Не відомо, який перший твір написав Шевченко, він тільки повідав в автобіографії, що з перших творів його, написаних в Літньому саду, надруковано тільки "Причинну".
Живучи з Сошенком на квартирі, Шевченко писав поему "Катерина" 211. Того ж року він написав "Перебендю", "На вічну пам’ять Котляревському" 212, "Івана Підкову" і інші. Твори свої Шевченко читав Гребінці 213. Річ певна, що у них заходила бесіда і про надруковання їх; але коштів на те не було. Гребінка, одначе, пікловався, щоб видати український альманах 214. Була у його думка, і робив він з ініціативи Квітки деякі заходи, щоб р. 1839 почать видавати мовою українською при "Отечественных записках" Краєвського, "Литературные прибавленая", чотири книжки на рік. Листуючись з Квіткою, Гребінка писав 18 листопада р. 1838: "Є тут один земляк Шевченко, що то за завзятий писати вірші! Як що напише, так тільки цмокни да вдар руками об поли, він дав мені гарних стихів на збірник".
209 "Наські українські казки [запорожця Іська Материнки]. — М., 1835. — С. XIII.
210 Йдеться про "Лист до редактора "Народного чтения". — Ред.
211 Чалий. Жизнь и произведения Шевченка. — С. 32.
212 Котляревський помер в Полтаві 29 жовтня 1838 р.
213 "Украинская старина" [Г. П.] Данилевського. — [X., 1866]. — С. 275.
214 Ibidem. — С. 274. /111/
На жаль, з Гребінчиних заходів нічого не вийшло, і видання сподіваного альманаху, мабуть, через недостачу грошей задлялося; а через те і Шевченкові твори не являлися друкованими. Друкованню їх запомогла знайомість його з Мартосом.
Зимою з 1839 на р. 1840 перебував в Петербурзі полтавський дідич, близький земляк і знайомий Гребінчин Петро Мартос. В Гребінки спізнався він з Шевченком і прохав його намалювати з його патрет. Умовилися. Приїхав Мартос до Тараса на сеанс і бачить: на долівці порозкидано шматки писаного паперу; зняв він один з них, списаний олівцем; бачить, нечітко і дрібненько написані вірші; він читає їх... Там було написано чотири рядки віршів:
Червоною гадюкою
Несе Альта вісти,
Щоб летіли круки з поля
Ляшків-панків їсти 215.
— Що оце таке, Тарасе Григоровичу? — спитався Мартос у Шевченка.
— Та се, добродію, не вам кажучи, як нападуть іноді злидні, то я й нівечу папір, — відповів Тарас.
— Так се ваші вірші?
— Еге ж.
— Багацько у вас такого? — питає Мартос.
— Та є чималенько.
— Де ж воно?
— Отам, під ліжком у кошику.
— А кете, покажіть.
Шевченко витяг з-під ліжка луб’яний кошик, повен шматків ізписаного паперу. Мартос почав був розбирати, але бачить — річ трудна, нашвидку толку не доберешся; він і каже до Шевченка:
— Дайте мені додому оці папери, —я їх перечитаю.
— Цур йому! Воно не варто праці.
— Як не варто! Тут є щось дуже доброго.
— Сількись! Візьміть, да тільки, будьте ласкаві, нікому не показуйте і не говоріть нікому.
— Та добре ж, добре.
Взяв Мартос ті папери і повіз їх до Гребінки, і там вони з великою працею уладнили ті папери і що розібрали, те перечитали.
215 Тарасова ніч. — "Кобзар". — 1876. — Т. II. — С. [7]. /112/
На другому сеансі Мартос нічого не говорив Шевченкові про вірші, сподіваючись, що Шевченко сам здійме про них бесіду. А Тарас мовчав собі. Тоді Мартос каже до його:
— Чи знаєте що, Тарасе Григоровичу: я перечитав ваші вірші; дуже, дуже добрі. Хочете — надрукую?
— Ой, ні, добродію, не хочу, не хочу!
Доволі праці зазнав Мартос, заким згодився Шевченко. І от таким побитом, коштом Мартоса надруковано в Петербурзі р. 1840 вперше українські вірші Шевченка невеличкою книжечкою з назвою "Кобзар". До сього "Кобзаря" були заведеш: "Думи мої", "Перебендя", "Катерина", "Тополя", "На що мені чорні брови", "До Основ’яненка", "Іван Підкова" і "Тарасова ніч" 216.
Так розповів нам Мартос 217 історію першого "Кобзаря". Ніхто інший не подав нам якої другої звістки, може, через те, що коли Мартос надруковав сю історію, так не було вже на світі ні Гребінки, ні Шевченка. Через те Мартосову звістку я беру яко факт; хоча гадаю, що могло бути трохи інакше. Мені не йметься віри, щоб Гребінка до того часу не розповів Мартосові, що Шевченко пише вірші; і щоб Шевченко був таким недбалим до своїх віршів, що скидав їх в кошику.
ТАРАС ШЕВЧЕНКО
під час від виходу "Кобзаря" до укінчення Академії художеств
(1840 — 1845)
І
Уся Україна щиро повітала Шевченкового "Кобзаря". Се була та перша "зоря" нашого оновленого слова, що в сяєві її поліг останній кобзар і народився перший великий поет український; поет народно-національний! Україна побачила і повітала поета-мужика, зрощеного на грунті національно-мужицької історії; вона побачила початок того огню, що горить і світить; промінь того сонця, що "йде і за собою день веде". Шевченків "Кобзар" положив вже не зав’язь, як Котляревський "Енеїдою", а міцний початок того, що називається національною літературою.
Коли Україна раділа "Кобзарю" — критика російська зустріла його глузуванням, глумом 218 з української мови і народності. Так само російська критика вітала і раніш, і тоді ж саме, і трохи перегодом наше слово і в творах інших письменників, як-от в творах Котляревського, Квітки, а потім і в "Гайдамаках" Шевченка. Українське слово, що було тоді ще в пелюшках, петербурзькі критики зустріли не тільки неприхильно і вороже, а навіть антипатично. Поезію Шевченка вони охрестили "штучною пустотою", мову українську в його творах назвали "уродованьем русского языка на хахлацкий лад" 219 — або "наречием, которого даже не существует..." — такою, бачте, мовою, чи, говорячи точними словами критиків, "языком 220 небывалым, которого ни одна из всех возможных Россий, ни великая, ни малая, ни черная, ни белая, ни красная, ни старая, ни новая не могут признать за свой".
218 Чалий. Жизнь и произведения Шевченка, с. 35.
219 [Анонімна рецензія]: "Сын отечества". — 1840. — Т. II. — [№ 4. — С. 837].
220 [Сенковський О.] Кобзар Т. Шевченка. — "Библиотека для чтения". — 1840. — Т. 39. — [С. 15].
На думку того ж таки /114/ критика — мова українська "єсть мішанина слів хохлатих, бородатих; голених і неголених; південних і північних; се просто — гебридський, мовляв, діалект...221 "Енеїду" Котляревського "Отечественные записки" не соромилися назвати книжкою "пресловутою", "що до письменства зграбного належить стільки, — мовляв, — скільки нікчемні "кумедії" належать до штуки драматичної". Ворожі, антипатичні відносини до українського письменства висловила не тільки другорядна критика російська, а й голова критики російської взагалі — Вісаріон Бєлінський 222.
221 Ibidem.
(Продовження на наступній сторінці)