина, особливо надвечір, коли червоніє сонце й великим колом швидко спускається у воду,— видається тлом, на якому розплітаються власні думки й згадки минулого. Чогось особливо часто випливає тепер любий образ нені, як вона, бувало, метушиться в білім убранню під горіхом коло літньої кабиці . Біля неї туптається лагідна Харитина, у якої завше щось в руках; за столом у альтанці з живої акації сидить з газетою або книжкою татусь, часами одкашлюється й поглядає понад окулярами навколо ясним, спокійним поглядом. Самзнай обперся одним боком об липу й терпливо очікує, що впаде йому зі столу, він навіть не хоче підводити вгору голови, бо тоді його дратують всі ті смачні речі, що лежать на столі й йому треба увесь час облизувати губи, щоб з них не збігала набридлива слина.
Здається, от-от рипне хвірточка; Самзнай побіжить назустріч, привітно махаючи хвостом, а з-за рогу дому — це ми всі знаємо без похибки — з’явиться тонка постава Олекси Івановича в сірих штанях і білому чесучевому піджаку. Він, ще не доходячи до альтанки, обов’язково запитає: чи прочитав тато нове число "Ради" й чи не було яких цікавих листів з Києва, а потім також обов’язково спитається у мене:
— Ну, що ж, Левіте! Чи не кортить вже тобі до Скінії? — або щось подібне...
Ех! Моє любе минуле!..— Де ти, де ти? Який це давній, солодкий сон! Здається, такий блідий і малобарвний сон, порівнюючи з тією мальовничою, шумливою, рухливою, голосною дійсністю, яку я бачу тепер. Але який ти яскравий й милий для мене! Бо й справді,— всі ці пальми, що бачив я в Єгипті,— я радо проміняв би на нашу непоказну липову алею; все це розкішне море я залюбки віддав би за тихий радісний вечір в рідній обстановці нашого полтавського дому. Невільно згадуєш байку про того нещасного чмелика, що заблудився в лісі й плакав за своєю хаткою, що була лише щілинкою в моху, а видавалася йому дорожчою й кращою за золоті царські палаци...
Отакий і я чмелик, якого носить доля по чужих світах... Правда, я знаю шлях до рідної хати, але ж коли мені він буде вільний? А хоч і буде вільний,— то хіба знайду я те, за чим плаче серце, згадкою про що воно наливається по вінця, стогне й ниє, як та сирена в тумані, як той одноманітний гуркіт корабельного гвинта?!..
Яка радість згадувати, але часами хотів би, щоб витерлося все з пам’яті,— бо не боліла б так тяжко душа...
Я, власне, не знаю, чого на мене сьогодні найшов такий сумний настрій?
(Продовження на наступній сторінці)