222 Ось що писав Бєлінський до П. В. Анненкова в грудні р. 1847 з Петербурга: "Робив я справки про Шевченка і нестеменно запевнився, що поза релігією (вне религии) віра єсть річ нікчемна. Ви пам’ятаєте, що друг (мабуть, Бакунін) казав, що він йме віри, що Шевченко чоловік поважний і прекрасний. Віра робить чуда; вона творить людей з ослів і дубив; значить, вона може і з Шевченка з{юбити мученика за волю; але здоровий розум повинен бачити в Шевченку "осла, дурака и пошлеца"; а до того ще й п’яницю гіркого, охочого до горілки по патріотизму "хахлацкому". Отсей "хахлацкий" радикал написав два пасквилі. Читаючи один з них, цар реготав; імовірно, що на тому б і справі край, і дурень не зазнав би кари ("не пострадал бы") за те тільки, що він дурний. Але коли цар перечитав другий пасквіль, дак перейнявся великим гнівом. І се зрозуміло, коли зауважите, в чому слов’янська гостроумність тоді, як вона звернена на женщину. Я не читав тих пасквилів, і ніхто з моїх знайомих їх не читав (а се між іншим доводить, що вони нітрохи не злі, а тільки дурні), але я певен, що другий пасквіль — повинно бути — занадто гидкий; з причини, про яку я казав вгорі, Шевченка заслали на Кавказ солдатом. Мені не жаль його; коли б і я був суддею — я покарав би не згірше. У мене особисте вороговання до таких лібералів! Се вороги всякого поспіху (поступу. — Ред.). Своїми "дерзкими" дурницями вони дратують уряд, роблять його приздренним і викликають заходи гострі, погибельні задля освіти і письменства. От вам докази. В "Современнику " спинили друковати "Пиччинино", а через що? Один з "хахлацких" лібералів, якийсь Куліш в "Звездоч"-ці, часописі, що Ішимова видає задля дітей, напечатав історію України, де сказано, що Україна повинна або відокремитися ("отторгнуться") від Росії, або погибнути. Цензор Івановський не догледівся до сієї фрази і її надруковано. І не дивної В дурному та бездарному творі дуже легко не додивитися і за те попастися. Минув рік: нічого; аж ось цареві хтось прислав ту книжку, зауваживши на ту фразу. А треба сказати, що стаття та вийшла і окремо; пропустив її Куторга; він, покладаючись на Івановського, пропустив її не читаючи. Зараз же велено було Куторгу закинуть до фортеці в тюрму. На талан вистигли заздалегідь повідомити графа Орлова (шефа жандарів), він якось затушив справу; Івановського простили; але виобразіть собі, який жах перейняв міністерство освіти, найпаче цензурний комітет! Мусін-Пушкін накинувся на переклади оповідань французьких, гадаючи, що з них Куліш набрався "хахлацкого" патріотизму. От що роблять оті "скоты, безмозглые либералишки! Ох, уже мені оті "хахли"! Либеральничають во ім’я галушок і вареників з свинячим салом!" (Див.: П. В. Анненков и его друзья. 1835 — 1885) / Издание Суворина. — Спб. — 1892. — С. 604 — 605). /115/
Тим часом небавом услід за "Кобзарем" виходить в Петербурзі р. 1840 окремою книжкою Шевченкова поема "Катерина".
За нею виходить Гребінчин альманах "Ластівка", харківський "Молодик".
І там, і там були Шевченкові твори.
Нарешті, видав він поему "Гамалія".
З оцього знати, як українці повітали Шевченкові твори. Знати, що "Кобзар" ластівкою весняною полинув на Україну і розбудив там приспаних дітей її. Українці почули, що заговорило до них "нове, огненне слово", і почали більш інтересуватися рідною мовою. Були і до "Кобзаря" твори, писані мовою українською: повісті Квітки; "Полтава" і "Приказки" Гребінчині; твори Котляревського, Гулака-Артемовського, Левка Боровиковського, Костомарова і дещо інше; як каже Чужбинський 223, все оте читали вищі стани на Україні якось мляво.
223 Воспоминания о Шевченке. — С. 4.
А "Кобзар" одним ментом розігнав апатію і викликав любов до рідного слова, що було тоді вже вигнане з ужитку в розмові не тільки між панами, а навіть і в розмові з хрестянами... Після "Кобзаря" пани взялися читати Квітчині повісті.
Таким чином, Шевченкове ймення швидко стало відомим скрізь по Україні і зайняло зразу місце на покуті, по правді приналежне авторові "Кобзаря" яко "першому великому поетові нової великої літератури в слов’янському світі", як промовив се, вже після смерті Шевченка, російський критик Григор’єв.
Україна зрозуміла душу Шевченкових творів; зрозуміла, що його пісня — пісня цілого народу, виведена голосно; що вона єсть зорею оновлення нашого письменства, задобреною ідеями народно-національними і демократичними.
Пісні з такими ідеями довіку не вмирають.
Щиро, радісно вітав "Кобзаря" тодішній ветеран нашого малого ще письменства Грицько Квітка. Шевченко, скоро вийшов "Кобзар", дак один примірник його доручив якомусь українцеві, що їхав до Харкова, і прохав піднести "Кобзар" Квітці. Одначе щось пошкодило тій людині їхати до Харкова, і він передав "Кобзаря" Мартосові, а сей вже переслав його до Квітки. Старенький Григорій Федорович, "одержав-/116/ши "Кобзаря", притулив його до серця" і 23 жовтня р. 1840, дякуючи за його Шевченкові, писав: "Ваші думки кріпко лягають на душу. Гарно, батечку, гарно. Вже так що думки! Утніть ще; потіште душу; мов теплого маслечка злийте на неї; а то від московських побрехеньок щось дуже вже до печінок доходить" 224. В тому ж листі Квітка просить Шевченка переказати віршами його, Квітчину, "Панну Сотниківну", надруковану мовою російською в 3 книжці "Современника" 1840 р. "та ще й патрет з неї змалювати". Не відаємо, чи брався Тарас перевіршувати "Сотниківну", але з листа його до Квітки 8 грудня р. 1841 225 відаємо, що він "малював її і хотів скінчити ще до Різдва, та й не знаю, — пише він, — бо тут (в Петербурзі) ні день, ні ніч, а так чортзна-що; прокинешся рано, тільки що заходишся малювати, дивись: вже й ніч; тільки пензлі миєш, більш нічого". Щирі і приязні відносини Квітки до Шевченкових творів не могли добре не вплинути, не підбадьорити Тараса. Квітка прохав у його поезій до якогось свого альманаху, Тарас послав до його 8 грудня якусь невідому нам свою поезію Ганнуся 226 і писав: "Оце сьогодня скомпонував її нашвидку, та й сам не знаю, чи до ладу, чи ні. Подивіться на неї гарненько та й скажіть щиру правду. Як побачите, що вона дуже вже безецна 227 (бо вона такою мені здається), то не давайте її друкувати; нех іде, звідкіля взялася".
224 Листи до Т. Г. Шевченка, с. 10 — 11. — Ред.
225 Киев[ская} стар[ина]. — 1894. — Кн. IV. — С. 323.
226 "Утоплена". — Ред.
227 Сороміцька. — Ред.
Як перейшов у Тараса останній час року 1840 і початок р. 1841 — певних звісток не маємо, опріч того, що він кватирував укупі з художником Михайловим і зазнав скорботи, похоронивши свого друга-учителя студента Демського. Відомо ще, що з виходом його "Кобзаря" ширшає його знайомість між українцями, що поприїздили жити до столиці. Між ними треба назвати Грицька Тарновського, дуку-дідича з Борзенського повіту. Йому тоді було років під 50; дітей у його не було; в годованках у його були небоги, і в одну з них закохався був Штернберг. Тарновський любив товариство художників, письменників, учених і артистів, чимало їх і між ними Глинка, знаменитий музика, перебували в селі Качанівці, маєтності Тарновського, де у його був прекрасний розкішний дім і невимовно гарний парк. Тарновський належав до тих українських панів-дуків, що хоч /117/ потроху пам’ятали свій національно-народний родовід і не цуралися ідей національно-демократичних, звісно, на стільки хоча, на скільки давало те панське поводження. Маєтність Грицька Тарновського перейшла по його заповіту до Василя Тарновського. Останній (род. р. 1809, помер р. 1865) був чоловік доброї освіти і прихильник народу. Він зумів зібрати доволі значний український музей, а син його, Василь же, збагатив той музей новими придбаннями, найпаче придбанням власноручних манускриптів Шевченка і інших речей, що належали останньому, і подарував сей музей чернігівському земству.
(Продовження на наступній сторінці)