Звісно, Іоганн Карлович знає все, де що робиться. Тим-то він знає й російську вигадку Сікорського — величезну машину з чотирма моторами, що зветься "Ілля Муромец". Але ж він каже, що, як і сама Росія велика та дурна, такий великий та дурний вигаданий Сікорським аероплан, бо він через свою вагу летить, як ворона. Й перша маленька ластівка, як, наприклад, німецький "Отто" або "Рекс" чи "Аго" враз наздожене його й вмить може заклювати одною жменею запальних стрілок...
— — —
Я сьогодні забіг до Кобця. Розповідав йому про вчорашній день, про літання Іоганна Карловича, про аеронавтику і т. п.
І мене вразила та думка, яку він висловив. Кобець каже, що ми цілком зайво втішаємось, ніби людина вже перемогла повітряну стихію. Навпаки,— порівнюючи з тим, що повинно бути, теперішній аероплан все одно, що велосипед з колесами від дерев’яного воза, на якому у нас возять снопи. Кобець гадає, що в дальшому часі, коли повітряний віз замінить всі інші способи руху,— це буде цілком інша машина. Тепер же це — тільки один з недосконалих способів убою людей, не більше. І, як я його не намагався переконати, оповідаючи, яка слухняна ця птиця в руках пілота,— він уперто стояв на своєму. Нарешті він порадив мені прочитати роман Уельса — "Війна в повітрі", який недавно вийшов в німецькій мові...
* * *
Кобець збирається через два або три тижні їхати на свою Київщину. Коли він мені це сказав,— у мене якось стислося серце. Власне, у мене там нема нічого й нікого, щоб мене туди могло так страшно тягнути, хіба три–чотири приятелі, але ж... захотілось. Захотілося, навіть не зважаючи на те, що там нанесено перш тяжкі рани моїй душі, що там чекають на мене, щоб посадити до в’язниці.
Я все це сказав Кобцеві, але Кобець промовив:
— Ні, брате, не швидко ви там побуваєте. Між нами та різниця, що я — вільний, а ви — емігрант.
І якось я вперше відчув біль в серці від цього слова. Мені здалося, ніби я якийсь неповний чоловік, а з певним ґанджем, от, неначе мені чогось бракує, чи ноги, чи руки, чи чогось такого, чому немає назви...
А коли Кобець заспівав пісню (в російській мові),— я мало не згубив рівноваги. Пісня була про Україну й через те, що вона була в московській мові, а така повна туги й любові до України,— мені стало ще тяжче... Здалося, що то стогін по рідному краю когось такого, хто в чужині навіть забув рідну мову. Я не дослухав до кінця, попрощався й швидко пішов.
А потім з годину ходив понад Ізаром і думав, думав, думав... Але чого там додумаєшся?! Треба жити так, як є; а будуче — спереду... Колись же й я свого дочекаюся.
— "Надія — краща філософія" — читав я, не пригадаю, в якій книзі.
— — —
Вчорашня Кобцева пісня всю ніч не давала мені спокою. І я сьогодні, перед обідом заїхав до нього, щоб довідатись її слова і взнати, хто її написав.
Кобець сам певне не знає, але гадає, що ту пісню зложено Гребінкою. Ось її слова:
"Порой одинокий я, мрачен, угрюмый,
С тоской безнадежной сижу.
И, полон какою-то тайною думой,
На Юг ненаглядный гляжу...
Семью и родных всех, и предков могилы
Оставил на родине я;
Там полная прелести девственной силы
Осталась коханка моя.
Глаза ее блещут небесной лазурью
Одежда в рубинах горит:
А поясом синим, как сизою сталью,
Красавицы стан перевит...
И дева, красавица эта — не тайна;
Открыть её имя готов:
Красавица эта — родная Украйна,
Ей всё — моя песнь и любовь..."
Кобець мусив кудись поспішати, але просив мене, щоб я конче зайшов до нього сьогодні увечері... Хоче мені сказати щось важне...
* * *
Маємо з Фрицем нещастя.
Сьогодні ранком, як звичайно, до нього в ліжко прийшов "Поппі". Фриц його погладив рукою й заснув, бо ще було дуже рано. А коли прокинувся, "Поппі" був мертвий... Видко, й справді, його задушили сухоти, бо з кожним днем йому ставало гірше, а в останній час у нього були каламутні очі й на одному почало робитись більмо...
Завтра ми поїдемо з Фрицем за місто й поховаємо нещасного "Поппі". Фриц робить йому "епітафію": на мідяній дощечці, яку покрив тонким шаром воску, він видряпав слова, що я йому підказав:
Тому, кого заїла чужина.
В і р н о м у "П о п п і"
1914, 23/V. Ф. Ш.
Поверх цю дощечку ми залили азотною кислотою, а завтра вже ці слова будуть вигравірувані на міді. Цю дощечку ми покладемо в могилу "Поппі".
— — —
Я не можу отямитись! Що таке? Що справді, таке? Я не хочу вірити. Я не можу припустити...
І за що, за що мене так карає доля?! І невже ж я знову мушу стратити свою нову родину, як вже стратив рідних, любих татуся й мамусю, як стратив мого любого Ярка з його славними батьками?! А тепер Шульців, яких я так щиро любив, яким я так зобов’язаний, яким...
Ні, це не може буть! Це не може буть!..
Мушу роздуматись...
Невже ж це правда?.. Боже мій, Боже мій! За що ж ти так жорстоко мене караєш? Чому ти гониш мене по світу й позбавляєш всякої радості, що часом до мене приходить?.. Але, ні; це не може бути!..
— — —
Я помилився — це сталось... Те, що давно вже підозрював Кобець — правда, правда, непорушний факт!
Іоганн Карлович Шульц — мій вчитель, друг, що заступив був мені батька; чоловік, якого я так любив і безмірно поважав, якому я невідплатно винен і за добру науку, й за врятування мене від можливості переходити шлях, який перейшов мій безщасний тато... Іоганн Шульц, гауптман німецької армії... Ні, в мене не вистачає сили й рішучості написати це слово, таке повне для мене жахливого змісту:
В і н — ш п и г у н...
Військовий шпигун, що був висланий до Росії; ні, не до Росії, а на Вкраїну, на мою рідну Україну, щоб там на власні очі вистудіювати все, довідатись про все, взнати всі стежки й усі доріжки й потім привести туди своє військо, щоб воно — ну, звичайно! — для щастя його народу, німецького народу знищило й зруйнувало все добро, повбивало б і винищило наш народ, мій народ, мої міста, мої
"Убогії села, убогії ниви..."
Так...
І це — непорушний, незломний факт...
Але ж подумати, подумати страшно! Чоловік живе в "овечій шкурі" поміж людей, що його годують, платять йому удержання, вважають своїм приятелем, нарешті, люблять його,— цей чоловік увесь час, увесь час, не перестаючи ні на одну мить, бреше, прикидається приятелем, другом... А сам використовує найменшу можливість, нотує найменшу дрібницю для того, щоб згодом, потім все це вжити проти тих, хто був йому приятелем і другом, щирим другом, а не таким лукавим, як він...
Правду каже Кобець, що весь жах, вся найбільша гидота шпіонажу — в тім, що шпиг використовує не тих, хто йому ворожий, або хто до нього байдужий; ні,— навпаки,— найбільше тих, що йому близькі, тих, хто найщиріше, найприязніше до нього ставиться. Бо ці ж люди з одвертою душею розповідають йому про все те, що він потім занотовує в своїх зарисах і записках, в своїх планах, які всі мають одну ціль — знищити землю, села, добро цих самих найщиріших приятелів і друзів...
Так. Добре...
Що ж робити мені?
Я не можу без огиди подумати про нього, не тільки бачити його; його, що ще вчора, менш, як 24 години перед цим, був для мене, може, найдорожчою в світі людиною, для якої я готовий був би зробити все, що тільки він від мене захотів...
Боже мій! У мене чуб стає свердлом... Я ж кидався, щоб цілувати йому руку, яка так старанно закреслювала під час нашої подорожі по Ворсклі нові болота та нові провалля.
Кобець мені пояснив, що це — найважливіше при наступі, бо в болоті можуть загрузнути гармати й люди, а по проваллях не можна перевезти тих самих гармат. Ось через що він так знав мою рідну землю: й які де ростуть дерева, й куди завертає Ворскла, й де, на якім рівні лежить та чи інша частина над морем, і де стоїть найвища гора...
А я дякував, що мені "німець все покаже", що німець вчить мене пізнавати рідний край...
Ах, я — дурень!.. Ох, я...
Ну, так!..
Але ж я не думав, щоб Кобець щось тямив у військовому ділі, й коли він запевняв мене, що німці можуть дійти й до Полтави,— я цьому не хотів вірити... Де Мюнхен — де Полтава?.. Так, я не хочу вірити, але ж ближче є інші частини тієї ж саме. України — Поділля, Волинь, Київщина. Там також живуть наші люди, й то — також наша земля...
Але ж, тривай!.. Яка мені зараз наскочила думка... Не можуть дійти до Полтави? Чому? Однак ще в 1709 році в Полтаві був не німець, а швед. Шведи ще дальше від Полтави,— але ж туди прийшли шведи й... програли нашу Україну...
Далі. Де Росія, а де Альпи? І в Альпах були москалі, коли, переходячи з Суворовим через Краків, впорядковували свої бенкети в нетрях Велички...
Коли тоді, як ще не було залізниць, якими біжать "де-цуги" по сто кілометрів за годину; коли тоді це було можливо, то тепер це можливо ще більше! Недурно ж у німців "кращі мотори на аеропланах, краща сигналізація, певніші й витриваліші пілоти", як деінде! А нас хто буде рятувати? — "Ворона" Сікорського?..
Так...
В мене голова трісне від цих думок, від цього жаху. Мені здається, що в мене не мозок у черепку, а розтоплене оливо.
(Продовження на наступній сторінці)