«Про гетьмана Сагайдачного» Адріан Кащенко

Читати онлайн нарис Адріана Кащенка «Про гетьмана Сагайдачного»

A- A+ A A1 A2 A3

Проти Січі, в усті річки Середня Хортиця, що впала в затоку з піскуватими берегами, стояли за часів Сагайдачного всі запорозькі військові чайки. Тут же вони лагодилися і навіть будувалися нові. Це стверджується тим, що на цьому місці і зараз, коли весняні води змивають піски берега, з-під піску виглядають на світ Божий декільки чорних, як вугіль, але міцних, як залізо, запорозьких чайок. Виглядають іноді ребра чайок із пісків устя річки Верхньої Хортиці, де тепер так звана Царська пристань.

Пробула Запорозька Січ на Хортиці недовго, бо коли після смерті Сагайдачного почалися війни козаків з Польщею, запорожці, опасуючись нападу поляків на Хортицю, перейшли з Січчю на краще захований серед Великого Лугу острів Буцький, або Томаківський.

Славні походи Сагайдачного на турків та татарів високо піднесли славу козацтва. Чутка про запорозьких козаків, що в'їдалися в саме серце бусурманського світу — Стамбул, під той час як інші народи Європи з їхніми великими арміями й флотами не насмілювалися вже про те й мріяти, розійшлися по всьому світу, і спілки з Військом Запорозьким почали шукати не тільки близькі сусіди України — Москва й Молдова, а й далекі — як італійці, німці й шведи. Та тільки польський уряд дивився на ту козацьку славу лихим оком, бо, з одного боку, походи Сагайдачного на Чорне море дратували турецького султана і він, маючи Польщу за зверхника козаків, погрожував королю Жигмонту війною, з другого ж, польські пани й магнати, власники українських земель, вимагали од короля, щоб той вгамував козаччину, бо селяне, їхні підданці, під впливом козаччини не хотіли їм коритися і або бунтувалися, або тікали на Запорожжя.

Король Жигмонт був запеклим ворогом українського народу взагалі, а козаків, як оборонців українства і православної віри, ненавидів зокрема. Під впливом панських домагань він вислав на Україну комісарів разом з польським військом, щоб зменшувати кількість козаків і доводити українську людність до покори панам. Ті комісари вимагали од козацької старшини й Сагайдачного, щоб вони вирядили з війська всіх новоприбулих людей, щоб зменшити кількість козаків до одної тисячі і щоб не сміли зачіпати турків. Щоб не доводити війни з Польщею, Сагайдачний дав обіцянку комісарам, що підпише згоду на їхні вимоги, та тільки не на всі, а поїде просити короля про зміну деяких пунктів умови, і таким способом одтягав справу, сподіваючись, що тим часом підскоче якась війна і козаки знову будуть потрібні Польщі, поки ж війна минеться, то забудуться й ті комісарські вимоги.

На цей раз воно справді так і сталося. Року 1617-го королевич польський Володислав, домагаючись московської корони, пішов на Москву з невеликим військом і опинився там у скрутному становищі, бо й ті жовніри, що були при ньому, не діставши вчасно плати за службу, бунтувалися і навіть розходилися по домівках. Треба було королевича рятувати, і король змушений був звернутись до Сагайдачного, щоб зібрав якнайбільше козаків і йшов королевичу на поміч.

Маючи надію, що за послугу козацтва польський уряд лишить козакам всі їхні права, Сагайдачний охоче почав скликати козаків і, зібравши їх 20 000, літом року 1618-го повів своє військо під Москву, поруйнував по дорозі Путивль, Єлець, Лебедянь, Щацк, Коломну й інші городи. Московське військо намагалося заступити Сагайдачному шлях, та не спромоглося, і він, погромивши московських стрільців, прийшов під Тушино, де в облозі стояв королевич.

Визволені з облоги поляки дуже раділи Сагайдачному, і Володислав прислав йому коштовні дарунки, а військові козацькому подарував клейноди: булаву, корогву й бубни.

Другого ж дня після сполучення з поляками Сагайдачний хотів захопити Москву раптовим ночним нападом, але московці, довідавшись про майбутній штурм, спромоглися одбитись. Проте козацьке військо так налякало московських боярів, що вони скоро з королевичем замирилися, віддавши Польщі Смоленщину й Сіверщину.

Повернувшись з, походу, Сагайдачний вирядив запорожців на Січ, городових козаків розпустив по домівках, сам же поїхав у Київ клопотатись по просвітним та релігійним справам. Це було його помилкою, бо коронний гетьман Жолкевський разом з королівськими комісарами скористувалися з того, що гетьман лишився без війська, і примусили його підписати згоду на те, щоб козаків лишилося всього 3 000, а останні повернулися б у підданці до панів.

Коли після того Сагайдачний поїхав на Запорожжя, козацтво зустріло його дуже неприхильно і хоч як шанувало його за славні походи, а не подарувало того, що він підписав умову з поляками без волі військової ради. Після дорікань Військо Запорозьке скинуло Сагайдачного з гетьманства, а обрало Бородавку.

Сагайдачний не образився з того, бо такі зміни у козаків були звичайним ділом, і, передавши булаву Бородавці, поїхав у Київ служити Україні тим шляхом, який мав найпевнішим.

Під той саме час кінчалася будівля в Києві на Подолі Братського монастиря і розпочиналася діяльність при тому монастирі школи. Попередня праця Плетенецького, Борецького й Сагайдачного не загинула даремно, — українське національне життя почало прокидатись, і Сагайдачний взявся з своїми співробітниками до дальнішої боротьби проти латинства та спольщення українського народу.

Після смерті православних владиків — львівського Балабана (1607 року) та перемиського Копистинського (1610 року) — король Жигмонт давав владицтва тільки уніатам, і до 1619 року на всю Україну лишився тільки один владика львівський — Тисаровський, та й той добув владицтво тільки через те, що обіцяв королю перейти на уніатство, та не додержав тієї обіцянки. Зрозуміло, що коли на Україні були тільки уніатські владики, то боротися з латинством вже не було кому, і з того почався занепад православного церковного життя.

Прибувши в Київ, Сагайдачний з своїми спільниками завзявся відновити на Україні православну єпархію, і, почувши, що поуз Київ має вертатися в Туреччину патріарх Теофан, він закликав патріарха спинитись в Києві до престольного свята Печерського монастиря і разом з іншими представниками православія почав просити, щоб патріарх посвятив для України митрополита і владиків. Теофан довго не наважувався цього зробити, опасуючись помсти католиків і короля Жигмонта, і тільки після того, як Сагайдачний, що хоч і не був під той час гетьманом Війська Запорозького, а все-таки держав під своєю рукою всіх українських городових козаків, взяв на себе відповідальність за безпеку для патріарха і обіцяв проводити його до Молдови з повком козаків, патріарх згодився задовольнити прохання українців і висвятив за осінь та зиму 1620 року митрополита в Києві і п'ятьох владиків на українські й білоруські кафедри.

Король Жигмонт, прочувши про те посвячення, звелів всіх нових владиків захопити і вкинути у в'язниці, та Сагайдачний з козаками не попустив того зробити і переховував всіх владиків по різних монастирях, патріарха ж Теофана сам з повком у 3 000 козаків проводив аж до міста Буші на молдавському кордоні.

Нові владики, в числі котрих був і Борецький, поки що правили церковні справи по своїх єпархіях тільки потай. Сагайдачний же вичікував такого випадку, коли козаки знову будуть потрібні Польщі, щоб домагатись у короля затвердження їх на єпархіях. Обставини скоро справді почали складатись зручно до того.

Турецький султан, роздратований вкрай новим нападом запорожців на Царгород, що вони вчинили вже під приводом Бородавки, і нападами поляків на підлеглих йому в ті часи угорців, послав на Польщу своє військо і так погромив поляків біля Дністра під Цецорою, що сам коронний гетьман Жолкевський наложив там головою, а польний гетьман дістався туркам у бранці.

Після того погрому Польща опинилася у дуже скрутному становищі, бо готового війська вона майже зовсім не мала; для того ж, щоб спорядити нове військо, не мала грошей. Доводилося знову звертатись до козаків. З цього випадку і хотів скористуватись Сагайдачний і року 1621-го вирядив на польський сейм посла Лаврентія Деревинського клопотатись, щоб за участь козаків у війні було затверджено православних єпископів.

Які кривди терпіли тоді православні, можна собі уявити з тих докорів, що висловив Деревинський на сеймі польським сенаторам. Він казав між іншим так:

"Як помножається в короні польській слава божа, за поміччю нововигаданої унії? Вже по більшості міст церкви запечатані, маєтності церковні попустошені, а по монастирях замість монахів худобу замикають. Через те діти сходять з світу без хрещення, тіла мертвих вивозяться з міст без церковного обряду, як стерво; люди без шлюбів живуть в нечистоті; не сповідаючись і не причащаючись, з світу сходять! Невже це не самому Богові образа? Невже не помститься за це Бог? Перейдемо до інших кривд та утисків нечуваних. Чи то не кривда народові нашому, що, не кажучи про інші міста, чиниться у Львові? Хто грецького закону — не уніат, той не може мешкати в місті, ані торгувати на локті й кварти, ані до цехів не може бути прийнятий. Король хоче мати ледве чи не більшу половину війська од народу руського, а як сей народ буде заступати грудьми сю державу, коли й надалі не буде задоволений в своїх бажаннях та домаганнях? Як ми можемо забезпечити собі спокій од сусідів, коли не маємо спокою поміж себе дома?"

(Продовження на наступній сторінці)