— "А то вшістко єдно",— сказав він і почав говорити мені по-московському, що він — провідник або "гід" і за одну корону може мені розказати все, що є у Вавелі. Але мені стало прикро, що він запевняв мене, ніби я — "русскій", й, хоча мені не шкода було корони, бо дуже хотілося про все дізнатись, але я рішучо відмовився. Отже, він так до мене ув’язався, що я подумав:
— Ти, видко, не "гід", а "гидь"! Але відв’язатись від нього не міг: він таки пішов за мною й розповідав мені про все напів німецькою, напів галицькою мовою. Врешті мені його стало шкода він був такий обшарпаний, в драних черевиках, в легкому пальтишку, але з гладженим комірцем,— правда, дуже брудним, і хоча й в засмальцьованому, але в "котелку". Одне слово — пан! А як він мене дякував, як я йому наприкінці дав півтори корони!
От ми й походили по Вавелю більш, як годину.
Раніш тут був старий королівський двір, але дерев’яний, оточений валами та рівчаками з водою, тобто старовинна фортеця. Ще в році, здається, 1241-му на Вавель нападали татари, але його не подолали. Король Казимир збудував замість старого замку — новий, кам’яний з товстими мурами та баштами. Від того часу мало що зосталося: найцікавіша тогочасна руїна — то сутерени , в яких на товстому стовпі написано "Kazimir". Добудовували Вавель потім інші королі. Причому зосталась над муром одна цікава вежа, що була ніби опочивальнею королівни Ядвіги. Вона висить над стіною й до неї зокола не можна дістатись в жодний спосіб, а в підлозі вона мала потаємні ходи, якими можна було вийти під самою Віслою далеко від замка, аж за старий Краків. Це на той випадок, коли б напали якісь розбишаки, або під час облоги міста ворогом. Цікаво, що, як каже "гід", тут є докази того, ніби Вавель ще в ті найдавніші часи опалювали з центральної топки.
Тут до нас підійшли ще нові туристи: якісь німці й французи. Правда, потім стало відомо, що та пані, яку я вважав спочатку за француженку,— була іспанка. Але дивно мені: я ніколи не думав, що іспанки бувають русяві!.. Мій "гід" враз став помітно жвавіший й почав на всіх мовах знову оповідати про цю вежу, про підземні ходи, про центральне опалення, тощо.
Француз спитав по-німецькому:
— А чи не на те будовано цього хідника, щоб сюди ходили до Ядвіги гості?
Гід засміявся й відповів:
— Якщо й ходили,— то рідко, бо Ядвіга завше була хвора.
А француз сказав, що то саме через них, вона й хворіла, й чогось дуже сміявся й підморгував...
Є там ще чимало й інших веж, що майже всі були хурдигами, одна так і зветься "Zlodziejska".
Побудовано теперішній Вавель на початку XVI століття, за часів Зиґмунда I. Коли прийшли сюди шведи з королем Карлом XII, тим, що бився вкупі з Мазепою під Полтавою,— то вони були знищили Вавель. Потім кілька разів його пробували реставрувати, але все те не щастило довести до кінця. Руйнували його австріяки, а потім страшенно загидили москалі, які пооблуплювали стіни, попсували дорогоцінні паркети, позбивали орнаменти і т. п.— тобто поводились так само, як і з історичними пам’ятками у Києві. І тепер ще багато у Вавелі запущених руїн, але він знову ремонтується. В однім місці, на галереях того двору, де відбувалися лицарські турніри, я бачив розпочату працю по відновленню малюнків на стінах. Це дуже цікаво, як зшкрябують вапно й з-під нього виходять на світ "фрески" (стінні малюнки), що були там колись. Але ж це треба каторжної роботи, щоб все те виявити!
Мабуть найбільш пишно було оздоблено такі залі, як, наприклад "орлову", "судову", "про танці", й т. п. Реставровано поки що дуже мало, але ж на так званому "сліпому ґанку" видко покрівлю з полив’яних кахлів, зовсім таку, як на нашому Полтавському Земському Будинку.
Недалеко від одної башти є ще цікава річ — так звана "драконова яма", в якій нібито проживав цмок , що його потім забив Крак, той, що заснував місто Краків. Вхід до тієї печері затуляють міцні залізні двері. Тут же кілька костьолів,— і в одному з них — гробниці польських королів,— в костьолі св. Вацлава. Я вже не мав часу зайти до гробниць, але не дуже й шкодую, бо ще побачив чимало цікавого, чого не побачив би, коли б довше затримався у Вавелі.
Виходячи з Вавеля, я поклонився всім тим туристам, що були вкупі зо мною. Вони так само поклонилися мені. Виходить, що я вже починаю засвоювати європейські звичаї...
О першій годині я мусив був прийти до ресторації на вулиці Томаша. В цій німецькій ресторації (забув як вона зветься), я мав зустрінутись з Іоганном Карловичем. Щоб не спізнитись, я сів в трамвай. Перше, що мене вразило, що в Кракові в трамваї є дві класи: перша й друга. Звичайно, я їхав другою, але заїхав далі, як мені слід, і вже ледве пішки добрів до ресторації. Іоганн Карлович вже кінчав обідати й почав був мене лагідно, як завше, вичитувати, що не можна бути неакуратним. Коли ж я йому сказав, що заблудився й через те спізнився, то він, усміхаючись, додав, що це завжди слід мати на увазі, коли не знаєш, яка далечінь до того місця, куди маєш прийти в строк, а тому він мене не вибачає. І це таки, правда! Я бачу й сам, що в Європі люди розуміють ціну часу.
Коли ж я потім сказав, що в Кракові два розділи в трамваях,— то Іоганн Карлович скривився, витяг з рота сигару й відповів мені:
— Поляки занадто носяться з своїм гонором і взагалі уявляють собою наче дві нації: "panow" і "psow". Пани — шляхта, а пси — простий народ, якого вони називають "бидлом". Мені це видається гидким!
— І мені також,— щиро додав я.
Іоганн Карлович взагалі трохи незадоволений з Кракова. Він каже, що йому кортить якнайшвидше доїхати додому, а тут його все затримує. Мало того, що треба їхати до Праги, чого йому, очевидно, не хочеться, але ж доведеться, мабуть ще на день затриматись в Кракові. Той офіцер, якого йому треба, виїхав до Відня, й має приїхати або сьогодні увечері, або аж завтра вдень.
До вечора Іоганн Карлович був вільний, і ми пішли ходити по місту вдвох.
Шульц і в Кракові знає так само все, як у нас, на Полтавщині. Він повів мене на Малий Ринок, де стоїть пам’ятник Адамові Міцкевичу, але не такий красний, як у Львові хоча на ньому й далеко більше всяких фігур: "Народ", "Поезія", "Вітчина", "Слава". Далі ми дивились старовинні будинки, один з яких зветься "сивим домом", а в ньому колись жив Костюшко. Бачили далі будинок, де був шлюб Дмитрія Самозванця з Мариною Мнішковою.
Потім були коло університету й заходили в двір, де посередині стоїть пам’ятник Копернику. Потім пішли на "Планти". Певне, влітку тут чудово, бо це розкішний сад з пам’ятниками,— який йде навколо всього старого міста й тягнеться майже на 20 верст. Шульц каже, що все це раніш були вали чи окопи навколо Кракова, призначені на оборону міста від ворогів. Але тепер з того поробили тільки сади, а, коли доведеться Кракову оборонятися знову, то він вже своїми Плантами не врятується.
Але Планти не скрізь однакові. Коли ми пішли в один бік, то вони стали рідкі й брудні. Шульц каже, що це через те, що тут живуть жиди. Й справді, ми почали все більш зустрічати жидів, незвичайно типових і кумедних. Мене ще у Львові здивували вони, а тут вже й зовсім. Широкі плисові кожухи, як попівські ряси, великі хутряні коміри й гостроверхі хутряні шапки. Ну, чисто, як на малюнках. А зовсім молоді жидки мають довжелезні пейси, аж нижче підборіддя, дуже старанно закручені. Якби у нас, в Полтаві з’явився такий жидок — то сама бурса його б загризла. А тут вони скрізь ходять так гордовито, що до них ані приступу. Навіть наче навмисне хизуються своїм кумедним виглядом.
Ну, вже втомилася рука!..
Зазначу тільки, що бачили ще костьол, перед, яким стоїть над вулицею на мурові ціла низка мармурових святих. Шульц казав, що то вони повтікали з церкви, бо не вірять в щирість польської молитви. Взагалі він вважає поляків дуже нещирими й, очевидно, не дуже їх долюблює.
Потім я прочитав в "путівникові", що цей костьол зветься костьолом св. Петра, а ті святі — 12 апостолів.
Ще бачили старовинну жидівську синагогу, будовану в XIV столітті...
Ми повечеряли в своєму готелі й Іоганн Карлович пішов довідатись, чи приїхав потрібний йому офіцер. Певне, приїхав, позаяк Шульца довго немає. Не буду його чекати й ляжу, бо тепер почуваю, що стомився я безмірно...
— — —
Іоганн Карлович страшенно лихий: мусимо зостатися в Кракові ще й сьогодні. А мені байдуже: я навіть, коли по правді казати, дуже радію, бо сьогодні поїду подивитись на Величку, про яку знаю ще з географії. Сам Шульц мені й порадив поїхати: каже, що це й цікаво, й мені буде спроба, чи справлюся я сам. Тільки сказав записати номер телефону в нашому готелі, щоб, коли трапиться якась пригода — то я міг би йому зателефонувати.
Але я сподіваюся, що пригоди не трапиться: я вже немало надивився та й німецька мова мене так визволяє, ніби я не в Польщі, а в Німеччині.
Біжу снідати й зараз їду...
— — —
Насамперед я цілком зайво, як рисак, летів на двірець. Виявилось, що ніхто не їздить до Велички раніш пів-на-першу, коли він там не має якогось іншого діла, як тільки подивитись на соляні копальні. Це через те, що від Велички до Кракова — всього тільки 13 верст, потяг йде 40 хвилин, а огляд копалень починається лише в три години.
(Продовження на наступній сторінці)