Фльорковський згодився, випускаючи Шевченків на волю, дати їм за гроші і грунти, але ні за що не хотів наділити їм поля, говорячи, що сього не можна йому зробити, аби не спокушати інших селян. "О! та й бестія ж оцей Фльорковський, — писав Новицький до Шевченка, — ще й яка бестія! Наймодніша! Не скажу, що він заправить за грунти, каже: про се треба поміркувати" 1186.
Небавом після того Фльорковський впевнив Шевченкових братів прийняти волю без грунтів і без землі і 10 липня склав з ними умову, беручи на себе виплату 900 карб. довгу в банк, що позичав задля себе 1187. Про такий визвіл він повідомив Комітет і Тараса. Тарас з ввічливості подякував йому, але дійсно на таку волю обурився і написав до Варфоломея: "Микиті скажи, як побачиш його, що він дурний, ні з ким не порадившись, зробив чортзна-що! Порадь їм, щоб вони швидше записалися в міщане: один в Звенигородці, другий в Черкасах, а Ярина в Каневі. Мені тут так радять. Не знаю, як ти порадиш".
Таким чином брати і сестра Тарасова з дітьми добули собі визвол з крепацтва за кілька місяців до скасовання його, але жодної користі їм з того не було і була б ще велика шкода, коли б вони були не схаменулися і коли б був дідич Фльорковський сам себе не перемудрив. Аж до березіля р. 1861 він не видавав Шевченкам на руки відпускного акту: а коли з початку березіля оголошено було скасовання крепацтва, так Шевченки схаменулися і відцуралися і акту, і волі без землі: "Нащо нам тепер панська воля, — казали вони, — коли люде діждалися волі царської з землею, а пан дає волю та вимагає кидати батьківщину, та ще й з рідного села каже тікати..."
Фльорковський дійсне дав їм волю з умовою, щоб вони вибралися з Кирилівки, і тепер не звертав жодної уваги на їх неохоту кидати батьківщину і притьмом вимагав, щоб вони покинули Кирилівку і виписалися звідтіль. Коли прийшов час заводити уставні грамоти, Фльорковський написав, що Шевченки виписалися з Кирилівської громади, а грунти і землі, що припадали на них, показав вакансовими.
1186 Чалий, с. 174.
1187 За ту позичку були в заставі банку усі крепаки Фльорковського. Банк давав позичку не під землю, а під "душі". По рахунку на душі Шевченкових родичів припадало позички 900 карб. /555/
Адміністрація затвердила була таку грамоту, хоча Шевченки змагалися і жили в Кирилівці на батьківських грунтах.
Річ певна, що Фльорковський випер би був Шевченків з грунтів і з Кирилівки, коли б не трапилася була польська революція р. 1863. Вона між іншими викликала урядовий наказ перевірити уставні грамоти. Селянська адміністрація (мирові посередники й інші урядники) з поляків була перемінена новими людьми, переважно українцями, а між ними були люди, що взагалі сприяли інтересам визволених крепаків. Перевірювати кирилівську грамоту довелося Лашкевичові. Отоді й полагодили ту шкоду, яку хотів був заподіяти Шевченкам Фльорковський. Шевченки лишилися в громаді кирилівських селян, при батьківських грунтах і з наділом поля 1188.
1188 Киев[ская] стар[ина]. — 1889. — Кн. IV. — С. 190 — 193.
VII
На літо р. 1860 трохи що не всі знайомі, а найпаче близькі приятелі Тарасові пороз’їздилися з Петербурга: хто на села, хто на "дачі".
Граф Толстой з родиною виїхав на дачу до Виборга (в Фінляндії): звідтіль хоч і вернулися вони 15 липня, але зараз же рушили за границю. Костомаров спершу поїхав з Толстими, потім їздив в Новгород, в Москву і вернувся вже восени 1189. Білозерський виїздив в Костромську губ[ернію] до жінчиної рідні 1190. Раніш за всіх рушив з Петербурга Куліш, він простував через Полтаву. Тут 9 мая полтавська громада справила йому в вокзалі міського саду бучний обід. На той обід зібралося чоловіка з 200, були тут і селяне-крепаки, і дідичі-дуки, і шевці, і кравці, і генерали, і письменники; були жиди і репрезентанти усіх слов’янських національностей. Звісно, переважала національність українська і панувала її мова. За обідом були бесіди на всіх слов’янських мовах. Хоча обід був на шанобу Кулішеві, але властиво панувало в промовах імення автора "Кобзаря", а в тоастах бажання розцвіту української ідеї народно-національної.
1189 Литературное наследие... — С. 116 — 118.
1190 Правда. — 1888. — [№ 12]. — С. 215. [Лист М. Костомарова до Т. Г. Шевченка від 2 серп. 1859 р.].
Довіку не забути мені одного тоасту, що зняв вислужений жандар Біловодський. За кілька хвилин перед /556/ тим, як сідали до столу, до мене та до Трунова Василя, яко до розпорядників того обіду, підійшов з публіки (обід був прилюдний) не відомий мені мужчина і став прохати прийняти його до обіду. Я відповів, що взагалі страшенна тіснота, місця цілком бракує і я через те мусив відмовити вже більш ніж 20 чоловікам. "Вже як собі хочте, — відповів він, — возьміть з мене хоч вдесятеро (підписна ціна була 3 карб. з чоловіка), а пустіть хоч постоять біля столу, бо я той жандар, що р. 1847 відвозив Куліша в Тулу". Порадившись зі своїми товаришами Дмитром Пильчиковим та Василем Труновим, я згодився. Незнайомий гість сяк-так примостився на кінці столу, на самому розі проти Куліша. І от, після десятої чергової промови, він встав, просив слова без черги і в короткій, але енергічній промові, повітав Куліша яко "старого знайомого". Пам’ятаю, наче оце зараз, здивовану твар Куліша: знати було, що він силкується пригадати собі, де він бачив сього оратора. Але останній поспішив повідати, хто він, як і відколи знає Куліша і підніс такий тоаст: "З уст вислуженого жандаря прийміть, люде добрі, щире бажання, щоб ширилася, зміцнялася і пишалася по нашій рідній Україні та ідея українська, за яку я відвозив Куліша на заслання в Тулу".
Трудно уявити собі той ентузіазм і захват, яким перейнялася уся громада, і та, що була за столом, і та, що стояла навкруги залу під вікнами...
Взагалі, той час був часом, коли придавлений людський дух, вирвавшись хоч трохи на волю, знявся до такої вишини, до якої після того він не знімався вже в Полтаві.
Куліш, пишучи до Шевченка про той обід, зовсім правдиво говорив, що "скільки не було на тому бенкеті промов поважних, то, знайте, ваше славне і шановне ім’я споминали так, як рідна сім’я споминає про свого батька, що живе десь далеко на чужині. Пили не раз вам на здоров’я і просили мене вблагати вас, щоб ви хоч на ту весну пошановали Полтаву, явивши їй свою кохану і шановну персону. Запевняю вас, що ніде в світі таких щирих і прихильних до себе дітей не знайдете, як у тій Полтаві. Тут-бо не то пани і паненята, але всяка душа письменна і щира з вашим "Кобзарем", наче з яким скарбом дорогим, носиться, та хутко їм і книжки не треба буде, бо повитверджують усі ваші стихи на пам’ять, і тривайте, чи не по "Кобзарю" вони й Богу моляться" 1191.
1191 Чалий, с. 179. [Листи до Т. Г. Шевченка. — С. 183.]. /557/
З Тарасового листа до Варфоломея, писаного 25 серпня, знати, що Куліш з Полтави їздив у Корсунь. Варфоломей радився з ним про свою думку взятися до крамарства. Річ очевидна, що в сій справі він рахував більш за все на Тарасову запомогу і гадав крамарство своє розпочати книжками. "Бачу, відповів йому Тарас 1192, що ти з Кулішем аж надто розфантазіровалися. Книгар Кожанчиков сказав мені сьогодні от що (а він се діло добре знає), що "на 3000 готівки і 3000 кредиту в книжній торгівлі можна получить 10% з великим трудом. Мені й самому не подобається твоє сіпачество, та нема де дітись. Бумага (папір) і чай — се інше діло. Напиши мені гарненько, чи багато тобі треба кредиту на се діло?"
Таким ото чином, коли нарешті виїхали з Петербурга Макаров, а потім і Новицький, Тарас лишився майже одиноким.
Немов наумисне се сталося тоді саме, коли він запевнився, що з сватання його до Харитини нічого не буде, коли, значить, душа його пойнялася хмарою нудьги і коли саме, більш ніж коли-будь, треба було йому дружньої поради і розваги.
"Його, — каже Костомаров, — перейняла душогубна туга, яку сплодила самітність і ненормальне становище на вишині слави після 10-літнього заслання, що розлучило його з освіченим миром" 1193.
Натурально, що туга та і гнала Тараса, може, несвідомо задля його самого, куди-небудь до людей, де б почути хоч рідне слово.
Недалеко біля Петербурга є село Стрільня, куди виїздять літовати чимало людей з столиці: на літо р. 1860 туди перебралась жінка Куліша і сестра її Надежда Забілиха з родиною. Ще навесні того року Тарасова землячка і знайома дідичка Карташевська, виїздячи за границю, упрохала Надежду Михайловну взяти на літо до себе слугу її, покоївку Ликерію Полусмаківну, крепачку брата Карташевської, дідича Олександра 1194 Макарова.
1192 Основа. — 1862. — Кн. VI. — С 22.
1193 Русск[ая] стар[ина]. — 1885. — Кн. VI. — С. 626.
1194 Ликерія була кріпачкою Миколи Яковича Макарова. — Ред.
(Продовження на наступній сторінці)