Темнота тодішніх критиків російських в тому, що треба було їм знати про Україну і її народ, коли вони бажали про се балакати, не дала їм зрозуміти і поезію Шевченка. Вони не тямили, що Шевченкова муза прорвала той підземний льох, де під семи замками і під семи печатьми лежав закутий в кайдани дух волі і демократичний ідеал українського народу. Льох той засипано землею; наумисне зверху по йому виорано і засіяно, щоб живі крепаки не знайшли й стежки до того льоху, де сховано їх волю. Шевченкова муза сміливою рукою відчинила двері до того льоху, ввійшла туди з своїм світом волі і братерства, відкрила туди щілину сонячному промінню поступу. З льоху того тхнуло смородом тієї трути, що отруїла українську волю, демократизм, що люд вольний закріпостила та наплодила тієї "братії", що донос і неволю довела до культу. Муза Шевченка не побоялася тієї лиходійної пари смердячої і понесла в льох світло; те світло, якого не потушить вже ніколи жадна трута бюрократизму, станових каст і деспотизму; бо світло поезії горить огнем неземним, огнем Прометея. /125/
Чужим критикам, що не знали ні історії, ні етнографії українського народу, не можливо було зрозуміти те, що Шевченко в своїх поезіях стоїть на грунті національно-демократичному; що він не услідовує народній пісні, не підроблюється під тон народу, а яко віщий пророк, він, наче сам народ, веде далі народну творчість поетичну. Поезії Шевченка — не переказ народної пісні, а продовж її. Таку саме пісню заспівав би тоді сам народ; Шевченко говорив те, що говорила народна душа; що сказав би на Україні кожен і крепак, і козак, коли б тільки був спроможен висловити свої думки, свої болі, що кипіли біля серця з тяжкої щоденної праці в ярмі. Так що ж! "Венценосная благодетельница Украины" і її "великі сподвижники", як наприклад Потьомкін, Зубови та потроху і Безбородьки і т. ін., закували український народ по рукам, по ногам, та ще й на уста наложили печать!.. Критики Шевченка не зрозуміли, що, як каже Костомаров, Шевченка ніби сам народ вибрав і послав співати замість себе.
Нарешті не треба ховатися з тим, що Бєлінський ворожо дивився не тільки на Шевченка, але й на саму українську ідею, в сьому легко запевнитися, перечитавши виписку з листа Бєлінського до Анненкова, яку я подав вище в примітці в дослівному перекладі 241.
241 Див.: с. 100.
III
Річ зовсім натуральна, що ворожі рецензії на "Кобзаря" і на "Гайдамаків" не могли не вразити перейнятливої душі й чуткого серця Шевченка; не натурально б було, коли б вони не образили його самолюбства. Натурально було йому зайнятися бажанням довести рецензентам російським, що він спроможен писати і чужою мовою і що російською мовою може він орудувати добре, що він знає її, тямить 242. І от він береться за писання віршів і драм мовою російською. Ще р. 1841 посилав він до Квітки російські вірші своєї роботи. То була пісня з драми "Невеста", що перше була трагедія "Никита Гайдай". "Я її, — писав Шевченко, — перемайстрував на драму. Я ще одну драму майструю: називається вона "Слепая красавица".
242 Лист до Григ[орія] Тарновського [від 26 берез. 1842 р.]. — Основа. — 1862. — Кн. V. — С. 5.
Не знаю, що з неї буде; боюся, /126/ щоб не сказали москалі: "Mauvais sujet", — бо вона, бачте, з українського простого биту". Не знаємо, що се була за драма. Драма на 3 дії "Назар Стодоля" — се та сама, що потім надруковано її по-українськи в перекладі самого автора. З того, що Шевченко написав мовою російською, надруковано за життя його тільки частину драми "Никита Гайдай" в "Маяку" р. 1841 да пізніше трохи поему "Бесталанный" 1844 р., видану тоді ж таки і окремо під назвою "Тризна". Усе останнє, написане Шевченком не по-українськи, а між ним і "Слепая", надруковано вже після його смерті. "Слепую" теж він хотів надрукувати ще р. 1842, але потім схаменувся. "Не хочеться її друкувати, — писав він 30 вересня р. 1842 до Кухаренка, — та не маю вже над нею волі. Переписав "Слепую" та й плачу над нею. Який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам черствим кацапським словом! Лихо, брате отамане! Єй-Богу лихо! Се правда, що, опріч Бога і чорта, в душі нашій є щось таке страшне, що аж холод іде по серцю, як хоч трошки його розкриєш. Цур йому: мене тут і земляки і неземляки зовуть "дурнем". Але ж хіба я винен, що я уродився не кацапом або не французом! Що ж нам робити, отамане-брате! Прати проти рожна чи закопатися заживо в землю! Дуже мені не хочетьтя друкувати "Слепую", та вже не маю волі".
Ми відаємо вже, за що "неземляки" називали Шевченка "дурнем": за те, що він, як їм здавалося, пишучи по-українськи, "уродовал русский язык на хахлацкий лад". А за що таким титулом величали його земляки, можна, здається, вгадати без помилки.
Під кінець р. 1841 і з початком р. 1842 знайомість Шевченка особиста геть поширшала і він спізнався особисто між іншими земляками з прилучанами: Корбе, Маркевичем Миколою, істориком, далі з Семеном Артемовським, з Щепкіним, а найважніша річ — з Яковом Кухаренком. Яків Герасимович Кухаренко був людина жвава, перейнятлива, як і Шевченко; чорноморець з глибоким почуттям національним; чоловік з палким темпераментом; з щирим серцем козака, непопсованим цивілізацією фінського "болота". У його були свіжі традиції козацтва і козацької волі і свіжа любов, міцна, чиста до України. Він бачив і тямив, яким "благом" наділено Україну, і тямив, що з тим "благом" тяжко жити людям, колись вольним, жити у неволі під тими людьми, що ніколи волі не зазнали. Зимою на рік 1842 він приїздив до Петербурга. По дорозі в Москві він бачився з Бодянським. А сей глибокий демократ (попович з Варви, /127/ Лохвицького повіту), людина учена, свідомий українець, нагадував Костомарову тих наших далеких предків, що ніколи не страчували хоробрості й говорили: "Станьмо кріпко, да не посрамим землі руської". Скоро оці два патріоти українські Кухаренко і Бодянський побачилися, то вже ж не можна було їм не знати бесіди про "Кобзаря", про "Гайдамаків" і про автора їх. І певне, що Бодянський притьмом радив Кухаренкові спізнатися особисто з Шевченком. Скоро Кухаренко приїхав до столиці, він і познайомився з автором "Гайдамаків" і зараз сприятелився; довіку були вони щирими друзяками. Яків Герасимович не вельми довго пережив Тараса Григоровича: убито його у вересні р. 1862.
Отже, такі освічені люди, як Гребінка і Бодянський, довідавшись, що Шевченко пише і по-російськи, не могли не зауважити на се. Вони тямили, який великий талант показав Шевченко в своїх творах українських; тямили, що сей талант принесе найбільший урожай на грунті рідному. Тим-то й бажали вони, щоб Шевченко з сього грунту не сходив. Інші, знов українці, Шевченкові знайомі просто інстинктом чули, що Шевченкові не слід працювати не на своєму полі. Таким чином, українцям не можна було не з’ясовати Тарасові, що він вбирається "в кожух, не на його шитий". Найбільший вплив в сьому разі, опріч Гребінки і Кухаренка, зробив на Кобзаря Бодянський, коли з початку р. 1843 Шевченко був у Москві і бачився з ним.
Не можна було Шевченкові не звернути уваги ще й на те, що інші критики, як-от Тихорський в "Маяку", високо ставлять його талант. Та й ворожі йому критики "Сына Отеч[ества]", "От[ечественных] записок", "Биб[лиотеки] для чтения" і інших признають за ним велику кебету поетичну і нападають на його єдине за мову та за те, що він "мужичий поет". Остання атестація доводила, що критики російські тоді ще не доросли до розуміння великої ваги мужичого письменника, мужичого поета, да ще й по роду, й по серцю, й по думкам мужичої дитини.
З усього того й виходило, очевидячки, що Шевченкові треба зовсім знехтувати вороговання до його критиків російських і покинути писати чужою мовою. І от він починає коло сього міркувати. Ми читали вже каяття його в листі до Кухаренка; а в листі до Тарновського 243 він каже:
243 [Лист до Г. С. Тарновського від 26 берез. 1842 р.] — Основа. — 1862. — Кн. V. — [С. 6].
"Нехай я буду собі і мужицький поет, аби тільки поет, то мені нічого більш і не треба! Нехай собака лає, вітер розне-/128/се". Але ж все ще якось вагається він, і в тому ж самому листі до Тарновського додає: "Обіцянку пришлю вашим дівчатам к Великодню, а може, й раніш, тільки не ту, що писав вам, а іншу, по-московському скомпоновану, щоб не казали москалі, що я їх язика не знаю".
Обіцянка ся була ніщо інше як "Тризна". Хоч після листа до Тарновського "Тризну" надруковано геть більш як через рік, хоч присвячення до "Бесталанного" датовано 11 днем листопада р. 1843 в Яготині, але ж, опріч оцієї "обіцянки", скомпонованої по-московському, я не відаю іншого якого Шевченкового твору, щоб можна було ліпше припасуватися до обіцянки, висловленої в листі до Тарновського.
Запевне можна сказати, що після "Бесталанного" і до останніх років заслання, Шевченко не компонував вже нічого по-московському. "Тризна" була останньою боротьбою його проти призвання. Він взявся єдине до творів українською мовою і небавом скомпонував нову поему "Гамалія". В листі до Кухаренка Тарас хвалився, що "Гамалія" друкується в Варшаві. Не відомо мені, чому поема не була там надрукована, надруковано її вже року 1844 в Петербурзі. І "Гамалія" не здобув собі прихильності від критиків російських. (Дивись 1844 р.: "Москвитянин" № 3 і "Литературная газета" № 19) 244.
(Продовження на наступній сторінці)