— Добрий пани нейн. Нейн добрі пани! — твердо промовив він і почав розповідати про водяні млини в Німеччині.
Там воду пропускають у якісь особливі машини, й від того їхні млини мають далеко більше сили, як наші. Ті машини зовуться "тюрбинами"; вони подібні до млинового кола, тільки їх поховано у воді. Але він не встиг мені розповісти про це докладно, бо ми під’їхали до чудових лук на правім березі, вкритих мов шовковою травою. Далеко за луками — на високій горі розкинулись темні, величезні ліси.
На піщаному березі купалося кілька хлопців, але по тому, що один з них був одягнений по-городському, а також по тому, що над берегом сидів якийсь пан і малював річку в своєму етюднику,— ми догадалися, що то — не селяни.
"Це мабуть ті, що їх носить сюди нечиста сила",— засміявся я, згадавши дядьків під млином.
Коли ми порівнялися з ними й вони прочитали вголос, що наш човен зветься "Лорелея",— то один з них спитав:
— А чи за вами пливуть і "Нікси"?
— Нікси сюди не запливають, бо їм треба стерегти золото Рейну! — відповів по-німецькому Іоганн Карлович.
— А відкіля ж пливете ви? — також чистою німецькою мовою поспитав маляр.
Ми спинили човна, потім під’їхали до берега й познайомились. Виявилося, що це — дачники, які приїздять щороку з Петербурга до Диканьки, а сюди ходять купатись.
Це місце зветься Багачкою. Художник — то їхній навчитель. Виявилось, що він не тільки бував, а навіть вчився малювати в Мюнхені, й це справило на Шульца дуже приємне враження. Вони почали жваво розмовляти, а я зазнайомився з хлопцями. Дачники з захопленням слухали оповідання про нашу подорож й почали нас умовляти, щоб ми конче заїхали в Диканьку, бо це дуже цікаве, велике село.
Іоганн Карлович радо на те пристав, але ж не знав, кому доручити "Лорелею". Поблизу не було якоїсь оселі; кілька хаток маленького хутора, що стояли на лівому боці Ворскли, були далеко від берега, а назад до Брусії тепер вертатись не хотілось. Тоді ми обрадились, що піднімемось ще далі, всього верст на три до Чернечого Яру, й коли там можна буде доручити комусь човна або протокою підплисти до села,— то ми підемо звідти пішки на Диканьку.
Підходив час обідати. Ми зосталися на Багачці й почали готувати обід. Риби у нас не було, та вона й не ловилася, а через те довелося зварити кандьор на салі, каву з конденсованим молоком та додати коробку консервів. Наші знайомі також мали деякі харчі й чудові груші, й ми зробили дуже веселий спільний обід.
По обіді ми всією громадою подались правим берегом пішки. "Лорелею" взяли на "буксир" й потягли "лямкою", як бурлаки на Волзі. Тільки хтось з хлопців по черзі сідав на стерно, щоб "Лорелея" не черкала по берегу. Цікаво, що Самзнай так звик за цей час сидіти в човні, що рішучо не хотів відтіль вилазити й був одиноким "пасажиром першої класи"...
Розкішними, запашними луками ми за годину дійшли до місця, що було насупроти Чернечого Яру. Село поховалося поміж високих гір, де мальовничо виглядали великі церкви колишнього жіночого монастиря. Але ж все це було верст за три від ріки. На луках, правда, було багато людей: дехто звозив снопи, баби брали прядиво,— багато біля нас переїздило вбрід з другого берега. Але все то були такі люди, що опинялися тут на короткий час. Не було й мови, щоби віддати комусь наше добро стерегти аж до вечора. Тоді хтось згадав, що трохи далі, на цім же таки боці річки є давній знайомий наших дачників, диканьський дід Матвій Дерев’янка, який наняв тут баштан. Ми пройшли ще далі з верству понад самим берегом й опинились на баштані.
Дерев’янка ще здалеку помітив нас: він стояв над берегом на своїй одній нозі в білій одежі, та в гарнім солом’янім брилі, неначе якийсь велетенський лелека, й вдивлявся у нас, приставивши дашком до лоба руку.
Він зустрів нас радісно, всім стискував руки (власне не стискував, а лише протягував), вибрав для нас чудових динь-скороспілок й радо згодився стерегти нашого човна.
Говорив він дуже кумедно: як сказав би Іоганн Карлович, "на поломаний язик", й дуже тоненьким голоском.
— Я вже здєся охторой год розводю кавунці. Но, звиніть за вираженіє, в єтот год, єжелі посмотреть знаружки на унутренность, так добра не ждать. Большая мокропогодь в лєтє. Дощ тюжить, та й тюжить просто без усякого воздержанія. А вот, к примєру, раніш, то бивалі кавунці ядрьониї, сахарю подобниї...
Поки ми їли,— він увесь час говорив. Потім мені спало на думку, що ми можемо витягти "Лорелею" на берег, бо якби хтось схотів її погнати, то Дерев’янка на одній нозі не дожене злодія.
Усі згодились й ми разом, як печеніги, витягли свого човна не берег, поставили біля дідового куреня, а все, що було в "Лорелеї" закрили ташою.
На прощання з дідом вийшла маленька прикрість. Біля куреня у баштанника був прив’язаний собака, який увесь час страшенно лютився на Самзная. Самзнай коли-не-коли гарчав на нього здалеку, але ж, як ми переносили човна, він метушився й собі, та й, не помітивши ворога, якось опинився дуже близько біла нього. Дідів пес, не довго думаючи, вхопив Самзная за ногу. Самзнай налетів кулею на обидчика й так почав його наминати, що ми ледве їх розборонили. Сумний "Бутось" жалісно скиглив під куренем, а дід ходив навколо на своїй дерев’янці й висловлював йому своє спочуття:
— Бідаха Бутоська, бідаха! Видіш, какой приплів чорний диявол. Ах, он негодник... Как би ти був вольний, я знаю: ти б йому нашкипидарив би обратно!..
Ми для ввічливості й собі полаяли "чорного диявола" й подались на Чернечій Яр.
Дуже-дуже мені подобалося це сільце: тихесеньке, все в садках, з яких виглядають маленькі, білі хатки. Багато хаток стоять на узгір’ї між високих гір. Ми пройшли біля монастиря й видрались на височенну гору, яку наші попутники називали "Шпичкою". З неї відкривається чудовий краєвид, особливо, коли подивитись у бінокль Іоганна Карловича. Тут видко лівий берег Ворскли ще далі, як з Сем’янівки. Навпроти гори, в долині поміж садів, наче намальований, стояв гарнісінький домик. То дім тутешнього панотця Якова. Наші попутники з ним знайомі й, коли побачили його на ганку, то почали вітати, гукаючи, скільки сили.
— Гей, хлопці! Заходьте пити чай. Самовар закипає, а бубликів, скільки хочете,— гукнув їм здоровенним басом отець Яків.
Іоганн Карлович крутнув толовою й промовив:
— Карош бас. Ля!
Хлопці відповіли, що поспішають в Диканьку, й ми полізли далі по горах...
Диканька — це та сама, куди їздив на велосипеді Шавкун і яку згадує Гоголь в своїх "Вечорах на хуторах".
"Він сам тут не жив, а тільки часто приїздив з своєї Яновщини",— розповідали дачники.— "В Диканьці є ще й тепер люди, які знали особисто Миколу Васильовича"…
От щасливі! Я особисто ще не знайомий з жодним нашим великим письменником...
Коли почали говорити про диканьські ліси, то Іоганн Карлович і тут не спасував. Він знає, що найкращі ліси на Полтавщині навколо Диканьки, та навколо Лубен. Знає він і те, що тут зовсім немає берези, а найбільше росте дубу та трьох ґатунків кленок. Крім того: берест, в’язок, ясенок та часами осика й граб. В диканських лісах можна зустріти чимало диких яблунь та грушок. В хащах лісових — сила всяких порід кущів: глід, що по латинському зветься — Crataegus oxyacantha, жостір — Rhamnus cathartica, свидина — Cornus sanfuinaca, шипшина — Rosa canina, терен — Prunus spinosa, ліщина — Corylus avellana, та багато інших.
Але він не знав, що в лісі, який веде до палацу Кочубея (про Кочубея він знав!) зроблено чудову алею, яка починається великими кам’яними ворітьми, збудованими на честь приїзду до Диканьки якогось з царів. Не знав він і того, що там є старий-престарий дуб, такий товстелезний, якого я ще ніколи не бачив: ми поміряли сантиметрам на рівні нашого зросту, то стовбур мав більш як 11,5 метрів. Це далеко товщі дуби, як в Лубенському монастирі. А на цей найбільший кажуть: "Дуб Марії",— тобто певніше — Мотрі, бо сюди нібито виходила на зустріч з Іваном Мазепою Мотря Кочубеївна...
Чи міг я подумати, що спочиватиму на тім самім місці, де колись спочивав один з найбільших людей України?! Який я вдячний Іоганну Карловичу, що він показав мені мою рідну сторону. Знову згадую Тараса Шевченка, який говорив:
"— Що ж ти таке?..
— Нехай німець скаже: ми не знаєм"...
"…Колись будем і по своєму глаголать,
Як Німець покаже.
А до того й історію
Нам нашу розкаже"...
А хіба ж не так?! Принаймні мені, синові моєї батьківщини, й мою батьківщину, й історію постання моєї землі розказує німець.
Ну, й спасибі йому. Далі може я й сам щось довідаюсь...
* * *
Харитина каже, що я через того "нехриста" здурів: пишу, як волосний писар. І справді, треба спочинути, бо й рука знову заклякла…
Але ж скільки вже написано! Ніколи я й не думав, щоб можна було так багато записати з подорожі по таких звичайних і навіть знайомих місцях. Це виходить, все одно, що мандрівка по Міссісіпі, або Нилові.
Але ж моя подорож була б недобре змальована, коли б я не додав до неї ще й ілюстрацій. Зараз же поналіплюю сюди всі рисунки, які маю, або здобуду! Це — добра думка, й мені пам’ятка!
— — —
(Продовження на наступній сторінці)