А Жив не знає, що їм і казати. Адже стільки йому довелося пережити за ці два дні.
Хлопчики також пораділи, що зграя прийняла горобчика, і вирішили ніколи більше не ловити пташок.
ЮРКО,
найменший серед дітей іншої татової сестри, тітки Лариси, прийшов до нас одразу ж після Василя, Петра і Олі.
Хоч я і старший за Юрка майже на два роки, але все одно дружу з ним, бо з таким хлопцем цікаво дружити. Він навчив мене, як виманювати із земляних нірок на воскові кульки здоровенних павуків, як вилазити з допомогою паска чи вірьовки на стовпи і голі, без гілок, дерева і як свистіти двома й чотирма пальцями. Я ж навчив Юрка випилювати лобзиком з фанери усякі фігури, грати в шахи і ворушити вухами.
Прикро лише, що Юрко був дуже вже проханий, так любив, щоб його завжди в усьому просили.
Граємо, наприклад, у футбола, кличемо і його:
— Іди до нас!
Юркові й кортить пограти, але не йде, чекає, поки кілька разів покличемо. А ще коли знає, що без нього не обійдемося, тоді найдовше комизиться.
Або як прийшли ми з татом торік до нього в гості. Дає тато конструктора:
— На тобі, Юрасику, подарунок.
То він заховав руки за спину й довго-довго не брав, аж ніяково нам стало.
Навіть коли його дядько Валерій прилетів у село на вертольоті й дозволив Юркові залізти в кабіну, посидіти там за штурвалом, так і тоді він не зразу поліз.
Ось і тепер. Прийшов Юрко до нас, а ми втрьох — бабуся, Оксана і я — в цей час пасли за річкою череду. Удома був тільки дідусь, який саме лаштувався їсти вареники з вишнями та бджолиним медом.
— От добре, що ти вчасно нагодився! — зрадів дідусь. — Допоможеш мені з варениками боротися. Сідай мерщій до столу, підобідаємо трохи!
— Не хочу, — відказав Юрко. — Я дома обідатиму.
— Так дома ж, мабуть, мати вареників не варила?
— Не варила.
— Ось бач. А бабуся сьогодні наліпила. Ну й смачні вони з медком! — прицмокнув дідусь. — Покуштуєш — тоді за вуха тебе не відтягнеш… Бери он того, пузатого, в ньому ягід більше, — показав на бокастого вареника у череп'яній полив'яній мисці.
— Ні, не хочу, — знову відмовився Юрко.
— Що ж, доведеться тоді мені самому їсти, — мовби аж зажурився дідусь і взяв із миски того вареника, якого тільки що пропонував Юркові.
А Юркові, хоч і відмовлявся, дуже хотілося вареників з вишнями і медом, бо любив їх дужче за будь-які цукерки і морозиво. Він усе поглядав то на миску, то на тарілку з прозорим пахучим медом і ждав, що дідусь іще запросить, — тоді одразу погодиться.
Але дідусь після того уже більше не запрошував. Говорив про інше. Спочатку нагадав, щоб Юрко вітався, як у хату заходить, щоб охайний був, за одягом своїм уважно стежив — не забував сорочку в штани заправляти, ґудзики застібувати. Потім почав розпитувати, чи добре Юрко знає таблицю множення і чи бере же, не поламав іще, конструктора, якого тато йому па дарував. Далі почав розповідати про себе, яким він був малим. І все це ніскільки не заважало дідусеві їсти вареники.
Побачив Юрко, як швидко меншає їх у мисці, а в тарілці меду, запитав:
— Дідусю, скільки ви можете з'їсти вареників?
— Коли був молодий і мав добрячий апетит, то штук по двадцять з'їдав.
— А тепер?
— А тепер, — зітхнув сумовито дідусь, — хамелю, хамелю і більше як п'ятнадцять не умелю.
— Так це ви з'їдаєте, може, п'ятнадцять маленьких, таких, як мама ліпить. Бабуся ж оно які здоровецькі поробила. З одного три маминих вийшло б.
— Та ні, ось таких, бабиних, і з'їдаю п'ятнадцять штук. Бо у твоєї матері хіба то вареники? То метелики!
— А я більше десяти, мабуть, не подужав би…
— Скільки їх тут ще зосталося? — заглянув дідусь у миску.
— Шість, — підказав Юрко.
— Ага, значить, дев'ять уже з'їв та ще оті прикінчу, і якраз буде моя порція, — задоволено мовив дідусь.
— Ні, ви не дев'ять уже з'їли, а дванадцять, — поправив Юрко.
— Невже дванадцять? — не повірилося дідусеві.
— Дванадцять, дванадцять! Я рахував!
— Ти бач, навіть незчувся, як ум'яв. Та воно й не дивно, бо дуже, кажу, смачні вдалися, — вихваляв дідусь бабусині вареники. — Ну, та дарма, якось уже з тими, шістьма, упораюся, щоб спорожнити миску.
— А живіт у вас не заболить? — запитав співчутливо Юрко.
— Ні, не заболить, — відповів упевнено дідусь і усміхнувся. — Чого б то йому боліти від оцих ось вареничків з медком? — і взяв із миски ще одного вареника.
Помовчав, помовчав Юрко та й знову питає:
— Дідусю, а що ви мені казали, як тільки я зайшов до вас?
— Що ж я тобі, голубе, казав? — задумався той. — Може, те, щоб ти сорочку в штани заправив і ґудзики застебнув?
— Ні, раніше.
— А-а, це щоб ти здоровкався, коли в хату заходиш.
— Та ні, не те! Ще раніше щось казали. Як я стояв отам, біля порога.
— От лихо, не пам'ятаю, забув! — скрушно похитав головою дідусь.
— Ну, ви щось мене просили, а я не хотів, — допомагав швидше пригадати йому Юрко, бо в мисці залишилося всього три вареники, а в тарілці з ложку меду.
Але дідусь ніяк не міг згадати, що ж він казав Юркові. І тільки тоді, коли останнім вареником вимочив з тарілки останні краплі меду і з'їв його, ляснув руками себе по колінах:
— Так це ж ти, мабуть, хотів поїсти вареників з медком?
— Авжеж, хотів. А ви то про сорочку, то про ґудзики кажете, поки самі все поїли, — ледве стримуючи сльози, мовив Юрко й посунув до дверей.
Коли ми пригнали з пасовиська додому корову й дідусь розповів нам про Юрка, то бабуся дуже розгнівалася.
— Недобрий ти, безсердечний! — сказала. — Хіба можна збиткуватися з дитини?
— Нічого, нічого, — заспокоював її дідусь. — Це хлопцеві піде в науку. Може, тепер не буде таким проханим. Ти думаєш, мені було солодко? Уже і не лізли до рота вареники, але їв, щоб ні одного не залишилося…
Довелося бабусі наступного дня знову ліпити вареники з вишнями. Як наліпила, послала мене по Юрка, а дідуся в льох по мед.
Цього разу Юрко і направду вже не відмовлявся від вареників. Тільки запросили — одразу сів за стіл…
НЕПОСЛУХ
завжди призводить до якихось прикрощів або й до лиха — в цьому я переконався на собі та на своїх друзях і знайомих.
Так сталося і з Оксаною.
Вона кілька разів просила повести її в ліс. Але мені все було ніколи. Я цілими днями не розлучався з Василем, Петром і Юрком. Ходили на будівництво газопроводу неподалік Калинівки, на тваринницькі й пташині ферми, в поле. Або купалися й ловили в річці рибу чи грали в футбола.
Та, признатися, не дуже й хотілося мені водитися з нею. Надокучило, і хлопці можуть глузувати: хто я — нянька, чи що?
Того дня перед обідом бабуся, як завжди в цей час, поралася коло кабиці. А Оксані знову забаглося допомагати їй. Бабуся й цього разу дозволила ламати сухі гілочки і вкидати в пічку.
Та ось Оксані здалося, що палива не вистачить, і вона вирішила тайкома (бо інакше ж бабуся не пустить!) збігати в ліс назбирати хмизу. Виждала, поки бабуся пішла на город нарвати кропу, а ми з дідусем — до куликів, підхопила пасок, яким зв'язували сухе гілля, і вислизнула з двору.
Коли Оксана вибігла з хвіртки, прип'яте за ворітьми теля угледіло її і, мабуть, подумало: біжить з паском до нього. І, забувши, що прив'язане, кинулося утікати.
Теля й раніше пробувало зірватися з прив'язі. Йому кортіло погасати по леваді чи й у лісі побродити. Але міцна вірьовка і довгий дубовий прикорінь, глибоко забитий у землю, тримали міцно. Тепер же, налякавшись, воно рвонуло з такою силою, що прикорінь вискочив із землі. Відчувши волю, теля з радості задерло хвоста й гайнуло до лісу.
Оксана зупинилася, поглянула: чи не бачив хто, як вона налякала теля. Але у дворі нікого не було, і зона помчала далі.
Як опинилася в лісі, побачила так багато цікавого, що зовсім забула, чого туди прибігла. Сонячні промені золотистими стрілами пронизували дерева, повівав теплий, лагідний вітерець, з трави визирали квіти й кивали до неї голівками. А скільки пташок пурхало, скільки метеликів літало, різних комашок, жуків!..
Оксана вийшла на галявину, на якій ріс дупластий партизанський дуб-велетень. Он він стоїть одинаком — суворий і гордий. Гілля на ньому товстелезне, з потрісканою корою, листя цупке, наче з жерсті викуване. А берези, ясени і клени, що обступили галявину, — ті веселі й привітні. Вони, здавалося їй, захоплено й шанобливо поглядають на дуба, злегка погойдують гіллям, ворушать листям і мовби перешіптуються між собою: шу-шу-шу…
— Здрастуй, дубе! — гукнула Оксана і поклонилась йому, як це зробила одна дівчинка з дитячого мультфільму, коли вона прийшла до лісу. Потім додала: — А я — Червона Шапочка!
Навіщо вона це сказала — сама не знає. Може, тому, що в неї на голові й справді був червоний солом'яний капелюшок.
Дуб мовчав. Мабуть, не почув її голосу, бо ж ста І рий уже, старіший за дідуся.
Тоді вона, так само вклонившись, звернулася й до інших дерев:
— Здрастуйте і ви, берези, і ви, ясени, і ви, клени! Я — Червона Шапочка!
(Продовження на наступній сторінці)