Взагалі видко, що таки війна буде...
— — —
Ну, закінчена моя школа малювання. Завтра — 17-е травня, а школу зачинено аж до першого серпня. Я все-таки не шкодую: трохи підучився. Вже зробив два рисунки вугіллям з живих моделей: маю на спомин два портрети; один бородатий, дуже нагадує мого київського дядюшку.
20-го числа закривається й робітничий університет. Зостанеться тільки сама музика та вправи мови. Але ж і там буде перерва на літо. Фриц також увільняється: будемо робити екскурсії пішки в околиці Монахина, а може колись зробимо й велику мандрівку. От би мені хотілося зробити таке плавання по Ізару, як торік по Ворсклі... Треба піддати Фрицові цю думку.
— — —
Сьогодні Іоганн Карлович вперше літав на аероплані. Фрау Магда страшенно хвилювалась. Але Іоганн Карлович каже, що моторошно було тільки спускатись на землю, а літати — незвичайно приємно. От — щасливий! Як я йому заздрю.
За обідом він увесь час оповідав про свої враження. Особливо цікаво, як вони піднялись над дощовою хмарою й бачили, що під ними падав дощ. А потім враз вилетіли з туману на сонце, наче з хати надвір. Дивина!..
Він каже, що вгорі дуже мерзнуть руки й ноги, та ще неприємно, що страшенно торохтить мотор, в нього ще й досі болять вуха.
Але зате — який погляд на Монахин, на всю Баварію! Одразу бачиш, що робиться на землі на кілька десятків верст. Це,— коли дивитись додолу,— а коли дивитись проти себе — то здається, ніби не аероплан летить, а наче навпроти нього біжать хмари. Він каже, що аероплан, дійсно, геніальна вигадка, але тільки для війни.
Знов — війна! Війна — й війна!..
Фриц почав його просити, щоб він на другий раз взяв нас на аеродром. Іоганн Карлович спочатку рішучо відмовився, а потім пообіцяв поспитатись, й, коли буде можна, то радо візьме нас обох. От тоді й ми побачимо, як буде підніматись на небо...
Мені це так само цікаво, як і Фрицові, бо ми ще ніколи не бачили аероплана зблизька. Зате Фриц бачив справжнього Цепеліна, а я — тільки на малюнках!.. І саме цими днями бачив в ілюстрованих часописах страшну катастрофу величезного італійського дирижабля "Citta di Milano". Який страшний скелет цього колоса, що недавно упав на землю!..
До речі. Коли Іоганн Карлович оповідав про холод і вітер, в хмарах, я згадав, що він боїться громовиці й спитався його: що він робитиме, як буде блискавка та грім? Він засміявся й одразу відповів:
— Буду летіти понад громовицею! Вона ж страшна, коли зверху, а не коли — внизу.
Який він розумний і як завше враз знайде найкращий вихід з усякого незручного становища! Я щодалі, все більше з нього любуюся!..
— — —
Сьогодні ми були всі троє: Іоганн Карлович, Фриц і я — на "аеродромі". Враження у мене величезне, але досить поплутане. Це, справді, перемога над повітрям, над стихією, яка здавалася недосяжною волі людини. Тепер казка перейшла в дійсність. "Килим-самольот" — незвичайно нескладна на перший погляд річ: полотняні прогумовані крила, трошки тоненьких дерев’яних дощечок, трошки дерев’яних підпорок, кілька тонісіньких сталевих шнурів та загадковий мотор, який обертає 1200 раз за одну хвилину пропелер, поклеєний з тонких дощок звичайного ясеня!
Це те, що видається дивом,— чимсь надлюдським по своїй геніальності, чимсь таким, що сповняє душу екстазом і вірою в будуче щастя людини...
І — з другого боку: панцир, щоб не пробила куля літака й дозорця; кулемет, щоб збити в повітрі другого літака, з ворожого війська; стріли,— щоб убивати людей згори й знищувати величезні Цепеліни; бомби, щоб запалювати будинки; дзеркало для гасла, щоб показувати гарматам, куди стріляти на людей... Все-все, для того, щоб вжити цей геніальний винахід людини на шкоду, й тільки на шкоду людині!..
І коли ми з Фрицем думали про це, у нас зійшлися погляди: краще було би, якби аероплана зовсім не було вигадано...
Іоганн Карлович сміявся з наших міркувань. Він каже, що — навпаки — це все піде на щастя людей, бо з поміччю аероплана буде знищено ворогів й це дасть щастя його батьківщині. Так, може це й правда, але ж і у тих — "ворогів" є батьківщина, ті вороги так само мають і аероплани, й дирижаблі, й стріли, й кулемети й, певне, так само мають переконання, що знищують "свого ворога" й це дасть їм щастя?!
Але я не спиняюсь на цих думках. Не спиняюся, бо знаю, що не я — найрозумніший на світі. А коли розумні люди, яких є тисячі, сотки тисяч по всіх країнах, не зможуть знайти способу, щоб знищити не "ворога", а саме слово "ворог", саме розуміння цього слова, саму "ворожнечу", то до чого ж наші — Максима Крушенка та Фридриха Шульца — міркування!..
А тут вони тим більше зайві, бо за сьогодні я й сам безпосередньо набрався стільки вражень та ще стільки наслухався від Іоганна Карловича цікавих оповідань, і все те так кортить записати, що нема нащо розводитися з власними думками. Я ж бо вже знаю, що згодом мені самому вони можуть видатися лише смішними, як я вже те бачив раніш по своїх попередніх щоденниках... Додам тільки хіба от що. Нема дива, що для мене війна — дике страховище, бо ж я, здається, тільки один раз і бився, як ударив Шавкуна. Та й мій тато був миролюбний, і взагалі якось ми навіть не мали ближчих зносин з військовими людьми. Але ж для мене велике диво, що Фриц — син гауптмана, родич багатьох військових, так само, як і я — проти війни! Він казав, що достане якусь знамениту книгу Берти Зутнер, яка нібито з певною очевидністю доводить, що всі народи рішучо можуть обійтись без усякої війни.
Певне ж цієї книги не читав Іоганн Карлович?
Ну, крапка! Записую діло, тобто події й факти.
* * *
Ми поїхали на аеродром автомобілем, бо це — далеко за містом. Коли ми виїздили, фрау Магда дуже хвилювалась і просила Іоганна Карловича "бути обережним". Він засміявся й сказав:
— Повір, моя люба, коли мені призначено вмерти сьогодні, то я також зможу це зробити дома й у ліжку. Подумай же сама: всі наші діди повмирали в ліжку, а ми не боїмось щодня лягати на цей "апарат". Я майже щодня їжджу тепер автомобілем, а ти й не кажеш мені: "будь обережним". Це ж все залежить тільки від незвички та незнайомства. А головне — фатум! Якщо мені не час умерти, то я й з вишини в 1000 метрів впаду на землю так, як на рівній дорозі в парку!..
Він поцілував її — й ми швидко спустились віндою до автомобіля, який нас чекав...
До речі: як я люблю їздити в авто! Мені здається, що не може бути кращого способу пересування, й коли я їду машиною, то готов вірити, що це — жива істота, яка гнівається на тих, хто стоїть їй на дорозі; яка пихтить та пирхає, набираючись сили; скрегоче зубами, коли її примушують дратися на гору; вночі світить очима, а, стоячи, відсапує своїми залізними легенями, або міцно спить, чекаючи праці...
Бідний Ярко!.. Йому завше кортіло поїздити автомобілем і ні разу не довелося!.. А як мені шкода, що я не побачив в Празі міжнародної автомобільної виставки, яка почалася там 12 квітня! Там би я побачив машини зо всього світу!..
Я знов збився. Це завжди зо мною буває, коли я повен нових вражень. Тоді страшенно плигають думки й я не можу їх розкручувати по порядку.
Ставлю крапку. Трохи пройдусь по парку й тоді сяду писати.
* * *
Аеродром — широке поле, на якому стоять високі хліви, подібні до тих селянських "гамазеїв", що ми бачили в Диканьці куди селяни зсипають хліб. Тільки в них нема зовсім вікон. В кожній з цих комор, що звуться "ангарами",— по два й по три аероплани. Три машини стояло надворі. Коло них було кілька військових, але були й цивільні. Тут же ми зустрінули й Кирхнера, який стояв в шкуратяній куцині, з "шоломом" на голові й у довгих рукавицях, надягнених поверх рукавів. Він вже збирався вилітати на "Таубе". Аероплан був готовий, і Кирхнер негайно вліз в машину, в якій вже сидів один чоловік. То був — літун, "пилот", а Кирхнер їхав, як "наглядач". Він мав робити вправи скидання спробних бомб і стріл.
Коли вони сіли,— за аероплана взялося шестеро вояків. В той момент враз заторохтів мотор, з страшною прудкістю завертівся пропелер, так що його враз не стало видко, тільки в повітрі неначе крутилося велике колесо. І в ту ж мить нас відкинуло вітром, бо ми стояли близько, а з-під машини полетіла страшенна курява. Я на мить зажмурив очі й, коли їх розтулив, то вже "Таубе" біг по землі, як гуска або лелека, що збирається піднятись.
Не встиг я й оглянутись, як він вже летів над землею. Мені було шкода, що я не помітив, як саме він відірвався від землі...
"Таубе" піднімався все вище й вище, роблячи над нами коло за колом.
— Триста метрів! — крикнув один офіцер і в його руках кілька разів блиснула лампа.
У відповідь на те гасло блиснула іскра й на аероплані й відтіль полетів темний мішечок з піском.
Тим часом я й не помітив, як Іоганн Карлович одяг і собі на голову жовтий, шкуратяний шолом, а на руки — довгі рукавиці й збирався сідати в машину. Це була машина другої системи — біплан "Отто". Так само загарчав мотор, зірвалась ціла хмара куряви від страшної сили вітру. Ми з Фрицем, тремтячи, очікували, як полетить ця велика птиця, але блиснула лампочка в руках у головного інженера, мотор загув ще дужче, інженер ще блиснув лампою, наче направив люстром "зайчика", й мотор враз замовк, тільки ще швидко-швидко крутився пропелер.
(Продовження на наступній сторінці)