— Студенти.
— Паспорти де ваші?
— А вам яке діло? ви хто?
— Я хто? Хіба тобі повилазило, що я старшина? Не бачиш сього?
Він ткнув пучкою на знак, що теліпався у його на грудях.
— Ну! кете паспорти! є?
— Нема, — кажемо ми.
— Я так і знав! Мене не проведеш! Кинув на вас оком, зараз вгадав, що ви за людці-молодці... Волоцюжки? Тямлю, куди ви чемчикуєте, та дзуськи! Бач, що плете: "Скубенти"... Наче ми дурніші за всіх, ніби не розберемо, де скубенти, де не скубенти. Немов ми й не бачили зроду скубентів і не відаємо, що у скубентів сині комірці й ґудзики блискучі... Га!.. батькові його гич! і вони туди-ж:— "с-к-у-б-енти"! Ось ми вас як поскубемо по-нашому, то знатимете ви, які ви скубенти! Сідайте лишень на віз!.. Як на твою думку, Грицю — обернувся старшина до погонича, — чи не ліпше-б було руки їм на налигач?
— Воля ваша, — відповів Гриць, — на налигачі, звісно, безпечніше буде; а може вони й так не ґедзкатимуться, не тікатимуть!..
— Ось нехай тільки заходяться! — грізно озвався старшина, підносячи вгору свій величезний кулак. — Я їх по коліна в землю вжену... Чуєте ви, волоцюги!
— Погана річ, — мовив до мене Панько по-німецькому, — бачиш він п'яний?!
— Co pan movi? — перекривив Панька старшина, — я трохи по вашому туплю. А ви думали ні?... Не вгадали! Не таківський Василь Прибура, його не проведеш... Еге! Ось, нуте-ж, панове! не гайте часу, proshe do povozu.
Змагатися було марно. Ми бачили, що Василь Прибура справді чововік "не абиякий": до налигача й кулака у його не довго... Одначе я відважився спитати:
— Куди-ж ви нас повезете?
— Вже-ж нікуди більш, як не до міста. Коли ви скубенти, то й нехай вас там поскубуть... Еге... там уміють скубти і вдовж і впоперек. Покоштуєте з шиляги смальцю... Сідайте!
Сіли ми на віз.
— Поганяй швидче! — гримнув старшина на погонича, — хіба не тямиш, яких вельможних веземо!.. скубентів... но! но! — До самого повітового міста годин зо три старшина глумився з нас. Ми мусіли мовчати; змагатися з ним незручно було.
— Скубенти! — глумився він. — Еге! гадали, мої голубята, когось поскубти, та, замісць того, самих вас поскубуть. І яка вас лиха мати нанесла на мене? Йшли-б собі де инше; світ не малий. Наче не тямите, що у Василя Прибури око далеко сягає! Он тепер шляхта щось куйовдиться... валено її сочити... Се не мала річ! Та я височу! тільки нюхну — так зараз і вгадаю, де панський слід... Ой, панки, панки! пропадуть ваші ланки! їздили ви на нас, поїдемо й ми на вас... Чи так, вельможні панове-скубенти? Правду каже Василь Прибура?
Серед ночи привіз нас старшина до міста В-ва, як водиться, в поліцію. Тут вже нікого не було, опріч одного сонного писарчука; воно звеліло замкнути нас ро ранку. Певна річ, що були-б ми набралися доброї чихавиці, коли-б на ту пору не був у В-і начальником поліції чоловік, що добре мене знав у Київі. Вранці, прийшовши до поліції, він зразу пізнав мене; зараз звелів нас випустити з хурдиги, покликав до себе в господу, нагодував нас і порадив наняти до Київа коней, а не йти пішки, щоб не вскочити ще в яку халепу.
— Бо, додав він, тепер у нас вельми строго; все вартуємо якихсь емісарів. З Київа тільки те й роблять, що наказують нам пильнувати й лапати емісарів!
Ми послухалися його ради.
1887 р.
У Львові.