Калинівці програвали на своєму полі футболістам з сусіднього села Піски з рахунком нуль — один. Тоді Руслан, який сидів близько біля чужих воріт, у кінці гри в небезпечний для піщан момент витяг з-за пазухи здоровенного вужа й непомітно кинув під сітку. Воротар, зненацька угледівши вужаку, закричав: "Гадюка!." — і відскочив од воріт, а м'яч тим часом спокійнесенько вкотився у сітку. Піщани, відома річ, опротестували гол, але суддя на те не зважив, бо, по-перше, воротареві нічого було лякатися звичайнісінького вужа, по-друге, ніхто не зміг довести, що його навмисне підкинули. Тому гол було зараховано, і матч закінчився внічию: один — один.
Казали хлопці: хоч Русланові й перепадає за оті його витівки, але він все одно не може без них. У цьому невдовзі і я переконався.
Був обідній час, коли сонце так припікає, що навіть листя на деревах скручується і все живе ховається з тінь, а річка вабить до себе і дорослих, і дітей. Ми з Тарасом також, викупавшись у річці, полягали в затінку під розлогим старим в'язом.
Неподалеку від нас біля дощатого паркану, що відгороджував од вулиці прибережне дворище, зібрався гурт малюків. Найстаршому було не більше восьми років, а найменшого, певно, зовсім недавно від соски відучили. Поглянувши на їхні мокрі голови, можна було здогадатися, що й вони не минули води. Хлопчаки збирали на дорозі грудочки землі й поціляли в паркан. Від удару сухі грудочки розсипалися в порох, а дошки то гули, то видзвонювали, ніби якийсь музичний інструмент.
Господарів дворища не було дома — на хатніх дверях висів замок. Кури, що сиділи під кущами по той бік паркану, вже давно розбіглися. Собака, прив'язаний у саду, погавкав, погавкав на войовничу ватагу, а потім сховався у будку.
Та ось на вулицю викотив на блискучому понікельованому велосипеді Руслан. Мене з Тарасом він не помітив. Зате малюків побачив і під'їхав до них.
— Би ви, снайпери! У вас же не руки, а граблі — мовив зневажливо. — Ану принесіть мені груддя, я покажу вам, як треба поціляти!
Мить — і перед Русланом півкартуза грудок.
— А дядька Віктора і тітки Тетяни що, дома не має? — запитав він.
— Немає, — хлопчаки показали на замок.
Руслан обережно поклав на обочину дороги велосипед, вибрав у картузі найбільшу плескату грудку, відставив руку, примружив ліве око.
— Ось туди вціліть, — ткнув пальцем у бік паркана і жбурнув грудку.
Вона пролетіла через вулицю й попала у загострений вершечок однієї з дощок.
— Бачите, як треба поціляти! Я туди й хотів, — збрехав Руслан, а малеча йому й повірила.
Удруге він прицілявся уже довше, боявся промахнутися. Так і вийшло. Грудка пролетіла над парканом і вдарилась у стовбур яблуні.
— У саму точку! — сказав статечно Руслан, радий, що грудка все-таки зачепилася за щось, і почав струшувати з рук пил: поціляти більше не наважувався.
Але довірливі хлопчаки так просили, так вихваляли його за вправність, і так захоплено блищали їхні очі, що Руслан погодився ще покидати. Навіть відступив на два кроки далі від паркану. Мовляв, дивіться, для мене й відстань нічого не важить!..
В цей час у кінці вулиці появився дядько Віктор. Ми хотіли попередити хлопців, але передумали. Кортіло взнати, чим закінчиться все це, невже малюки так і не здогадаються, що Руслан їх просто дурить.
Дядько Віктор підійшов тихенько до гурту, зупинився коло Русланового велосипеда. Йому, мабуть, було цікаво дізнатися, що затіває біля двору дітвора.
— Тільки ви добре придивляйтеся, як кидають справжні снайпери, — попередив хлопчаків Руслан і втретє простягнув руку до картуза. — Тепер я поцілятиму у найважчу мішень.
Розмахнувся з усієї сили, щоб грудка якнайдалі полетіла, жбурнув і таки поцілив… Минувши паркан, стовбури дерев у саду, вона влучила в хатнє вікно. Дзень! — і шибки як не було, лише скалки посипалися на землю.
Хлопчаки кинулися хто куди! Руслан, довго не роздумуючи, теж хотів утекти. Метнувся на обочину по велосипед, аж там — хап його за руку дядько Віктор!
— Стій, стій! Куди ж ти? Снайперувати добре вмієш, а треба ж іще й склити навчитися…
Хоч як Руслан переконував дядька, що розбив шибку ненавмисне, але той був невблаганний. Забрав велосипед і сказав: віддасть тоді, коли Руслан засклить вікно. Та як він міг сам його засклити? Хочеш не хочеш, довелося Русланові просити матір, щоб вона все владнала з дядьком Віктором і тіткою Тетяною. Як зони там владнали, не знаю, як не знаю й того, яку кару дістав Руслан за свою витівку. Знаю лише, що після того він чомусь довгенько не їздив на своєму блискучому понікельованому велосипеді.
Про Русланові витівки я немало наслухався і позаторік, і торік, і цього року. Але найбільше вразила мене і всіх калинівських рибалок його недавня витівка зі щукою.
Якось вранці Петро, Тарас і я вудили рибу біля мосту. Справжня, велика, риба не ловилася. Все чіплялася дрібнота — плітки, йоржики, верховодки, пічку-рики, яких ми тут же й викидали назад у річку.
Раптом з мосту пролунало:
— Палкий привіт славетним риболовам!
Підвели голови — Руслан стоїть на мосту з мішком за плечима й посміхається.
— Здоров, — нехотя буркнув йому у відповідь Петро.
— Чого це ви такі кислі? Риба у вас не ловиться, чи що? — запитав єхидно, дивлячись на наші порожні дротяні сажалки.
— Не хвилюйся, ще наловимо, — невпевнено відповів Тарас.
— Де там наловите! Уже вранішній кльов давно минув.
— Руслане, не сміши людей! Ти ще ні разу вудку у воду не вмочив, а починаєш учити інших, як рибалити.
— Еге, "не вмочив"! Даремно так думаєш. Ви гуртом ловите, щоб похизуватися один перед одним. А мені те байдуже. Я люблю добувати рибку без свідків.
— Щось ми ніколи не бачили твоєї рибки, — втрутився в розмову і Петро.
— Бо я не рекламую. Що зловив, те й несу тихенько додому.
— Ну, й базіка ти!.. Іди вже, куди йшов. Не заважай нам!
— А коли покажу сьогоднішній улов, тоді повірите?
— Не треба. І так знаємо, який у тебе щоранку улов — травичка для кроликів, — уколов Руслана Тарас.
— Значить, я, по-твоєму, брехун? — образився Руслан. — Тепер, хочете чи не хочете, я все одно покажу.
Він рішуче зійшов з мосту, опустив на землю важкий мокрий мішок, розв'язав його. З мішка висунулась велетенська щуча голова.
У нас від здивування очі на лоба полізли, вудки випали з рук. Такої щуки ми ще не бачили.
— Де… де ти її взяв? — затинаючись, запитав спантеличений Петро.
— Кажу ж: упіймав.
— Просто не віриться, що отакенні бегемоти водяться в нашій річці, — не переставав дивуватися, розглядаючи щуку; Тарас.
— Таж її, мабуть, трактором треба витягувати з води, — розмірковував я вголос. — І як ти зміг її упіймати?
— За новим способом риболовлі.
— За новим способом? Яким це? Розкажи, Руслане! — насідали ми на нього.
— Бач, які хитруни — "розкажи", — усміхнувся він. — Узнаєте, тоді таких самих почнете ловити. Витягаєте з річки всіх щук, і мені жодної не залишиться. Ні, ні, хлопці, і не просіть, і не вмовляйте, нізащо не розкажу. Нема дурних!..
Руслан зав'язав мішок, закинув його за плечі й рушив стежкою через городи до села.
Ми довго стояли і заздрісно дивилися йому вслід, але він жодного разу не озирнувся.
Рибалити чомусь перехотілося. Змотали вудки, забрали коробочки з наживкою, порожні сажалки й мовчки розійшлися по домівках.
Зустрілися тільки під вечір на стадіоні. Там довідалися, що Руслан не лише Петрові, Тарасові й мені показував свою щуку. Про неї уже знали майже всі калинівські рибалки. Однак не всі повірили, що він сам її зловив. Наслухавшись різних догадок, припущень, де і як міг Руслан роздобути щуку, а також знаючи його невгамовну пристрасть до всіляких жартів і витівок, ми теж було засумнівались.
Та наступного ранку Руслан геть розвіяв наші сумніви, появившись знову біля мосту, де зібралося чимало рибалок, може, навіть ще з більшою щукою. Тепер він не ховав її у мішку, а загорнув мішком так, що з одного боку згортка стирчала тільки голова, а з другого — хвіст. Потім міцно перев'язав згорток мотузком, а під нього просунув кілочок. Вийшла мовби зручна валіза з ручкою. Він так і ніс довгу й важку щуку-валізу, часто міняючи руку й спогорда позираючи на подивованих калинівських рибалок.
Проте й після цього знайшлися невіри, а серед них і мій дідусь.
— Ну й шибеник, ну й шелихвіст! — осудливо хитав він головою. — Замотав у мішок вчорашню щуку і носиться з нею, щоб дратувати людей. Ось підіть, хлопці, понюхайте, вона уже, мабуть, добряче припахує…
Але щука була свіжа, в цьому ми переконалися, коли підійшли до Руслана.
— І сьогодні здоровенну упіймав? — упалим голосом запитав навіщось Петро, хоч бачив же, яку щуку він тримав.
— А я завжди тільки за здоровенними полюю, — відповів гордовито Руслан. — Так мамі мороки менше. Почистить одну рибину, зафарширує, запече в печі на листі, і вистачає нам їжі на цілий день. Смакота-а — фарширована щука!.. — плямкнув губами.
Що він ловить лише великі, то була правда, бо і третього, і четвертого, і п'ятого дня Руслан приходив до мосту й показував таких же щук.
(Продовження на наступній сторінці)