— А ви тямите? — з серцем спитав у дяка Панько. Дяк випрямився струною, закинув голову вгору й гордовито відповів:— Я чи тямлю?! Я-б да не тямив! ах ти голово! я не з тих нових дяків, що по семинаріях лавки труть, та по-славянському навіть не втнуть гаразд. Аби де наскочив на титлу, так йому язик руба й стане... "Тпру-мну" та й збреше... Я в Луцькому кляшторі вчився; на попа готовився й був би попом, коли-б не велено було возсоєдинятися... Я був греко-уніятського обряду...
Ми поважно слухали, дяк се помітив і ще більш випрямився й каже:
— А ви думали як? Коли-б не возсоєдиненіє!.. Усіх возсоєдинили і мене не минули... Не можна було не возсоєдинитися... Тоді царював круль Микола: у того усі по струні ходили... А Бібіков, що був у Київі за генерал-губернатора! І!.. От вже був!.. Нехай його святий судить! нівечив людей... — Дяк глибоко зітхнув, сів на лавці й загадався... потім сумно похитав головою й мовив сам ніби до себе: "І кому воно треба було оте возсоєдиненіє!.. досі-б відколи я був попом. Наче у бога не однакові усі християни... Ох-ох!.." Знов помовчав, а потім: "Кажете: студенти... у сірячках... гм! нехай! а нуте-ж, коли ви студенти, ви втнете, що воно буде по нашому: Dominus vobiscum?
Я відповів.
— Добре... каже дяк, а ну ще отсе: Te Deum?
І на се відповів.
— Добре; та се ще мудрація не велика, може в костьолі який раз був, то й переняв. А ну-ж отсе, чи тямиш: Pater noster, quies...
А я за ним "Оче наш"...
— Так, так! Ну вчетверте та й годі: Diapara virgo, ave gratia...
І на сьому не помилився.
— Е! може й справді ви студенти...
— Гаразд, — кажу я, — та вже коли на те пішло, то я ще ліпше запевню вас. То ви у нас питали, а тепер ми у вас. А скажіть, як се буде по нашому...
— Годі, годі! — перебив мене дяк, — я з вами шуткома... ліпше давай по чарці.
Випили. Дяк знов за своє: кляштори та кляштори. Знати було, що у його прокинулися споминки давнини. А що, гадаю собі, коли-б заграти на його струну? Чи не пом'якшає дяк з картузом? Та почав річ про старосвітське духовенство, про козаччину, ще де про що. Бесіда моя видимо наливала свіжої сили в стару дякову душу... За годину він цілувався з нами й співав:
"Ой біда, біда чайці небозі,
Що вивела діток при битій дорозі" ..
Далі так розщедрився, що картуза подарував Панькові і може з цілу верству провів нас за царину. А Клим і Савка, хоч і чекали нас під корчмою, та, побачивши, що ми пішли з дяком, відкараскалися від нас.
За селом слово по слові — довідалися ми від дяка, що в село до них прийшла від начальства бумага, "що йтиме піша сарана", і велено постановити на шляху людей з мітлами, щоб пильно вартували й не пускали сарану.
— А чого то верховень бігає та проганяє прохожих з шляху? — спиталися ми та й розповіли, як він гнав нас.
— Верховень!.. то инша річ... бачте — єсть гутірка, що пани-ляхи захожуються проти москаля... дурні заходи, звісно, а колотнеча йде... Ото-ж знов є чутка й друга, що пани сподіваються якихсь емісарів.. Тямите, що то таке емісарія? Так і велено сочити і за панами. Й за емісарами... Так, може, верховень чи не взяв собі на гадку, що ви ті самі емісари...
— Мабуть ні, бо тоді-б арештував нас?
— На що?.. ні! наші люди не такі, щоб теє... стережуться, звісно, щоб самим не вскочити в халепу, а щоб теє, так ні... коли й надибав, — прогнав і годі; хоч би й на мене, і я так-би зробив... Відчепись від злого, то й буде благо...
— Одначе-ж, — кажу я, — а що, як ляхи почнуть бунтувати!
— Де їм!.. Не сила у їх... А коли почнуть справді, тоді инша річ... тоді в'яжи їх та до начальства... а доки ні сіло, ні пало, на що людей займати? Остеріг, прогнав і квит...
Другого дня, так як в обідню годину, допленталися ми до села К. Звідсіля до Київа нема й на день ходу. Ми собі й гадаємо: "Завтра на обід у Київ, спочинемо, та по завтрому вранці й за Десну". Отже сказано: "Тоді гоц, як вискочиш; поперед неводу не лови риби". Ми гадали собі по-людськи, а воно сталося біг зна по якому. Не обійшлося знов без пригоди! Або ми в такий лихий час вибрались з Київа, або яка мегера перейшла нам дорогу з порожніми відрами.
Село К. вельми невеличке — хат з п'ятдесят. Ні корчми, ні шинку, ні церкви в йому; тепер, кажуть, і там шинок завели. Взяла нас думка: де-б нам розжитися хліба й до хліба? Треба-ж попоїсти. Ще в царині довідалися, що усі люди на косовиці, хто косить, хто гребе, хто копиці кидає, а по господах на селі саме лишень мале та старе.
Пішли ми по хатах; нігде нема нам вдачі: в однім дворі сама малеча, діти: "без батька-матери — нічого не знаємо"; у другому стара баба каже: "радніша-б наділити прохожих хлібом, так-же в самих... святкуємо святої голодухи"; в третьому — те-ж свято... Зустріли якусь молодицю, по воду йшла; питаємося у неї:
— Де-б нам купити хліба?
— В нашому селі навряд чи є в кого на продаж, ідіть далі; до містечка недалеко, верстов сім, там у жидів усього добудете.
Сім верстов! Се-ж дві години ходу, як його не ївши!
Йдемо, бідкаємося. Аж ось біля одного двору під тином в холодку сидить старенька бабуся, куделю з вовни пряде. Бачимо: у неї таке добре, приязне личенько; ми до неї: прохаємо зарадити нам за гроші хліба та молока. Бабуся пильно на нас подивилась, наче що згадала собі, далі й каже:
— Ох, молодята, молодята! і за вас тяжко, і на вас важко!.. не погодуєш прохожого, гріх від бога, нагодуєш, коли-б на себе пені не накликати. Не тямлю я, що з вами й діяти? Та все-ж бог вам суддя, а не я... Проходьте швидче в двір, та поза хатою на задвірок, а я зараз прийду... Там, може, собака на вас гавкне, так не вважайте, він не рве; мовите до його: "цить, Пастух!" він і замовкне.
На задвірку у бабусі наче в віночку. Бабуся винесла біле, чисте, хоч і вельми грубе, рядно, прослала його під сіньми, постановила миску, гладишку кисляку, хліба дві скибки й каже:
— Призволяйтеся на здоров'ячко! Може хліба на омаль буде, та вже вибачте: і в самої тільки на вечерю, а на снідання хіба позичу де. Кислячку хоч і другу гладишку, то дам, аби їли.
З сим словом і пішла, і двері з сіней на задвірок зачинила. Кисляк той такий славний був: свіжий, холодний, смашний, та ще на голодні зуби! Їмо та дякуємо бабусі. Тільки що попоїли, бабуся швиденько прибрала усе й каже:
— Підкрепилися?
— Дякуючи вас і бога святого.
— На здоров'ячко.
— Що-ж положите з нас?
Бабуся підперла правою долонею щоку, лівою локоть правші, хитає головою, дивиться на нас жалісно-прежалісно й каже:
— Щоб я з вас що взяла?! — вона побожно перехрестилася — нехай мене біг милує від сього...
— Як-же так, бабусю?
— Так... попоїли на здоров'я і йдіть собі з богом, куди вам треба, і нікому не хваліться, не признавайтесь, що я вас нагодувала; а грошей ваших мені не треба... Бог святий за вас заплатить.
— Спасибі вам, бабусю! та як-же таки: їли, їли... що візьміть, то візьміть.
— Сказала — не треба, не візьму, не вводьте в гріх, ідіть швидче. Гляньте! де вже сонечко, а вам ще не близько, до вечера чи поспієте.
— Певна річ, що не поспіємо; хіба завтра к обіду, — відповів я, думаючи, що бабуся розуміє, що ми не постигнемо до вечера у Київ. А бабуся на те:
— Не добре буде... треба поспішати, ваші сьогодні увечері збираються...
Ми зумилися: знати, що й бабуся вважає нас за когось иншого...
— Які се, кажете, бабусю, наші? — спитався я.
Бабуся подивилася непривітно та й каже:
— Гріх з старої людини москаля підвозити. Наче вже я така, що нічого не тямлю. Я все знаю, хоч і мовчу... Яке мені до того діло; тільки що шкода отаких молодят, як ви; молоде, безвусе, блазня, тільки що з припічка злізло, а й воно туди-ж береться... Що ви йому вдієте? У його така сила, що господи! а ви голоруч! і вже! пугою сокири не перетнеш.
— Ви, бабусю, здається, гадаєте про нас щось непевне, а щоб ви знали...
Бабуся замахала рукою й перебила мою річ, мовлячи:
— Знаю, серденько, знаю, усе знаю, більш вашого знаю... прожила в світі, бачила всячину; вам вже того не бачити!.. Знаю добре, що тяжко, ще як тяжко, та ба! проти вітру не сіють... Хоч-би й всі люди взялися, нічого не вдієте: у його сила, у його й рушниці, і шаблі, і гармати, тільки самих себе знівечите... а проте не моє діло... йдіть же, йдіть, не гайтеся, не рано... коли-б ви втрапили навпростець, наполовину ближче; та ні, не потрапите; йдіть-же... та коли-б ніхто не спостеріг, що до мене заходили... йдіть. Коли-б не вдень, я-б вивела вас навпростець до байрака; а там вони зараз за байраком у панській пасіці... прощавайте...
Я хотів побалакати та вивідати у баби, за кого вона нас бере? чи не за тих "емісарів", що вартують верховні? Так-же бабуся не дала: взяла прямо за руку, вивела з сіней і двері за нами на засовку.
Ідемо ми селом та дивуємось, що у нас пригода за пригодою! Питаємося один одного: чи нема на нас якої чудної прикмети? Нема! усе як у людей, тільки й відмінного, що у Панька дірявий картуз, так що-ж з того? Сміємося собі, шуткуємо. Тільки ото ступили за царину, а тут нам на зустріч парокінь. З воза як гукне на нас:
— Стійте!
Стали. З воза зліз високий, кремезний, пикатий чоловік, та до нас:
— Ви що за люди?
(Продовження на наступній сторінці)