Минув іще день, другий. Оксана весь час пильно придивлялася до дідуся, але нічого чаклунського не помітила в ньому. Він, справді, добрий, лагідний, нікого не кривдить. Заклювала сорока маленьке курча, то дідусь так шкодував за ним. А якби був чарівником — зразу оживив би курча і покарав сороку. Он ті чарівники, про яких у казках розповідається, таке витворяють!..
А коли дідусь знову заговорив про погоду, яка вона буде наступного дня, Оксана запитала його:
— Де це ви узнаєте?
— Що узнаю? — не зрозумів дідусь.
— Про погоду, яка завтра буде. Хто вам про неї каже?
Дідусь усміхнувся, розгладив вуса.
— Багато хто мені про це каже, онуко. Ось бджілки кажуть, пташки…
Я штовхнув ліктем Оксану в бік: мовляв, хіба не те саме я говорив тобі, ото краще мовчи.
— Так, значить, ви, дідусю, навсправжки чарівник? — все-таки не послухалась вона.
— Який чарівник? — підняв догори брови дідусь.
— Ну, той, що вміє чаклувати…
— Хто тобі таке наговорив?
Оксана зиркнула на мене.
— Ромко каже: ви наперед узнаєте про погоду тому, що чарівник. І що з Тигриком, бджолами, вітром розмовляєте…
Дідусь голосно зареготав, аж вуса в нього затряслися. А мені стало так соромно, що я й очі опустив.
— Хочете, я і вас навчу, як бути такими чарівниками? — запитав, насміявшись, дідусь.
Оксана з острахом подивилася на мене: погоджусь я чи ні.
Але я ніби в рот води набрав, мені було ніяково перед дідусем.
— Ходімо зі мною, — сказав він і повів нас на пасіку. — Бачите, не вилазять бджоли? — показав на вулик. — Немає сьогодні такого льоту, як учора.
Ми мовчки кивнули.
— А знаєте чого? Того, що сьогодні буде гроза. Не дивіться на небо. Нехай воно зараз і чисте і сонце світить, а гроза все одно буде. Бджілки відчувають це і не вилітають з вулика, щоб не попасти, як ви отоді попали, під дощ. Та й не тільки вони, он мурашки, які вже дрібні, а також відчувають негоду. Бігають коло свого мурашника, бояться далеко заповзати. А ще мені птахи, і риба, і земля, і небо розказують, яка буде погода.
— Що ж вам, дідусю, небо розказує? — поцікавилася Оксана.
— А ви самі приглядайтесь до нього. Учора ввечері, приміром, сонце за хмари зайшло або, як мовиться в народі, за стіну. Це прикмета на дощ. А коли захід червоний, то на вітер.
Дізналися ми, що й хмари на небі не завжди однакові і мають свої назви. Купчасті — на гарну погоду, а перисті — на негоду. Навіть по росі, по райдузі, по тому, як ластівки літають — низько чи високо, і по тому, як дим з димаря йде, можна угадати погоду. Чимало є всяких прикмет у природі. Треба лише підмічати їх і запам'ятовувати, тоді кожен, хто захоче, зможе стати таким же "чарівником", як дідусь…
ТАРАС,
старший син татового брата, дядька Василя, прийшов до нас майже через тиждень після нашого приїзду в Калинівку. Він був п'ять днів на обласному зльоті юних натуралістів у Полтаві.
З Тарасом я потоваришував раніше, ніж з Юрком, — ще позаторік. Він добрий, працьовитий і великий знавець природи, за що його, може, більше за всіх онуків любить дідусь.
Спитайте Тараса, як називається та чи та рослина або дерево, — відповість не задумуючись. Знає, які птахи і коли відлітають у теплі краї, коли повертаються звідти, де мостять собі гнізда, чим харчуються.
Якось ми пішли в ліс по гриби. Усі шукають під кущами, торішнім листям, у траві боровиків, лисичок, сироїжок. Тільки Тарас, мов на гулянці, ходить, розглядається довкола, прислухається до співу пташок. А ще і нам заважає.
— Романе! — гукає.
— Чого?
— Іди сюди. Щось покажу.
Підходжу.
Тарас стоїть перед павутиною.
— Ну, що там?
— Ось глянь, яку хитру хатинку придумав собі павук.
Справді, винахідливий, так обснував дубовий листок, що той скрутився у затишну трубочку, і сидить у ній павучисько, чекає на здобич. Нікому його не видно, а дощ піде — не намокне.
Минуло кілька хвилин. Тарас уже Юрка кличе, щоб той подивився їжака. Потім Василя навіщось позвав. Далі знову мене.
Ми сказали йому, щоб нас більше не чіпав, бо через нього і грибів не наберемо. Тарас послухався, не кликав уже після того.
Всі розбрелися по лісу. Там на боровика-красеня натрапиш, там сироїжку з рожевим бриликом побачиш, там кілька жовтих лисичок віднайдеш. Потроху, потроху — й виповнилися наші козубки.
Перший прийшов у домовлене місце, на зелену лісову галявину, де ріс партизанський дуб, Петро, за ним Юрко з Василем, тоді я. Посідали на траву під дубом, відпочиваємо, показуємо один одному свої найкращі гриби й ждемо Тараса.
А його все нема й нема.
— Може, заблукав, — каже Юрко.
— Тарас не може заблукати, — заперечив Петро. — Він знає ліс краще за всіх нас.
Ще почекали.
Не йде.
— Значить, щось із ним трапилось, — хвилювався Юрко.
— Нічого не могло з ним трапитися, — відповів Петро.
Тарас не появлявся.
Гукали, свистіли — не озвався.
— Ходімо пошукаємо, — запропонував я.
Хлопці погодилися.
Невдовзі знайшли Тараса на тому самому місці, де починали збирати гриби. Він сидів, притаївшись, за ліщиновим кущем і пильно дивився кудись угору. Поруч стояв його порожній козубок.
— Ти чому не відгукувався? — напався на нього Петро. — Ми тебе гукаємо, гукаємо…
— Тс-сс! — приклав палець до губів Тарас. — Сідайте тихенько, я щось вам покажу.
Ми посідали.
— Оно бачите дятла на сухому обламаному осокорі?
— Бачимо.
— Придивіться, що він витворяє.
— Нічого особливого, — сказав Петро. — Дерево довбе.
— І жучків ловить, — докинув Василь.
— Ловить! А як він їх ловить?
— Як завжди. Роздовбає дзьобом кору і — хап-лап, — усміхнувся Юрко.
— Ні, — похитав головою Тарас — То всі інші дятли так ловлять, а цей хитрун додумався інакше… Придивіться краще… Помітили: він обстукує стовбур колами і піднімається вище й вище? Це він жене жуків з-під кори до самого вершка, де обламався осокір. Тільки вони повилазять туди, він їх усіх тоді і хап-лап…
— І справді хитрун! — погодилися ми.
Сиділи, спостерігали за дятлом, аж поки він дістався вершка обламаного стовбура, подзьобав жуків-короїдів і полетів знову кудись шукати собі харчу. А може, подався до гнізда годувати маленьких дятленят.
Щоб не соромили Тараса вдома, кожен не пошкодував, відібрав з свого козубка трохи грибів і переклав у Його порожній. І стало тоді в усіх порівну.
А недавно Тарас прибігає, очі світяться і увесь аж сяє:
— Романе, що я помітив, що помітив!..
— Ну, кажи.
— У гороху всі вусики в'ються в один бік.
— Як це в один бік? — не зрозумів я.
— Бачив, у нього вусики закручуються на тичках такими пружинками, щоб стебла держалися?
— Бачив.
— Так ось, вони всі закручуються зліва направо.
— Ну й що? Яка різниця, куди вони закручуються. Що тобі до того? — запитую.
— Але ж цікаво. Дуже цікаво!.. Ходімо до дідуся, він скаже чому.
На мій подив, дідусь нічого не знав про горохові вусики, але тепер і він зацікавився ними. Пішли втрьох на город. Справді, на горохові всі вусики закручувалися в один бік — за годинниковою стрілкою, як сказав дідусь.
Спитали в бабусі. Вона теж не знала чому.
Дідусь порадив Тарасові:
— Як підеш восени до школи, запитаєш учителя природознавства, він тобі пояснить.
Я думав, після цього Тарас забуде про ті вусики. Ні, не забув! Того ж дня потягнув до своєї вчительки.
Вона сказала: може, вусики так закручуються тому, що й сонце ходить по небу за годинниковою стрілкою, ось вони й тягнуться за ним.
— Молодець! Спостережливий, — похвалила вчителька Тараса.
І ось, виявляється, його одного з усієї школи послали на обласний зліт натуралістів.
Тарас тепер збирається організувати в школі гурток по вивченню природи. Якби я жив у Калинівці, то теж записався б у цей гурток.
РУСЛАН КОЗАЧУК
мені не родич. Ні я, ні мої калинівські брати, крім Тараса, з ним не товаришують. Але про нього неодмінно розкажу, бо він такий, що його знають у селі всі: і малі, й дорослі.
Коли позаторік я вперше приїхав сюди, то Петро, Юрко, Тарас і Василь, тільки-но ми познайомилися, одразу завели мову про Руслана: як він кілька днів тому врятував од неминучої поразки їхню колгоспну футбольну команду.
Ви, мабуть, подумали: Руслан — футболіст? Ні. Вій у футбола зовсім не грає. А свою футбольну команду виручив.
Ось як це було.
(Продовження на наступній сторінці)