— "Та тим, що у нас сего з-роду не було; привикли, бачте, ми позичать коли треба гроші, — хоч у вашого отця, як був живий... нехай над ним земля пером! хоч у вашоі матусі, пошли ій и вам Господи многі літа!..."
"А в жида хиба не позичаєте?" спитав Жук.
— "Трапляється... беремо и в жида."
"И виплачуєте в двоє?" ,
— "Буває! буває и в троє..."
"Ну, бач!.. так хиба вам не краще позичать у своій кассі ніж у жида?"
— "Де то вже не краще?... краще!.. та кажу ж, щось чудне. Як ви порадите, батюшка?" обернувся один козак до пан-отця.
— "Моя рада така, що Семен Иванович хоче вам добра! Тілько от и я не розберу: хто ж заправляти ме у нас кассою?"
"Як хто!" одповів Жук; "и самеж товариство! Приміром: буде у нас 20 товаришів, ну й виберемо з іх чолокік пять, вони й заправляти муть..."
Стали громадяне думать між себе, стали радиться, розсуждать: один звертав увагу на те, що "де держати мемо гроші? хиба в церкві!" другий дивовав ся тому, що виходить воно так, "наче чоловік сам у себе позичає"; а в кінець усі запитали пан-отця: чи не буде за се чого од начальства? чи не оштрафують за се? чи не скажуть: як ви сміли заводить свою кассу, коли касса єсть при волости?" Жук заспокоював іх, кажучи, що кассу не инак заведуть, як спитавши начальство, аж самого міністра, и знов став виясняти ім, як повинна завестись касса, як и хто орудовати ме єю, яка буде користь од неі и т. д.
Громадяне вірили, що Жук не хоче обманювати іх, не хоче підвести іх під геца, але все таки якось з сумлінєм слухали ёго, стоячи більш усего на тому, що "коли б за се не було чого від начальства."
"Коли так," сказав Жук, "так зробім ось як: я випишу вам отсе все на бумазі, а ви підіть з нею до посередника, або не в город, до коміссаря, та й попитайте, що вони скажуть."
— "Хиба так!.. отак добре! так краще!" одповіли громадяне.
Днів через три завернули до Жука Сопун и Оскерко. Слово по слову Оскерко спитав Жука:
— "А я чув, що ви добре діло підіймаєте: хочете завести позичкову кассу?"
"Хочу, та не знаю, чи буде вдача."
— "Пильнуйте, щоб була касса для народа — се перший камінь, на котрому можна збудовать розвій народнёі сили..."
"Так!" одповів Жук.
— "Знаєте, ведучи кассу и стоячи раз-у-раз біля народу, можна робить великий вплив на погляд народній, можна звертать уваги громади з касси и на що инче..." говорив Оскерко.
Жук глянув на ёго так, наче пятака дав, и сказав: "я вас не зрозумів."
— "Діло ясне," проводив Оскерко: "можна помаленьку привертать народ до вченя, вияснить ёму причину ёго убожества, здирство яке він терпить, ярмо котре він носить; нагадать ёму про старовину, про волю... одно слово: можна, заслонившись кассою, принести користь."
Жук глянув на Оскерку: Оскерко спустив очи на чоботи... Жук всміхнувся й одповів: "В один віз не приходиться запрягати вола й коня. Коли я стану до касси примішувать и політику, так зроблю те, що вийде, як кажуть, ні Богу свічка, ні чорту кочерга! Народ треба спершу визволити з економічноі неволі, з ярма спекулянтів и баришників; треба піднять ёго добробит, а коли у ёго буде що істи й пити, тогді мож поговорить з ним и про щось инче... Але — се далекий ще час!.."
— "Отсе — то й шкодить нам," перебив ёго Оскерко, "що ми не навчились ще й досі робить те сегодні, що можна робить; а завжді одкладуємо на завтра те, що треба робить сегодні!"
Жук розгорівся. "Ні!" сказав він; "нам шкодить не те, а те, що ми привикли разом стрілять на два заяці! разом запрягать коня и вола;... не збудовавши хати ставимо піч... усюди нам треба примішать "щось инче..." Заведемо школу для народа и зараз хлопцям и бухнемо: "нема Бога!" Станемо розповідать про землю, про дощ — и приплетемо сюди и Січ и Гонту... нам, конечно, зараз замажуть рот... Ми тогді й сидимо зложивши руки, виноватимо уряд, плачемось, що нам усе заборонено, що нам нічого не можна робить!.. а діла справжнёго, діла потрібного народови ми не бачимо!.. Усі ми ділимось на двоє: одні спершу кричать, а потім плачуть; другі мовчать — та видають себе авторитетами, богами з Олімпа: послухаєш іх, просто на речах, наче на органі, а кинься до діла? спитай отих "ґенералів" — що вони роблять? нічогосінько!.. От-що нам шкодить!.. усякий хоче ватажковати, а робить нікому... "Усе пани та пани, а хто-ж на греблю?.."
Оскерко підскочив, и став видавать з себе завзятого червоного ліберала. Сопун підойшов до Жука й тихенько сіпнув ёго за полу...
Минуло ще тижнів зо два. Раз під двором Жучихи задзвонив дзвоник и зупинився візок, з котрого виліз якийсь мужчина и війшов у двір.
— "Хто се такий приіхав?" сказала Жучиха, дивлячись у вікно.
— "Се становий!" одповів Иван й пішов одчинять приізжому двері.
— "Я отеє до вас по ділу," сказав становий Жукові.
"А хибаж у нас трапляється, щоб становий заіхав коли без діла?" пошутковав Жук. "Ну, кажіть-же, яке там у вас діло до мене?''
Становий достав папери, подав Жуку и промовив: "велено з ґуберніі підсогласить панів, чи не пожертвує хто чого на монумент Лєрмонтову... Так отеє я й до вас за сим..."
"Добре," одповів Жук, достав з кишені три карбованці й подав іх становому, говорячи: чим богаті, тим раді.''
Становий сховав гроші й папери и закурив папироску.
— "Скучно тепер на хуторі... Осінь... грязько..." заговорив становий.
"Ми не скучаємо," одповів Жук.
— "Хиба у гості часто іздите?"
"Ні! більш дома! та й ні куди іздить."
— "Де вам нікуди! кругом вас сусіди: он Хмара, Ракович, Коломієць; знов недавно переіхав сюди Віренко, чоловік звісний... та ви-ж ёго знаєте... ви, здається, були у ёго?"
"Був!"
— "Ну, от вам! хиба мало сусід... Я отеє зараз од Хмари, чув у ёго, що ви якусь кассу у Куликах завели?"
"Не якусь, а позичкову, и не завів ще, а думаю завести," одповів трохи з серцем Жук...
— "А Хмара казав, що вже завели."
"Бреше ваш Хмара."
— "Казав, що й громаду ви збирали у себе..."
"Збирав, тілько не громаду, а чоловік кілька..."
"Еге!.. бачте! а він каже: усю громаду, я й думаю, що як же се так, що я про се нічого не чув... знов Хмара бідкується, що сю кассу ви завели на те, щоб поставить супротив ёго народ, перебить у ёго робітників..."
Жук не видержав — й подивившись на станового спитав: "Се ви у мене вивідуєте?.. чули, що дзвонять, та не знаєте де! Ви-б просто так и сказали, що вам яко урядовому аґенту "треба знать усе, що діється у вас у стані", та и розпитали-б мене про кассу, я-б вам и росказав усе, без Хмариних побрехенёк..."
Становий почервонів, став заикатись и божиться, що він и на умі собі не мав розізнавать про кассу, а тілько так спитав, до слова... Жуку стало гидко слухать брехню, він взяв швидче папироску и запалив іі.
— "Паничу! до вас громада з Куликів прийшла," сказав Иван Жуку, війшовши в кабінет.
Жук зирнув в вікно. На дворі стояло чимало народу... Становий став прощаться.
"Ні!" сказав ёму Жук, "од обіду я вас не пущу, особливо тепер. Я дуже радію, що громадяне прийшли при вас: ви послухаєте нашу розмову, знати мете, яку кассу ми заводимо... Ось ходімо до громади."
Становий замислився, одначе не було що казать, мусів послухать Жука. З громади вийшов наперед чоловік літ під 50, з сивими вусами: се був куликівский козак, Павло Замковий.
"Що скажете, люде добрі?" спитав Жук.
— "Усе добре, паничу!" одповіла громада.
"Добре, як добре! говоріть."
— "Були ми з вашою бумагою у посередника, читав він іі."
"Що ж?" питав Жук.
— "Та нічого-ж!" одповів Павло. "Сказав, що кассу можна заводити, що за се нічого не буде... тілько, каже, треба писать в ґубернію."
"А вже ж треба... Я ж вам й тогді се говорив... та ще не в ґубернію, а аж до міністра."
— "Еге ж, еге!... так отсе ми вже усі гуртом до вас: давайте радиться, та кінчать діло."
У Жука од радощів аж серце тёхнуло, аж очи заблищали.
"Давайте! давайте! будемо кінчать," говорив він.
— "Роскажіть же паничу нам ще раз, як воно буде, щоб ми гаразд второпали."
Жук знов виложив своі думки про кассу. Загула знов громада, знов стали править, хто куди! Вже стало вечеріть, як Жук виніс з хати давно заготовлений проєкт устави кассовоі и сказав, що хто пристає до касси — повиннен підписаться.
— "Цур ёму! Ще й підписуваться! чи не можна б не підписувавшись? Та у нас и письменного нема!.. хто за нас підпише?"
— "Я підпишу" озвався становий. "Давайте руки!"
Громадяне подались трохи позад.
"Ну-те ж! давайте руки!" говорив Жук.
— "Давайте братці! хто первий?" сказав Замковий и оглянув громаду.
— "Хто ж первий? ти! ти давай, а ми за тобою."
(Продовження на наступній сторінці)