Здивовання таке я цілком розумію, але цілком не тямлю, за що вона образилася...? Не згадуватиму, чи вона не спроможна була, чи не хотіла зазирнути на дно Тарасового серця та подивитися, що там тоді діялось? Вона б спостерегла, що замір Тарасів побратися з Ликерією з його погляду був зовсім не чудний. Коли вже ж добре знати було, що Ликерія зовсім не відповідає Тарасові і не може вона стати /562/ йому тією дружиною, якої він жадає і якої йому треба, так годилося б ужити найделікатніших і гуманніших заходів, щоб відвернути поета від його заміру, але зробити се так, щоб поетові нігде не защеміло, щоб він, і сам того не помічаючи, впевнився, що Ликерія йому не до пари, і вже щонайперше — не вимовити проти Ликерії ніже єдиного ганебного слова. Останнього вимагала проста людська ввічливість. А Забілиха, не вважаючи на се, і досягла добутків саме супротилежних тому, чого бажала досягти.
Поради її Тарас, натурально, не послухався: ганьба Ликерії, людини, вибраної їм собі на дружину, натурально, викликала у його гнів, і він відповів:
"Хоч би і батько мій рідний устав з домовини, то я і його б не послухав".
В тій пораді, підбитій ганебними оповіданнями про Ликерію, Шевченко зовсім справедливо добачив "панський гонор, що не дав глянути на бідну крепачку, як на таку ж людину, якою єсть і вона сама, гордовита пані" 1211.
Звістки, подані Наталкою-Полтавкою, трохи суперечать звісткам, переказаним дядиною її Кулішихою в листі до Ликеріїного дідича, до Олександра 1212 Макарова, що перебував тоді за границею. Кулішиха писала під свіжим впливом несподіванки, хоча і вона чимало була обурена проти Ликерії, але лист її, писаний саме під час події, здається мені геть більш правдивим, ніж Наталчині споминки, написані 32 роки після тієї події, та ще і з чужих слів.
27 липня, саме на Кулішеві іменини, Шевченко обідав у Кулішихи. По обіді, вийшовши в садок, Тарас мовив до останньої: "Я приїхав до вас, щоб Ликерію посватати. Порадьте мені, у мене тут нікого нема". "Ви й виобразити собі не можете, — писала Кулішиха 1213, — як я зумилася не тому, що він хоче одружитися з покоївкою, а тому, що він вибрав собі Ликерію! Що йому казати, відаючи потроху недобрі Ликеріїні вади, які чи неволя крепацька прищепила до неї, чи вона вже й на світ родилася такою попсованою. Я вважала потрібним висловити Тарасові щиро, щоб потім не докоряти самій собі за нещирість. Я висловила йому і добре, і лихе. Останнього було більш. Він питає: чи не прибільшую я?
1211 Зоря, Ibidem.[ — С. 83].
1212 Миколи. — Ред.
1213 Чалий, с. 165.
Ні, кажу: я не розсерджусь, коли ви не піймете мені віри. Я мало знаю Ликерію, а ви перевірте мої спостереження, /563/ розпитайтеся у тих, що більш за мене знають Ликерію. Він подякував мені, і, здається, добре зрозумів, що я говорила щиро". Далі читаємо: "Ах як холодно Ликерія взяла те сватання, хоч за годину вже всі в дворі відали про се! Яка вона інтересантка! Як вона пильнує стерти з себе усе те, що інтересує Тараса Григоровича! Вона хоче бути панею, а він шукає простоти і рідного слова. Її мучить, що сестра його ходить в національному костюмі. Питала і у мене, в якому він був убранні тоді, як був боярином у мене? Лице її аж сяло, коли я сказала, що на йому був фрак".
"За день після сватання я була у Тараса Григоровича, писала далі Кулішиха: він прохав навідатися до його, я гадала, чи не передумав він. Ні! він передав Ликерії "Граматку" і хрест. Взявши хрест, Ликерія спитала, що він коштує? А потім питає: "Де ж проба?" Другим разом, приїхавши до нас, Шевченко дав Ликерії букет з польових квіток. За кілька хвилин букет той валявся біля рундука. Боже! який він засліплений! Поет і проза! Він виобразив собі ідеал і не хоче глянути простими очима, а нам так боляче за його!.. Ликерія питає: чи він заможний? Чи писатиме вірші, як переїде на село? "Він і старий і, здається, скупий, так не охота йти за його". А потім знов заграє у неї виображення: "Ні! піду! на злість дівчатам Карташевським піду, щоб вони збісилися..."
"Ох, як скорботно за Тараса Григоровича! Пішов він в сад, сів з нею в альтанці. Зібралася уся челядь, усі ходили повз паркан та сміялися... Серце розривалося на шматки..."
"Коли б він сказав вам про се перед тим, як ви виїздили, можна б було зовсім інакше умістити Ликерію: ослобонити її від усякої брудної роботи і скільки-небудь підготовити її, а то чоловік хоче спасти її, як він каже, від підупаду, а я боюся, щоб з нею не трапилося того, що сталося з Мотрею Марка Вовчка, вона дуже вітрогонна. Здається їй, що вона робить йому честь і так без поваги висловлює його наймення. Ми тепер мучимося, вказуючи їй, що те чи інше не зроблене нею, що вона заспана або не причесана. Тарас Григорович буває у нас тут щонеділі, вона подає обід, а я тужу увесь той час. Ликерія — українським звичаєм, ходить з квіткою на голові, як годиться молодій (зарученій). Вона перед усіма хвалиться своїм женихом..."
Бачимо, що в свойому теплому та щирому листі до Макарова Кулішиха не таїлася. Кожне слово її тхне симпатією до поета, і нема ані єдиного слова на користь Ликерії!.. А проте ми не бачимо в тій характеристиці /564/ жодної незвичайної вади у Ликерії: ми бачимо її зовсім такою, якою і повинна вона була бути під впливом крепацької неволі, темноти і панської псевдоцивілізації. Бачимо чимало і таких рис, що властиві кожній зарученій дівчині, хоч би і панночці. Яка ж би заручена не інтересувалася: чи не покине її дружина, переїхавши на село, писати вірші? Що тут лихого? Або хоч би недоброго?..
Послухаймо тепер самого Шевченка, якої він думки і про Ликерію і про тих своїх земляків і землячок, що пильнували розлучити його з Ликерією? В листі його до Варфоломея 1214 читаємо: "Будуще подруже моє Ликерія — крепачка, сирота, така сама наймичка, як і Харита, тільки розумніша від неї, письменна і по-московському не говорить. Вона землячка наша з-під Ніжина. Тутешні земляки і землячки наші, а надто панночки, як почули, що мені Біг таке добро послав, то ще трошки подурнішали. Гвалтом голосять: "Не до пари, не до пари!" Нехай їм здається, що не до пари, а я добре знаю, що до пари...
З осені, як обробишся з полем і обкопаєш наше будуще кишло, вибери на тому кишлі найкраще місце і посади яблоню і грушу на пам’ять року 1860 липня 28".
Варфоломей Шевченко каже, що при тому ж листі Тарас прислав окремо на шматочку вірші "Посажу коло хатини", викликані впливом сподіваного шлюбу з Ликерією, і додав на тому шматочку: "тільки що спечено, ще й не прохололо".
Вірші ті справді відповідають змістом своїм бажанню поета, висловленому в листі до Варфоломея:
Посажу коло хатини
На спомин дружині
І яблоньку, і грушечку,
На спомин єдиній...1215
Одначе викликані вони сподіваним шлюбом не з Ликерією, а з Харитиною. Під ним стоїть дата 19 листопада р. 1859, а 6-го грудня того ж року ті самі вірші Шевченко записав в альбом Катерині Толстівні 1216. Значить, вірші написані трохи що не рік ще попереду до того часу, коли поет спізнався з Ликерією.
1214 Основа. — 1862. — Кн. VI. — С. 20. [Лист Т.Шевченка до В. Г.Шевченка від 22, 25 серп. 1860 р.].
1215 Кобзарь. — 1876. — Т. І. — С. 362. [Подражаніє Едуарду Сові].
1216 Вестник Европы. — Кн. VIII. — 1873. — С. 842. /565/
IX
За, два дні після сватання Шевченко написав до Ликеріїного пана Макарова в Аахен такий лист: "Біг в лиці Надежди і Олександри Михайловен помагає мені одружитися з вашою дочкою і сестрою Ликерією. Помагайте ж і ви вкупі з Варварою Яковлевною 1217. Ликерія при купних наших друзях 28 липня сказала мені, що без братнього і батьківського вашого святого слова не дасть мені свого такого ж слова. ( Розумна і щира душа!) Вертайте ж швидше до нас та благословіть Ликерію з Тарасом" 1218.
Ликерія попрохала Кулішиху написати від неї листа до Макарова 1219. Войа казала йому, що їй знайшовся жених і сватає її: "Жених той Тарас Григорович Шевченко, що й ви знаєте, так віддайте мене за його, коли можете зробити мені таке щастя. Та ще прошу: порадьте мені, чи виходити за його, чи ні? Ви більш за мене його знаєте" 1220.
Приязні відносини Макарова до Шевченка і тон листа Тарасового свідчать нам, що просьба у Макарова згоди і благословення — була ні що більш, як простісенька звичайна ввічливість.
Вже ж Тарас був цілком певен, що Макаров не відмовить, тим паче, що діло було, так сказати, в переддень знесення крепацтва. І Тарас, і сама Ликерія за такими умовами мали певний і повний привід вважати Ликерію людиною вольною.
Не такої думки була Забілиха. Раз якось прислав Тарас до неї записку, просячи, щоб вона пустила Ликерію приїхати до його та з ним поїхати в крамниці купити їй дещо на посаг. Пані не пустила, "побоюючись, — як каже її доня, — одвічальності, що спочивала на ній за молоду дівчину". Тоді приїхав прохати сам Шевченко. Мати (Наталки-Полтавки) категорично відказала. Тарас страшенно розгнівався за те і зі злою іронією спитав: "А якби ми були повінчані, то пустили б?"
"Запевне пустила б, бо яке б тоді право мала я не пускати її!"
1217 Карташевська, сестра Макарова.
1218 Чалий, с. 163. [Лист Т. Шевченка до М. Я. Макарова від 30 лип. 1860 р.].
1219 Ibidem. — С. 164.
1220 Лист сей в її імені написано мовою московською. Такою ж мовою ведено цілу сю переписку, навіть з Шевченком. Факт цікавий і тим більш чудний і сумний, що Ликерії дорікали за те, що вона цурається рідного слова... /566/
(Продовження на наступній сторінці)