Ми спинилися; блимаємо очима один на одного і нічого не тямимо... Невже то проти нас?.. На нас ні за що, а навкруги, опріч нас, нікого нема... З якої-ж речи на нас? Хіба тут ходить заборонено... так же шлях битий і на йому свіжі сліди і піших людей, і возами... Непевне щось.
— Ходім далі, Паньку.
— Авжеж ходім.
Ледве зробили ступнів зо три, а верховень той прожогом проти нас: припав він коневі до гриви, підлетів до нас так як гримне, немов з маточини:
— Якого ви біса тут поставали! тікайте! щоб вашого й духу тут не було, а то я вам мітлою так пики вимережу, що вас і рідна мати не пізнає! — Та з отсим словом як замахнеться на Панька мітлою! Панько догадався, присів... а я під жито в бік. У мене й дух похолов; думаю, занівечить він Панька... Мітла у його така здорова, широка, коли-б був тільки, крий боже, затопив по тварі, так-би очі й висадив. Бачу — непереливки!.. Тоді ми не були ще такими страхополохами, як тепер. Думаю — треба висловитись... Тільки що ступив, ще й рота не роззявив, а верховень як сікнеться до мене:
— Чого ґави ловиш? сказано вам: тікайте! не чув?.. чи не до тебе річ?
— Та що-ж ми вдіяли, чоловіче добрий? Ми-ж нічого...
— Ще й змагатися! Зараз тікай, а то й не стямишся!.. тікай! — та до мене; я на ріллю... — Тікай швидче!.. —Я на взаводи... біжу не озираючись; духу боюсь перевести, а він гукає услід мене: "Швидче! швидче!"
Чую і Панько біжить за мною: я його не бачу, бо озирнутися боюсь, а чую, що він тупотить... Біжимо вподовж ріллі від шляху, а позаду нас чуємо:
— Тю! тю! тю!..
Тюкають на нас, наче на сіроманців, аж луна ріллею котиться. Довго бігли; потом облилися. Прибігли в долинку, тут неораний муріг, я на його снопом і розплатався; кажу Панькові:
— Спочиньмо!
— Боязко, коли-б не нагнав... нумо ще бігти...
— Хіба женеться?
— Не видко, та безпечніш буде... ось ну ще гоней двоє...
— Нема сили... спочиньмо,
— Нехай!.. вже-ж що бог дасть. — Ліг і Панько на траві. Потомилися, засапатилися ми так, що й не сказати. Спочивши трохи, Панько й напосівся на мене:
— Се ти, каже, накликав пригоду! — Дорікає він, сердиться, а мене регіт бере: чудна пригода, і не розберемо — з чого вона? Певна річ, що якась помилка; коли-б висловитись з людьми, — так-же не дає той верховень.
— Як, Паньку, — питаюся, — на твою думку, чого вони напалися на нас?
— Геть собі з думками, дай спершу відпочити. Коли-б ти знав, як я пити хочу... аж пробі...
— Напився-б і я, кажу, та ще коли-б свіжої, погожої з криниці...
— Хоч не нагадуй вже, не дратуй... Ось ну — ліпше буде — рушаймо до Дніпра навпростець.
— Шкода, брате, Дніпро далеко... ліпше от що: розгляньмо, чи не манячить де поблизу яке село? — Зійшли ми на шпильочок, на гору, дивимось — села не видко, а ген-ген недалечко оре чоловік. Господи, як ми йому зраділи! швидче до його, благаємо:
— Дайте, дядьку, водиці напитися, душу промочити; засохла так, що аж смага на губах повиступала. — Не поборонив... У нас — хто-ж сього не відає? — великий гріх не дать прохожому води! Крий боже!
Дав, прибав йому віку, коли живий, а вмер — царство йому небесне!
Як допалися ми до барила, трохи не всю воду витягли. Ратай дивився, дивився та й каже:
— Чи лишили води хоч на кашу? десь ви, нівроку вам, не одну чехоню поснідали...
— У нас, дядьку, сьогодні ще й росина в роті не була.
— Звідкіль ви?
— Прочани.
— Гм! на прощу, та отак голіруч... чудно... у Київ, значить?
— Ні, ми з Київа...
— Отакої! виходить — тут десь на ріллі молилися?
Ми розповіли йому, де були.
— Еге, се инша річ... чув і я про ту могилу... Се того Тараса, що людям волю писав... чув, чув... Самі-ж ви що за люди?
— Студенти...
— Себто якого звання?
Відповіли ми й на те, а він:
— Може воно й правда, та наче брехнею трохи пахне... Глядіть лишень, може ви з яким недобрим духом, так цур вам! Тепер всякого народу вештається... он і про ляхів гомонять, буцім-би то вони бунтувати захожуються проти москаля... не моє діло, звісно, а коли ви теє... то бог з вами, йдіть собі швидче, я вам не ворог, а до гріха не підводьте...
Ми — ну його запевняти, що ми люди безпечні; слухає він, а по очах його знати, що не йме віри. Питаємося у його, що то за люди по шляху? а він на те:
— Гм! то не наше діло...
— Чого вони з мітлами?
— Од начальства так велено...
— Метуть шлях, чи що?
— Здається, — на сарану чекають...
— А верховень же на що?
— То не наше діло.
Отак балакаємо, аж чуємо по ріллі гупотить. Зирк!.. той самий верховень, наче вихор мчиться та гукає:
— Чом ти їх не женеш? жени! тікайте!
Ратай тоді за истик та на нас:
— Тікайте швидче! цур вам! через вас ще й в халепу вскочу!..
— Куди-ж нам, кажу я, тікати? і що оце за напасть на нас?
— Ось я тебе истиком як глезону, так знатимеш, куди тікати! В жито, вже-ж не куди більш!
А тут і верховень підбіг, кричить:
— Тікайте в жита! щоб вас не видко було, а то от-от затого бігтиме начальство, крий боже, спостереже вас!..
— Яке, чоловіче, начальство? на що нам ховатися? ось послухай...
— Змагатися! — гримнув він, — мітли хочеш покуштувати? Сказано: тікайте! ховайтесь в жито! Ну!
Побігли ми знов, а він повз нас, та все пугою — хвись по вітру, хвись! та на нас:
— Швидче, швидче! не приставайте! — Йому-ж добре на коні, а ми ледве дух переводимо; ще не так тяжко було, доки бігли вподовж ріллі, по розпрузі, а як звернули впоперек, крий господи!.. Панько мій тиць та тиць чолом об землю, де розпруга — він і поцілується з нею, на лобі йому наприлипало чорнозему, хоч гречку сій... Насилу вбігли в жита; боржій на землю, лежимо, немов мерці, не здужаємо слова промовити... Лежимо мовчки, я вже й дрімати почав, аж Панько як крикне:
— Отсе гак, так гак!
— Що? знов біжить?
— Гірш! я свого бриля одбіг...
— І-гі! де-ж се ти його!
— Не тямлю!.. певне десь, біжучи по ріллі, як спіткнувся, він і злетів, а я не помітив...
— Вернись пошукай...
— Чи ти при собі! а верховень?!..
— Кепська річ! як-же без бриля? сонце пектиме.
— Сонце байдуже, хусткою можна зап'ясти голову; а он по селах як його? Що люди думатимуть?
— Думатимуть не добре.
— Прямо кажи — думатимуть, що де на злодійстві бриля одбіг. Кепсько!
— Навіки кепсько!
Вилежались, спочили. Бриль в голові мулить, та і в шлунку наче хто по мосту іде, їсти аж шкура болить; а ми не тямимо, чи далеко ще до села і кудою нам іти? На шлях вийти боязко; житами — людям шкоди наробимо, потолочимо; хоч не по своїй вині, а все-ж шкода... Одначе не ночувати-ж і тут, вже-ж і самих себе шкода.
Попригинавшись, наблизились ми до шляху, визирнули нишком. Овва! і досі стоять з мітлами! Ми тоді знов збочили та пригнувшись побрели житами. Верстов може п'ять брели, доки дав бог село.
Йдемо селом. Панько в білій хустці на голові; хто стрінеться, зараз його на глум: "Глянь! каже, голова жіноча, а ноги чоловічі".
Прийшли в корчму.
— Є самовар?
— Є, є, усе є...
— Поздоров тебе єгова! духом станови нам самовар, та глек молока, та сковороду яєчні...
_ Зараз!.. усе буде!.. Гей Суро! агибіте! самовар, унд мільхес. Тен момент, панове! — Доки Сура поралася біля самовару, ми заходилися поратися коло Лейби; спершу манівцями, а далі й навпростець:
— Треба, Лейбо, розжитися хоч на ледачий який бриль, або на яку завалящу шапку, бо вже-ж-далі йти простоволосому, або в хустці не зручно. — Лейба носом почув поживу.
— Се, — каже, Лейба, — річ світова, і я колись, їхавши, заснув на возі та й загубив капелюх.
Метнувся він на село добувати Панькові бриля. Тим часом Сура подала нам самовар. Чаюємо ми. Як ось увійшло в корчму два чоловіки не старого ще віку; обидва босоніж, молодший в одній сорочці, у старішого на плечах на опашку щось похоже на юпку, тільки не вгадати з чого вона й якої барви — чи вона з сукна, чи з рядовини, чи з полотна: латка на латці і все різнобарвні. Біля грудей на юпці теліпається якась "медаля", з чого знати, що чоловік той вислужений салдат.
Обидва вони засмалені, суворі; погляд в обох такий відважний, голінний, наче в шибеників.
— А ну, Сурко! сип, — мовив молодший, ставши біля ляди.
Сурка мовчки почастувала обох горілкою. Випивши, грошей не давали і не подякували. Салдат, випивши, плюнув, утерся рукавом і каже:
— З водою, розведена... Не гріх-би було, щоб кров тому розвело, хто розводить божу сльозу... Ге.... пополам з водою.
— А ти-б хотів з панської винниці та з шинкарських рук щоб була оковита, — всміхнувшись, мовив другий.
— Тепер ганите, а ось тривайте з нового року ще гірша буде: акциз великий вводять, — промовила Сурка.
(Продовження на наступній сторінці)