Ну, сідаю знову й буду писати "як волосний писар", навдивовижу Харитині. Вона мабуть гнівається на мене за те, що я через своє писання мало з нею розмовляю й занедбав працю в городі. Підожди трішки, моя хороша! Ось закінчу записки про подорож і тоді знову будемо працювати вкупі та говоритимемо, як Робінзон з П’ятницею.
Так, я ще не все розповів про Диканьку.
Ми були в князівському парку, бачили чудовий розаріум (плантації троянд), бачили приручених оленів, бачили чудових коней й незвичайно гарних, вухатих мулів. Ходили навколо палацу, але всередину нас не пустили, бо саме в цей час були дома Кочубеї. Коли ж їх не буває вдома, можна обдивлятись і покої. Кажуть, що там розкішні зали в різних стилях. Є багато дорогих, цінних по згадках, речей. Між іншими — є велика срібна група: шалений кінь тягне прив’язаного йому до хвоста Івана Мазепу. Певне, не люблять тут нещасливого гетьмана! Друга історична річ — сорочка судді Леонтія Кочубея, в якій його було скарано в Білій Церкві.
Мої диканьські товариші розповіли, що цю сорочку спочатку переховували в якомусь іншому маєтку Кочубея, в Жуках, чи що. Але ж там одна попадя, побачивши на сорочці кров, визнала, що негаразд ховати невипрану білизну; взяла її й випрала. Сорочка була вже настільки ветха, що дуже порозлазилась, і тепер пошматана переховується в Диканьці.
До вечора ми страшенно находилися, а треба було вертати знову до діда Дерев’янки. Тим часом то був не близький світ, і ми ухвалили ночувати в Диканьці. Я, правда, радий був йти хоч і зараз, бо страшенно боявся за "Лорелею" та наше майно. Іоганн Карлович також казав, що він може йти ще хоч і втричі дальше, але ж додав, що нема потреби блукати ночами по незнайомих місцях, а "боятись пізно". Коли б Дерев’янка захотів комусь продати наше майно, то він міг би зробити те й через півгодини після нашого відходу, коли ж ми йому свідомо повірили на півгодини, то нема жодної причини, щоб не пойняти віри на півдоби. Мені це подобалось і заспокоїло.
Наші знайомі запросили нас до себе вечеряти.
Шульц спочатку довго не згоджувався, але ж, коли художник (у нього таке чудне прізвисько — Маконілі), сказав, що буде вечеряти в нього в Мюнхені, пішов. Ми прийшли до невеличкого домика навпроти високої, старовинної "Троїцької" церкви. Цей домик був теж церковний, але панотець — людина одинока, сам в ньому не жив, а віддавав на літо знайомим вже йому дачникам. Сам же він приходив тільки на свою пасіку, яка була за домиком в садку.
Ми посідали на веранді, щільно зарослій диким виноградом, й в приємних розмовах провечеряли допізна.
Гарно увечері в селі. Небо чорне, а на ньому блищать вогняні зорі. Чути, як риплять навантажені снопами вози, десь далеко гавкають собаки, а з різних боків лунають парубоцькі й дівочі співи.
— А правда, у нас добре співають? — спитав мене один з хлопців.
— А добре,— сказав я.— Як у нас, в семінарії!
— А це через те, що тут є драматичний гурток, що влітку впорядковує концерти та спектаклі. В ньому семінаристи, студенти, панночки. Ми теж беремо участь. Селянам дуже те подобається й вони багато переймають гарних пісень. А ще позаторік, як ми жили тут перше літо, здебільшого диканьчани співали всяких салдацьких пісень, наприклад:
"Ой, гоп, судариня!
У барабан ударила.
Ударила — врізала
Три раза.
Барабан громко б’єть —
Рота наша стройно йдьоть!.."
Ми качалися зо сміху...
В цей час за тином почулись веселі голоси, забренькала бандура й хтось добрим баритоном завів:
"Ой, Дніпре, мій Дніпре,
Широкий та дужий"...
— О, це ж наші артисти! Колю, Якове, Косте, Василю заходьте до нас,— загукали наші господарі,— у нас цікаві гості з Рейну!
У двір увалилася весела юрба молоді в українських вбраннях: хлопці в широких козацьких штанях, панночки у вишиваних сорочках та плахтах.
Ми познайомились. Я зустрів двох моїх товаришів, тільки старших класів. Було дуже приємно. Всі посідали на ґанку й почали співати, гарно, стройно, чуло.
Іоганн Карлович взяв мене за лікоть, Я оглянувся й мені здалося, що в нього ясно блищали очі. Він нагнувся до мене й тихо промовив:
— Ах, как карашо! Знаменітельно. Люше, как "Лорелей".
Це була велика похвала, бо він дуже любить свою "Лорелею" й мабуть гадає, що вона — найкраща річ на світі. Я так подумав був спочатку, а потім догадався, що це він сказав на те, щоб підкреслити, що за такі співи готовий віддати навіть свого човна…
Було вже коло одинадцятої години. Почувалася страшенна втома. Ми почали прощатися. Господарі хотіли були зоставити нас ночувати, але ми рішучо не згодились. Тоді нас відвели навпроти до заїзду, що був близенько на базарі.
Ми полягали й тільки-що почали дрімати, коли почули, що на нас роблять напад блохи.
От тут вже здрейфив і Іоганн Карлович. Це другий раз, бо перший був під час бурі. Він не передбачав такої напасти, Але ж дав мені добру раду. Хоча проти бліх, казав він, вигадано багато всяких далмацьких та перських порошків, але ж вони мало помагають. Його один приятель робить так: коли кудись їде в дорогу й сподівається, що йому доведеться ночувати в непевних місцях,— тоді він ще зрана п’є "тіокол". Тіокол передає свій пах всьому тілу, а того дужу не терплять ні блохи, ні блощиці, ні якесь інше плюгавство.
— А крім того, тіокол попереджає застуду,— додав Іоганн Карлович, і враз захріп, не зважаючи на бліх.
Я ж довго ще вертівся й не спав. Слухав співи, що все ще не втихали, слухав, як, певне, на церкві жалібно гукала совка-пущик й згадував своїх любих, яких теж мабуть їсть всяке плюгавство в чужій далекій стороні...
Вночі мені увесь час снилась товста пані з барабаном. Вона стукала по ньому тоненькими гострими швайками, якими все силкувалася вколоти мене по тричі одразу…
Й чого може снитись така дурниця?
— — —
Третій день
Ми встали пізніш, як в попередні два дні. Було вже 23 липня. В сім годин ми, напившись чаю в заїзді, подалися на баштан діда Дерев’янки. І що ближче ми підходили,— то все дужче я хвилювався. Але ж ще здалеку я побачив укриту брезентом "Лорелею", а біля неї — "Бутоську", який силкувався влізти під ташу.
Побачив його й наш "чорний диявол" і, мов куля, помчав до нього. Тільки йому сьогодні не довелося повторити вчорашній герць, бо "Бутоська" між ногою та дерев’янкою баштанника шугнув у курінь.
Дід Матвій страшенно зрадів, нас побачивши.
— Я вже мозковал: штось вам приключилося; не іначе, як якась приключка...
Він ще довго розповідав нам всяку дещицю, допомагав зсадити у воду "Лорелею", нарешті вибрав кілька диньок-"дубівок" на дорогу й дуже дякував за гроші, які дав йому Іоганн Карлович.
На прощання він сказав:
— Хараша ваша лодушка; нігде правди задєть! Но єщо лучча люлечка. Вот, када би мнє такую!
І яке ж його було щастя, коли Іоганн Карлович мовчки вийняв з рота свою люлечку й, не викидаючи тютюну, віддав йому запалену. Шкода, що в Матвія була одна нога, а то, певне, танцював би з радощів.
Коли ми вже сідали в човна, він пищав своїм тонким голоском:
— Обізательно заїжайте до Писаревщини. Она — ото-о! Не ото, що ото, а ото,— що ото-о! — показував він пальцем, але ми вже пливли, та ще й його Бутоська, побачивши, що його чорний ворог в човні,— войовничо й люто гавкав на нас, стоячи обіч з дідом...
Якби ми знали, що нам трапиться в Писаревщині, то, певне, туди б не заїздили. Неначе нам напророкував дід Дерев’янка, назвавши Самзная "чорним дияволом"...
Коли ми виїхали з Чернечого Яру, то вже було коло дев’яти годин ранку. Сонце пекло добренно, але подував попутний вітрець і "Лорелея" летіла, часами — на парусі, часами — на веслах по блакитній воді. Через годину ми вже опинились навпроти Писаревщини.
На нашому шляху — це єдине більше село, що лежить на лівому боці Ворскли близько берега. Ми допоручили човна черницям, які доглядали біля води монастирське полотно й за кожним словом говорили: "Спаси Господи!". Потім ми пішли до монастиря. Я сподівався, що тут також можна буде поснідати, як у Київській Лаврі. Але ж виявилось, що монастир зовсім невеличкий, однак затишний, чистенький, стоїть він просто посеред села, відділяючись від селянських хат білим кам’яним муром. Було якесь свято й у церкві ще правилася пізня служба. Ми зайшли всередину.
На нас повіяло приємною прохолодою й потягло добре знайомим мені запахом ладану. В церкві були майже самі черниці, які скупчилися біля вівтаря, а при виході стояло з півдесятка бабів та дві дівчинки. Служба вже кінчалася, черниці співали "задостойник". Я зацікавився, почувши, як одна пнулась конче співати басом і навіть наблизився до криласу. Коли це враз ззаду мене почулася якась метушня. Всі черниці обернулися до дверей і урвали співи; я теж оглянувся — й закам’янів: посеред самої церкви, на холодних чавунних плитах, широко розкинувши всі чотири лапи, лежав Самзнай. З червоного язика капала слина, а він, почуваючи спасенну прохолоду, відбивав своїм хвостом такт за тактом по чавунній підлозі наче хтось клепав у колотушку!
Черниці швидко хрестилися й переляканими голосами повторяли одне тільки слово: "Іскушеніє, іскушеніє!"
Іоганн Карлович спокійно, але голосно гукнув
— Ге-веґ форт! (Пішов геть!).
(Продовження на наступній сторінці)