Раптом я прокинувся від дужого стусана. Я лупнув очима й побачив перед себе якусь величезну рухливу чорну масу з чотирма білими довжелезними іклами. Спросонок мені видалось, що це лізе на нас страховинний мамонт. З несамовитим скриком я так і скотився в річку, ледве-ледве не втопився, бо впав боком. Коли ж мене витягли з води,— то виявилась дуже проста річ: якийсь селянин віз волами снопи й, не потрапивши на брід, наїхав просто на нашу "Лорелею".
От було шелесту! Він і сам злякався, бо воли качнулись набік — перекинули воза, але щасливо — не в воду, а на беріг. Ми тільки набрали в човен води. Гуртом: селянин, Шульц та я підважили воза, а потім, як віз поїхав, ми довго ще наводили лад на "Лорелеї". Я мусив спати голий,— бо вся одежа й білизна були мокрі. Але це було дрібницею. Головне, що я почував себе дуже засоромленим: я злякався мамонта на Ворсклі в XX столітті!..
Остання дрібна пригода була вже під Полтавою. Під’їздячи надвечір до Полтави, ми спинилися половити риби, щоб принести щось додому.
Біля нас стояв невеличкий вербовий човничок, а в ньому сидів старий-старий рибалка з маленьким хлопчиськом і лагодив волока. Я якось незручно закинув вудку й зачепив гачком за картуз хлопця. Хлопець впіймав картуза руками й, злякавшись, що я відніму його добро, почав зривати його з вудки. Я смикнув вудку, а той човен так і підплив до нас. Дід хитнувся, мало не випав у воду й ніяк не міг зрозуміти, що трапилося. Насилу ми розчепились. Тоді, як вже непорозуміння скінчилося, й рибалчин човник відплив від нас, хлопець почав нас лаяти:
— Проклятущі німці! Ми вам плечі нахлищемо, будете знать! — і т. д.
І щодалі вони відпливали на середину річки, тим дужче лаялись. Я був спалахнув хотів вже своїм човном наздогнати обидчиків, але Іоганн Карлович спинив мене й розказав таку байку Езопа.
Мале осля стояло на високій стіні, а поблизу йшов вовк. От осля й почало його лаяти та нахвалятись. А вовк підвів голову вгору, усміхнувся й байдужно промовив:
— Мене твоя лайка не ображає, бо це ж не ти мене лаєш, а те місце, на якому ти стоїш...
* * *
Ми попрощалися з Шульцем, як щирі друзі. Я міцно подякував його, що він зробив мені таку приємність...
Але як зближує людей подорож! Раніш, хоч ми вже й давно поприятелювали,— він ніколи не кликав мене до себе. А тепер і сам приходив вчора до мене й назавтра кликав мене. Я дуже, дуже радий...
Ну, моя П’ятнице! Я вже скінчив описувати свою подорож і тепер можу тобі допомогти й полоти грядки, й підв’язувати баклажани, й нарубаю дров...
— — —
Сьогодні вже третє серпня. Цілий тиждень я не записав жодного слова. А через те, що спішив рубати дрова,— умудрився надрубати собі першого пальця та ще й на правиці. Ще й тепер дряпаю, як курка лапою, або, як каже наш Грек — "мов чорт до Арефи".
Шкода, що трудно писати, бо треба б занотувати, як я гостював у Іоганна Карловича (ах, які чудові в нього рапіри, й величезні рукавиці для боксу!). Треба б також розповісти про пригоду з Афонькою, якого набили вночі якісь злодії, що влізли до саду красти яблук.
Але нехай все це напишу завтра.
Ага! Ще є лист від дяді й від В’ячеслава В’ячеславовича. Ну я їх сюди просто приліплю, та й край.
* * *
"Дорогой Сима!
"Уже август на носу, а ты себе и в ус не дуешь. Почему ты до сих пор не напишешь ответа на мое письмо, в котором я тебе приказывал готовиться к отъезду в Киев, ввиду приближения учебного года и необходимости твоего перехода в гимназию? Ты помни, что, кроме тебя, у меня много и своих забот, и я не могу постоянно думать только о тебе одном. Немедленно поговори с Алексеем Иванычем относительно сдачи усадьбы. Лучше всего ему в этом поможет г. Верхолазов, с которым я сговорился в общих чертах относительно арендных условий. Ал. Иваныч рассчитает и эту старуху, Хиврю, или как там ее, что у вас служит. А мне пусть все напишете обстоятельно.
Получилось от твоей мамы письмо из Иркутска. Она пишете, что дорога очень тяжелая и много неприятностей. Рассчитывает доехать, куда следует, до морозов. А назад сможет вернуться лишь на следующую весну. Так вот, ты оставь блажить, поспеши все устроить и числа 10, не позже, приезжай. Прошение в гимназию напишет за тебя Миша, а ты сходи в канцелярию своей семинарии и забери все документы. Когда скажешь им, что переходишь в Киевскую гимназию, то они сами будут знать, какие бумаги тебе нужно.
Кланяются тебе Миша и Ваня.
Твой дядько.
Киев, 31 июля 1913 года.
* * *
"Любий мій юначе!
"Все збирався, голубе, виконати свою обіцянку й приїхати до тебе на часинку,— та стільки набралося справ, що й вгору нема коли глянути. Пробач, голубе. Сподіваюся, що швидко побачимось у Києві. Мені твій "дядюшка" казав, що ти маєш незабаром приїхати й що тебе віддадуть до гімназії. Це, бачиш, на те, щоб ти там "трошки відшлихтувався", бо — бачиш — у вас там, по семінаріях все попенки та дяченки, або й репані мужичата. Виходить, занадто демократично! А в гімназії — самі паненята. От вони й тебе "одшлихтують", то ти будеш тоді під пару "Мишутке да Ванятке" й не смердітиме від тебе мужиком в панських "дядюшкиних" покоях...
Ну, та кріпись, Максиме! В тебе добра голова й щире серце. Якось перетерпиш і "за шмат гнилої ковбаси" не продасиш того, чому все життя щиро й завзято служив твій добрий тато й тобі заповідав. Будемо бачитись,— може коли й я тебе піддержу, чи стану в пригоді.
Як приїдеш до Києва, то, не відкладаючи, зайди до мене. Дещо розкажу й покажу тобі цікавого. Дещо знаю й про тата, але краще розповісти словами, а не писати.
Міцно стискую тобі руку, молодий любий друже, й зичу всього ліпшого.
Щиро прихильний до тебе
В’яч. Ст.
Року Божого 1913, І/VIII, у Києві"
— — —
Маю клопоту повну голову: то бігай за документами, а їх все не дають; то морочся з Афонькою. Олексій Іванович не хоче нічого робити, не порадившись зі мною, а я що тямлю?
Ох, тату, тату! Бідний мій. Піде, мабуть, прахом все те, що ти добував, наживав, що ти любив, до чого так звик. Зруйнують усе чужі люди. Правда, ми ухвалили, що дві кімнати наймати не будемо: знесемо туди всі речі, все наше добро й замкнемо. Але ж Харитина каже, що кватиранти заведуть мишей, і ті все поїдять. А я думаю, що може цього й не станеться, бо Олекса Іванович матиме ключа й буде заходити дивитись. А на Різдво і я приїду.
Але ж мене якось все це менше турбує, ніж бідна Харитина. Ну, куди їй, старій, діватися?.. У Олекси Івановича є прислуга й не можна її так, ні за що, ні про що розщитати, та й я бачу, що він вважає Харитину надто старою. Біда старим; чисто як у казці: як старий — то геть з двору!
Що б його вигадати? От так жаль, так мені її шкода,— а що я можу зробити, чим помогти?! А, стривай! Та хіба ж не можна її зоставити, щоб вона так само жила в тих двох кімнатах? І справді!..
— — —
Ну, з Харитиною виходить зовсім чудесно. Олекса Іванович пристав на мою думку, бо, каже, мама буде рада, коли повернеться й знайде Харитину дома; окрім того, Харитина все догляне. А я міркую над його словами й мені трошки прикро. Я гадаю, що про Харитину ми повинні дбати не через те, що з неї може бути нам ще якась користь, а вже за те, що вона стільки років служила для нас! Ну, та це — не до діла. А річ ось в чім: Харитина буде забирати платню за помешкання й з тих грошей буде жити. Що ж зостанеться — віддаватиме Олексі Івановичу.
Тепер у мене легше на душі. А з "панством" мого дядюшки все якось обійдеться: Старушок не дасть мене на поталу, та й я ще повоюю за семінарію!
— — —
Всі справи закінчено. Укладаю речі. Харитина пече пиріжки на дорогу, тільки мабуть будуть вони дуже солоні, бо рясно вона їх поливає своїми сльозами. У мене й самого так стискується серце, наче мене, як бичка, ведуть на різниці. Тяжко, ох, як тяжко! Але що маю робити? "Волій, Варваро, бо треба",— говорила моя люба ненечка. Ну, та казав Старушок, що треба бути козаком — і буду!
Вже починає раніше вечоріти. Може ще встигну, поки споночіє, попрощатись з моєю любою Полтавою, а завтра зайду востаннє до свого найкращого навчителя Іоганна Карловича. Мій хороший, чи будемо ж ми знову так гарно товаришувати з тобою, як цим літом? Ти чи ж розумієш, яку духовну (моральну) піддержку дав мені в той час, коли я так страждав за долею моїх рідних; коли мені так була потрібна міцна рука доброго й розумного товариша? Я довіку не забуду цієї помочі!
— — —
Завтра їду. Уже все готово. Готово ще з учора, бо я збирався виїхати сьогодні вночі, а Іоганн Карлович мені порадив їхати завтра вранці. Він каже, що коли подорож не нагальна, то навіщо я кунятиму в потязі, коли можна вигідно виспатись вдома? А вдруге — шкода переїхати 309 верст і не бачити дороги. Він завжди практичний і по-дурному було б його не послухати. До того ж, іще одна ніч — в рідному гнізді...
Але яке сумне воно стало! Хати порожні: як ідеш,— так і гуде підлога, аж луна розлягається. Але в двох кімнатах — чистий мебльовий склад. Особливо в одній: тут забили аж під саму стелю всякими речами. Тісно і в другій, однак все-таки для Харитини знайшовся затишний куточок. Я прибив їй над ліжком мій килимок і поличку на сірнички, але насилу умовив її спати на моєму ліжку: вона все хотіла тарабанити з кухні свій старий, розлізлий тапчан.
— — —
(Продовження на наступній сторінці)