Маруся Чурай

А я ішла, не бачила дороги,

і сміх стримів у спині, наче ніж.

В очах стояло те лукаве личко,

періщив душу сором, як батіг.

Воно ж дівча. Нагуляна теличка.

Прости їй, боже, нерозумний сміх!

Верни його стокротною луною.

О ні, я не заплакала при ній.

Вода зімкнула сонце наді мною

в старих млинах, на греблі ворскляній…

Брате мій, нарéчений Іваном!

Нащо рятував мене? Біда.

Кажуть, десь далеко за лиманом

море є — одним лицем вода.

Кажуть, море — синє і зелене,

більше за Дніпро і за Дунай.

Це не Ворскла, це якраз для мене,

там не знайдеш, скільки не пірнай.

Запливти — і цяточкою стати,

ген за обрій — в морі по вуста.

Вміє море взяти й поховати,

ні труни не треба, ні хреста.

А над морем,—

там же ні ворони,

лиш до хвилі чайка припада.

І оплаче, бо воно солоне,

і обмиє, бо воно вода...

Ти не бійся, це я не з гарячки.

День минув чи, може, вже і два?

Між корчами раки ходять рачки,

сновигає зграйками плотва.

Дожилась я мукою земною,

що нема й втопитися куди.

Нащо ходиш назирці за мною?

Нащо витяг з темної води?

Я схилилась, бо хотіла пити,

бо така задуха звідусіль!

Я ж хотіла не себе втопити,

я ж хотіла утопити біль!

Брате мій, наречений Іваном!

Не люби нікого, не біда. Кажуть,

десь далеко, за лиманом,

море є — одним лицем вода.

...А нащо я це згадую? Достоту —

як той німий, що в камені кричить.

Душа і тут знайшла собі роботу,

нема того, щоб сісти й відпочить.

А як згадаю, боже, як згадаю,

таку печаль у серці розгойдаю! —

ту нашу ніч, ту ніжність, той порив,

все, що тоді мені він говорив,

ті поцілунки наші вогняні,—

вони горять, як тавра, на мені.

Які тоді були ми безтурботні!

Який він був ласкавий і палкий!

А вже в Полтаві набирали сотні.

А вже Хмельницький завзивав полки.

Давно копита відгучали,

уже пропав за ними й слід.

Уже дівчата докучали:

чого чекаєш стільки літ?

Ти бач, яке життя настало.

Чекай, літа свої спини.

Та й будеш дівка-перестарок,

як він повернеться з війни.

А я піснями біль тамую.

Увечері, бувало, сидимо,—

задумаюсь, затихну, засумую.

Пряду печаль... Співається само:

"Повій, вітре буйнесенький, звідкіль тебе прóшу.

Розвій, вітре, мою тугу, що на серці ношу!"

А вечір довгий, хуртовина струже.

Дівчата гомонять про те, про се.

В розмові я, сказати б, то не дуже.

А в пісні можу виспівати все.

Співалося. А ті все не вертались,

що зáсвіт встали в похід з полуночі.

Слова самі на голос навертались,

як сльози навертаються на очі.

...Мартин Пушкар додому відпустив

свій полк Полтавський в п’ятдесятім році,

щоб кожен собі добре погостив,

але щоб так — із шаблею при боці.

Часи були непевні, лиховісні.

Як хмари в небі, купчилась війна.

А це кохання почалося з пісні.

Могло урватись тільки, як струна.

Любились ми, не крилися. У мене

душа, було, піснями аж бринить.

У цій любові щось було священне,

таке, чого не можна осквернить.

Одне одному світ як зав’язали,

в осокорах стояли до зорі.

Все бачили, ні слова не сказали

враз посмутнілі наші матері.

Було, питаю: — Ну чого ви, мамо?

Він вам як син. Тепер він буде зять.—

А в неї очі — наче за туманом,

так, мов чогось хотіла б не сказать.

Усе журилась, не була б то мати:

— Мені чого, мені щоб добре вам.

А тут іще почав у нас бувати

син Остряниці Якова, Іван.

То в монастир з полковником проїде,

то в хату зайде, поспита води.

А то колись провідала я діда Галерника,—

і він прийшов туди.

Посидів трохи та й пішов так, мовчки.

Такий суворий, очі крижані.

Грицько був красень, очі — як терночки.

А цей мовчить і блідне при мені.

А слово скаже — з пам’яті не викинеш.

А більш мовчить, не щедрий на слова.

Таке обличчя, зразу і не звикнеш, —

різке, як меч. Тонке, як тятива.

Та ще й в очах таке щось незбагненне,

що в мене часом думка промайне:

чи, може, він щось має проти мене,

чи, може,— він ненавидить мене?

То й хай собі. Мовчанки не порушу.

Вже й уникаю. А зустріну де,—

так наче вдарить блискавкою в душу

і знов спокійно очі відведе.

Дівчата кажуть: — Він тебе кохає.—

А я кажу: — Та цур йому, чудний.—

А Гриць, було, і сердиться, й зітхає.

— Він,— каже,— хитрий,— каже,— потайний.

В нас на кутку його не люблять наші.

Шляхетний дуже і чолом не б’є.

Він,— каже,— гордий. З ним не звариш каші.

Він і мовчить, бо дума щось своє.

Гриць був інакший. Щирими очима

він так дивився приязно на світ!

Це, Грицю, що, була твоя личина?

Яку ж ти душу приховав під спід?!

Бо ж річ не в тім — женився, не женився,

прийшов, пішов, забув чи не забув.

А в тому річ, коли він так змінився?

Чи, може, він такий і зроду був?

Нестерпний біль пекучого прозріння!

Яка мене обплутала мана?

Чи він мені, чи я йому — нерівня.

Нерівня душ — це гірше, ніж майна!

* * *

...Ішли ми з поля. Джміль гудів у глоді.

Був місяць травень, квіту без числа.

Коли назустріч Галя на підводі.

А Гриць і каже: — Бач, як підросла.

Минає час, на кого нарікати?

А я й незчувся, бувши на війні.

Таке було мишастеньке, пикате,

а от дивися — вже на виданні.

А Галя їде, стрічкою блискоче.

А віз високий, як гарба сливе.

— Оце так віз! — сміявся.— Не доскочиш.

Дочка хазяйська, павою пливе.

Окрило нас пилюкою. І в пояс

кленочок поклонився, закивав.

А Гриць іде, задумався уголос:

— За ці літа де я не побував!

Був на Пиляві і на Жовтих Водах,

під Корсунем і Збаражем був теж.

Которий рік, а я усе в походах.

А ти все ждеш, біднесенька, все ждеш.

А я все жду. Та не така й біднесенька.

Не думай, Грицю, справді не така.

Бо я чекаю не кого, а месника.

Я ж лицаря чекаю, козака.

Нема ж бо слави у дому сидячому.

Про себе, милий, думати не час.

— І чим же ми за це тобі віддячимо? —

казала так Бобренчиха не раз.

А дні зминули. Знов у сурми грано.

А нам було вже й не по двадцять літ.

Воно уже й женитися не рано,

так знов же треба вирушать в похід.

Не говорив ніяких слів.

Покірним смутком упокорив.

Обняв за плечі і повів

під срібне листя осокорів.

І ми були такі одні,

така печаль нас пов’язала!

Щось надірвалося в мені,

і я йому тоді сказала:

— Якщо загинеш, буду я вдовою.

Чи й ти, не знаю, любиш так мене.

А я вже, Грицю, їден дух з тобою,

хай ми вже й тілом будемо одне.

Я цілувала його віченьки,

аж поки місяць не погас.

Щаслива тобі цяя ніченька,

остання, може, у нас!..

Прив’язала баклагу йому до сідла.

Недалеко, лише до воріт, провела.

Ну, бо хто ж я йому, ні сестра, ні жона.

Засміюся при всіх, а заплачу одна.

А вже пішли про мене й поговори.

Знов потяглися тоскні вечори.

Бо то вже так, вже як пішлось на горе,

то так уже і піде, як з гори.

Вже й не співалось. І слова ті самі ж,

а мов не ті, таке щось в них смутне.

Вже й подруги повіддавались заміж,

уже й не кличуть дружкою мене.

Бо я така зробилась, як черниця.

Куди вже там співать про молоду?

Куди вже там ходить на вечорниці,

як я до церкви ледве вже іду?

А люди судять, їм аби причину.

Дарма що лихо, що такі часи.

Ішла крізь очі, мов крізь колющину,

обдерта до кривавої роси.

А суд, а суд! Яка страшна покута.

Послухати — життя як не моє.

А я неначе до стовпа прикута,

і хто захоче, той і обплює.

Куняють райці, як осінні мухи.

Горбань гуде, як в’їдливий комар.

Дурні плітки якоїсь лепетухи

загуслим дьогтем ллються в каламар.

Які слова казались там негідні!

А я стояла, думала — впаду.

Дрібні людці, гієни стервоїдні,

які ж ви ласі на чужу біду!

...Хоч би заснути... Але вже не спалось.

Душа до ранку смутком осипалась.

Згадала все, кожнісіньку дрібничку.

І хату нашу, і оту криничку,

і над вікном гніздечко ластовине,

що щастя принести було повинне.

Той берег наш, урослий очеретом.

І наш лелечий, наш лелечий двір,

де на гнізді з вербовим мінаретом

старий лелека молиться до зір.

А потім вранці одлітає вгору.

Сидить буслиха в тихому гнізді.

Аж враз — для крил не вистачає двору,

то підросли лелеки молоді.

Гніздо тісненьке, по нозі поставлять,

та все під осінь як залопотить! —

(Продовження на наступній сторінці)