Як погано, тоскно й пусто у мене на душі. Від того листа в мене враження, ніби вдруге вбито мого тата...
До того ж так соромно, що я наробив, хоч і не по своїй вині, стільки клопоту й турбот моїм добрим Шульцам...
— — —
Коло мене щодня стоять свіжі квітки. Це все — піклування моєї любої Гільди! Дізнавшись, що вперше мені погіршало через неї, вона страшенно побивалася. А я — недобрий — думав про неї, що вона жорстока!
Як я їй вдячний! Думаю, що я міг би прив’язатися так тільки до рідної сестри...
З кожним днем я все дужче й дужче набираюся сили, наче вона входить в мене з тим свіжим повітрям з Англійського Парку, що ллється у відчинене вікно. І з кожним днем зменшується на моєму столику пляшечок з ліками...
Чогось я згадав свою бабуню: вона дуже часто допивала ліки після дідуся, "щоб не пропадали дурно"... От би вона пожаліла їх тепер...
Я сказав про це Гільді,— й вона, здається, за весь цей час вперше засміялась, а очі загорілись, як дорогоцінні камінці наче в кімнаті засяяло сонце! Мені теж стало ясніше на душі...
І я навмисне почав її смішити. Ну, як же вона аж похлиналася, коли я, продовжуючи свої згадки, розповів їй про пригоду, що колись була у моєї прабабуні, мами бабуніної, з гиндиками!
Правда, я й сам трохи сміявся, сміявся й Фриц, і сестра-жалібниця. Запишу навмисне, щоб коли буде сумно, згадати й розвеселитись.
* * *
Мої прадіди жили десь біля річки Нехворощі, в Костянтиноградському повіті. У них була велика садиба й заможне хазяйство. Навіть вони мали щось подібне до власної ґуральні й курили горілку. От, якось було привезено величезну бочку горілки й поставлено під повіткою. А чопик був несправний і з нього витікала крапля за краплею. Щоб горілка дурно не гинула, було під чопика поставлено миску. Коли це раптом до кімнати вбігає дівчина-наймичка з криком:
— Пані, пані! Що його робити? Нещастя! Ой, лишечко!
— А що таке, кажи вже швидше! — злякалася прабабуня.
— Всі до одного виздихали наші гиндики. Повивертались і ноги поодкидали.
А гиндиків було багато, може з півсотні.
Побігла бабуня на вгород, бачить: правда, лежать усі покотом!
Потужила, поохала, але ж нічого не вдієш: "Божа воля!" Так от, щоб хоч марно не загинуло пір’я, звеліла вона тих гиндиків обскубати. Так і зробили. Пір’я сховали в коморі, а трупи повиносили в поле й там кинули в прірву.
Коли це, надвечір чує бабуня: під вікном щось тільки — курлю-курлю!..
Виглядає... й закам’яніла. Серед двору стояла ціла армія голісіньких, мізерних гиндиків...
Виявилось, що то були ті п’яниці! Вони так дуже напилися горілки з миски, що навіть, коли їх скубли, то не могли пробудитися...
Але щось я не так записав; коли я розповідав словами, було далеко цікавіше, та вже нехай і так...
* * *
Сьогодні Фриц зробив майстерний начерк Гільдхен, як вона сиділа біля мене. Я випросив собі цей малюнок на пам’ятку...
Хоч би вже швидше встати з ліжка; до смерті обридло от так валятися "гнилою колодою".
* * *
Забігав сьогодні Кобець. Він оповідав багато цікавого про свою подорож. Знову також говорив про Австралію. Ні, видко, вона йому з голови не виходить; чого доброго — таки поїде... Ще говорив, ніби в "політиці" збираються якісь хмари. Можлива війна в Європі, але з ким, я не дуже розібрав...
Взагалі я вже втомився писати...
— — —
Гільда знову принесла мені цілий снопик нарцисів. Вона дуже любить ці квітки й сьогодні оповідала мені про них легенду.
Ще в стародавні часи, коли були на землі грецькі боги, був у Греції незвичайно гарний пастушок, який називався Нарцисом. Через те, що він був дуже чепурний,— до нього увесь час залицялись Німфи, коли він пас свою отару над водою. Але ж він був дуже гордий і не хотів зважати на жодну з тих Німф. Своєю красою він так пишався, що часто милувався сам з себе, схиливши голову над водою. Тоді Німфи поскаржились на нього Аполлонові й Аполлон покарав його за самолюбство, зробивши його квіткою. З того часу ця квітка ніколи не підводить вгору головки, а наче все дивиться додолу...
Гільда взагалі дуже любить квітки, а найбільш манісіньку саксіфраґу, що росте на снігах Альпійських гір. Ця синя, на рожевій стеблинці, квіточка завжди говорить їй про те, що життя — невмируще, бо ж навіть сувора зима, яка є смертю для всіх рослин, не може припинити розцвіту навіть скромної саксіфраги...
Гільда оповідала легенди й про інші квітки. Вона взагалі знає силу легенд, майже про всяку річ, а особливо про дорогоцінні камінці.
Але ж мені найбільш подобалось її оповідання про крокусів. Ця жовтенька, непоказна квіточка цвіте на початку весни, й є таке повір я, що, коли її зірвати, як вперше побачиш, то вона принесе з собою щастя. Про неї оповідається, ніби колись святий Петро дав якомусь янголові подержати ключі від раю, а той задивився на весну, яка йшла по землі, й впустив ті ключі. Коли ж ті ключі впали на землю,— то з них виросли крокуси. Через те вони й зовуться по-німецькому "Himmel-Schlüssel" — "ключі від раю", й ніби той, хто їх має, може знайти дорогу в рай. Про цю квітку є й інша старовинна німецька легенда, немов би "Himmel-Schlüssel" — улюблена квітка стародавньої германської богині весни — "Фреї"...
Гільда майже вірить в ці легенди й мало-мало не вскочила в пригоду цієї весни. "Райські ключі" туж-туж не відчинили їй поліційного участку! Коли вона проходила якимсь парком, то угляділа над доріжкою крокуса. Забувши, що тут рішучо не можна зривати в садках квіток, вона перескочила на траву й вирвала кілька крокусів. Якби її піймав садовий дозорець або полісмен,— довелося б їй платити штраф.
Коли вона оповідала мені цю пригоду,— до мене зайшов Іоганн Карлович і розповів дуже смішний випадок про якогось американця. Той американець, знайомий Шульців, був увечері, вкупі з ним в одному з мюнхенських парків. Вони ходили й розмовляли, і той американець цілком несвідомо ("автоматично") зірвав з вази, що стояла біля клумби, якусь квітку. Те побачив дозорець й враз підійшов до них.
— Скільки коштує? — коротко спитав американець, і витягає гаманця, щоб платити.
Але дозорець відповів, що це — не оранжерея і тут квітки не продаються, а тому треба кудись іти до контори, записати своє прізвисько й адресу, а потім буде суд, який і присудить, скільки треба платити штрафу.
Розуміється, американець нікуди не схотів іти, а вийняв візитову картку й дав її дозорцеві.
Через якийсь час виявилось, що він не подивився й витяг не свою візитівку, а якогось французького консула, якого потім і покликали замість нього до суду...
Мало не вийшло з того міжнародного непорозуміння.
— Взагалі, іноді через маленьку квіточку можуть трапитись великі події,— додав Іоганн Карлович, а Гільда — не знать чого, страшенно почервоніла.
Іоганн Карлович усміхнувся й промовив:
— Ти мене не зрозуміла: я сказав це через те, що багато думаю, як може з-за подібної малісінької дрібниці початись війна, що не бувала в історії людства.
— Що це всі почали говорити про війну? Те ж саме говорив і Кобець? — запитав я.
— А через те, що війна, й справді, буде дуже швидко.
— Хто ж буде воювати?
— Ми.
— А з ким?
— Ну, звісно, з ким — з французами. А далі буде видко — може й ще кому поламаємо зуби,— твердо промовив Іоганн Карлович.
Перед тим увійшла пані Маґда з листівкою. Вона подивилась на Іоганна Карловича й промовила
— І навіщо ти говориш про це дітям?
— Вони — теж громадяни! — відповів Шульц,— а потім, пробігши листівку, сказав, повертаючись до мене:
— Пам’ятаєш пана Кирхнера з Опішні?
— А як же! — скрикнув я.
— Через два дні побачиш його тут.
* * *
Гільді треба було йти. Не було й сестри-жалібниці, яка сьогодні відійшла зовсім.
Коли вийшли й Шульци, я встав, щоб спробувати пройти по хаті. Ноги — наче не свої, але я пройшов по коридору до купелі, спинився віддихати коло дверей у вітальні й випадково чув таку розмову, що видалась мені якоюсь прикрою.
— Навіщо ти говориш секретні справи при дітях взагалі, а тим більше при Максові? — Він дуже вражливий хлопець і все ж таки — чужинець. Він же любить свою Вітчизну,— говорив голос пані Магди.
— Ха, ха, ха! — засміявся Іоганн Карлович.— Яку Вітчизну? Росію? — Та він має підстави її ненавидіти більше, як ми з тобою...
Я вернув назад і чогось дуже занепокоївся. Насамперед, вони не забувають, що я — чужинець, а вдруге: чому ж, як я люблю свою вітчизну — то при мені не все можна говорити?.. А далі,— якщо я ненавиджу Росію, то це зрозуміло, бо вона задушила мою Україну й знищила моїх рідних. А чого ж її ненавидять Шульци? І якщо вони її ненавидять, то чого ж Іоганн Карлович жив там, тобто він жив на Україні, але ж по його — то, так само,— Росія!?
Нічого не розумію... Але мені якось страшенно прикро...
— — —
Приїхав Кирхнер. Він стривожений і майже півдня просидів у Іоганна Карловича: був і на обіді у нас, а пішов аж після вечері. Виходить, що й він військовий, лейтенант. Й на днях почне вчитись літати на аероплані. Іоганн Карлович сказав, що він також буде робити спроби...
(Продовження на наступній сторінці)