Знову освітлення, як і було. Стоїть Кравцов, а голос Скирди ще звучить: "Насміявся з дівчини. Не воїн — бандит!"
Переміна світла.
Згарище села. Комин з голубими оленями. На обгорілій колоді згорблений, обхопивши голову руками, сидить Кравцов. Весь у полоні спогадів.
Висвітлюється Оленка в червоному платтячку.
К р а в ц о в. Ілонка... А завтра будеш Жанна... Дивна ти... Придумала — кожен день нове ім'я!
О л е н к а. А квіти ж мають по кілька назв. Є така квітка. Любка-дволиста, а ще вона називається нічниця, нічна фіалка, і ще вона має назву знаєш яку?
Пауза.
Люби-мене, не покинь.
К р а в ц о в. Я приїду до тебе. Ось на них, на голубих оленях! У заметіль таку, що тільки в нас буває, — непроглядну, як білий дим... На голубих оленях! Вони мчатимуть, як ось ці... Вітром мчатимуть!
О л е н к а. Голубих оленів не буває, я їх придумала...
К р а в ц о в. Раз ти придумала —то вони є! І я їх знайду! Приїду і скажу: Ілонко, Роксолано, Жанно д'Арк, поїхали!
О л е н к а. Куди?!
К р а в ц о в. Світ дивитися! Я тобі покажу такі дивовижні краї!
О л е н к а. А ти їх бачив?
К р а в ц о в. Снилося або уявляв! Може, поїдемо в краї далекі...
О л е н к а. Не боїшся?
К р а в ц о в. Завтра в бій, і я піду! Хай уб'ють, не боюся!
О л е н к а. А хто до мене приїде?
К р а в ц о в. Я виживу... Щоб до тебе повернутися!
О л е н к а. Виживи, Кравцов!
Пауза.
К р а в ц о в. Приїду і скажу... (Голос наче не може вирватися з грудей, а потім вибухає), Ілонко! Роксолано!!
Непомічене заходить Аза. Вона пильно вдивляється в малюнки на коминах, потім хусткою стирає сажу з третього напису, і там чітко проступає слово "Кравцов".
А з а. (повернулась до Кравцова і по довгій паузі). Оце ти такий, Кравцов!
Німа сцена.
КАРТИНА ДРУГА
Узлісся. На лавочці біля пенька сидить Кравцов, щось записує у вахтжурнал. Заходить Тамара. Сідає по другий бік "столу".
Т а м а р а. Як почуваєш себе?
К р а в ц о в. (тільки тепер помітив її). Навіть не чув, коли підійшла.
Т а м а р а. Вже звичка нечутно ходити. Іноді помічаю — пташка не чує, коли проходжу поряд. Поживеш у лісі, і ти навчишся. Пишеш?
К р а в ц о в. Пишу. (Ховає блокнот).
Пауза.
Раптом залп — один, другий, третій. Кравцов і Тамара підвелися, стоять, наче над могилою. Кравцов і шапку зняв. Через кілька хвилин знову сідають.
Т а м а р а. І п'ятий не повернувся. Там загинув.
К р а в ц о в. Не повернувся? А як же ховають?
Т а м а р а. А Дід завів такий порядок. Де б не загинув боєць, хоч і останків його немає, але ховають у розташуванні загону. Насипають могилу, кладуть вінок із жита, калини і дубового листя. Неподалік виявлено величезне сховище пального, яким харчуються німецькі танки. Наказ командування будь-що знищити сховище. А там численна охорона, укріплення, прямим боєм не взяти. Отож і посилають по одному. Посилають, а вони гинуть.
К р а в ц о в. А що ж далі?
Т а м а р а. Пошлють шостого. А може, й не пошлють. Бо тепер ясно — це вірна смерть.
К р а в ц о в. Де ховають ?
Т а м а р а. Ходімо поклонимося його могилі.
Виходять.
Заходять Мишко і Дід, вони чимось схожі між собою. Мовчки сідають біля "столу", мовчки скручують цигарки... Головне вже сказано ними.
М и ш к о. А що? Піду...
Д і д (наче розмірковує чи виправдовується). Тебе доводиться посилати. А кого? Іншого пошлю, а тебе прибережу, бо ти мій син?
Пауза.
Не можна так! Це проти совісті!
М и ш к о. Розумію, не маленький.
Д і д. Там...
М и ш к о. Знаю, дорога в один бік.
Д і д. Що?
М и ш к о. Туди йдуть, а звідти...
Д і д. Злякався?!
М и ш к о. До слова прийшлося.
Д і д. Не вправишся — комусь знову йти...
Пауза.
І десятий піде. Наказ командування виконаємо!
М и ш к о. Виконаєте...
Пауза.
Д і д. Чоботи не давлять?
М и ш к о. Ні.
Д і д (дістає з кишені, подає Мишкові). На.
М и ш к о. Цукерка? Де взяли, тату?
Д і д. Завалялась.
Пауза.
М и ш к о. (підвівся). Піду. (А сам стоїть, не йде). Тату, давайте шапками поміняємось. У мене тепліша і якраз на вас.
Міняються шапками.
Д і д. Придумав... (Теж підводиться).
М и ш к о (одягнув батькову шапку, натягнув на лоба). Бережіть себе, тату! (Швидко виходить).
Дід тримає в руках синову шапку, потім рвучко притис її до обличчя.
Сцена темніє.
В темряві жіночий тужний крик з відлунням... Потім тиша. Три рушничні залпи.
Освітлюється сцена. Виходить Дід, сідає на лаву, кладе шапку на коліно...
Пауза.
Ще тричі лунають трикратні залпи все тихіше й тихіше. Це вже вчувається Дідові.
Д і д (гладить шапку, наче голову дитини). Немовлям іще був ти, Мишко, і року не було, коли прихворів. Плачеш і плачеш... А візьму на руки — затихнеш. То я цілу ніч і проношу тебе на руках. А ще коли до школи у перший клас повів тебе... Побриньдзювало з малечею. Мені чомусь так стало тебе шкода, а ти ніби відчув, зупинилося мале, я підійшов, поцілував тебе. А ще якось на трактор до себе посадив. Двоє гонів з тобою обійшов. (Ковтнув беззвучний плач). А то завжди, як з дорослим.
Пауза.
А це, бач, узяв та й послав на смерть! Батько сина послав!.. Чи ти хоч устиг до мене, до матері думкою шугнути? Може, й не встиг... куля прямо в голову...
Пауза.
Мишко, чому я хоч на прощання не обняв тебе, не пригорнув до себе, щоб серце твоє живим почути! Почути, як б'ється!
Пауза.
Чому, Мишко?
Пауза.
(Глухим стогоном-криком). Батьки, цілуйте їх, дітей своїх, поки вони маленькі. Дорослі стануть, а ви їх обнімайте, слухайте, як б'ється їхнє серце — то шматочок вашого серця. Треба їх любити! Дихати ними! Ось бачите, не стало мого сина... Холодно мені в грудях... Холодно!.. Як у відчинені двері, мороз увійшов у душу.
Пауза. Знову чутно три віддалені залпи.
Простіть, батьки тих синів, яких я знову пошлю. Може, на смерть! Простіть, як я собі прощаю, інакше не можна! Вітчизну свою, край свій, цю землю свою (розкинув руки) Треба захищати!
Пауза.
Ось і тепер піде слідами мого сина командир третього взводу, найкращий у загоні. (Підвівся, стоїть згорблений, постарілий. Шапку так і тримає в руках).
Входить Кравцов, майже стройовим кроком наблизився до Діда.
К р а в ц о в. Товаришу командир, дозвольте. (Помітив, що Дід не бачить і не чує його, повільно, тихо ступаючи, виходить).
Д і д (не міняючи пози). Що хотів, Кравцов?
К р а в ц о в. (повернувся на місце). Я прошу послати мене туди...
Д і д. Куди не дійшов Мишко? (Дивиться на Кравцова, наче не збагне, що той сказав).
К р а в ц о в. Куди ішов Мишко. (Ступив кілька кроків до командира, той вдивляється в нього, наче хоче розгадати його).
Д і д. Сам, чи хто підказав?
Пауза.
Чується голос Кравцова, наче читає запис: "Вахту прийняв Кравцеві"
К р а в ц о в. Сам собі підказав.
Д і д (твердо). Піде командир третього взводу.
Пауза.
(Наче сердито). Чи гадаєш, ти кращий, хоробріший, досвідченіший?
Пауза.
Чого в тебе очі червоні? Випив?
К р а в ц о в. Не спав... за старостою ходили.
Д ід. Поспи... Хто може рівнятися з комвзводом-три!
К р а в ц о в. На це діло мене краще...
Д і д. Ти кращий, відважніший? Іди з моїх очей. Скромник.
К р а в ц о в. У мене більше шансів виконати це завдання.
Пауза.
Не той тепер час, щоб думати про скромність. І я не з лякливих.
Пауза.
В мене план інший — не від лісу і не від поля підкрадатися до об'єкту, а з села.
Д і д. Там штаб польової жандармерії, аж кишить німцями.
К р а в ц о в. Саме тому охорона не чекатиме з боку села.
Д і д. А в село як?
К р а в ц о в. На місці вирішу.
Д і д. Треба думати.
К р а в ц о в. Я вже думав. Скільки ж іще думати?
Пауза.
Д і д. Рідня є?
К р а в ц о в. Я дитдомівець.
Пауза.
Д і д. Придумали слово — дитдомівець. (Виходить).
К р а в ц о в (говорить, наче вона поряд), Ілонко, як ми вирішили з тобою, так і зроблю, піду. Ми не прощаємося, бо ми завжди разом.
Заходить Дід.
Д і д. День і ніч вистачить тобі зібратися? І підеш. Підете вдвох з Азою.
К р а в ц о в. (підвівся). Я сам.
Д і д. Підете вдвох. Адресу, якщо є кому... даси.
К р а в ц о в. Обійдеться без адреси...
Стоять двоє людей, мовчки прощаються, і кроку один до одного не зробили. Переміна світла.
На авансцені Аза з вузликом у руках. На ній широка довга циганська спідниця. Поверх фуфайки велика циганська хустка. Кравцов у звичайному одязі сільського парубка. Обоє зупинились, обирають дорогу.
А з а. Підемо ліворуч, поза березняком.
К р а в ц о в. Праворуч яром — дивився по карті.
А з а. По карті. Іди за мною, я тут не тільки кожне деревце — кожну гілочку знаю. В мене очі — як фотоапарат: гляну — і на все життя. І потім — хто в нас старший?
К р а в ц о в. Не запитував у командира.
А з а. А я запитувала.
К р а в ц о в. Що ж він сказав?
(Продовження на наступній сторінці)