— Хе, знали б, що робить, якби можна. Ти думаєш, я б оце хвости овечі пас тут? Еге-ге! Якби це не сім'я! Кинув би, козаче, усе к бісу й подався собі. Пішов би по світах. Жилось би тобі легко, гарно! Стомився, ліг би десь у холодку та й подрімав би, й спочив би. Не стало хліба, випрохав би Христовим іменем. Дали б люди добрі, а не дали, десь заробив би собі. Та й подавсь собі далі. Що того світу всюди б побачив, що тих людей би зустрів! І сказати не можна. А що того світу є, як подумаєш! Ціле життя ходив би, так би всього й не пройшов. А життя того всюди — і як люди гарно в інших краях живуть. Аж ловко слухать, як розказують інші. А от так вік живеш — і нічого й не побачиш. От серед цієї мужирви з оцими овечками і згниєш. Бодай би тебе лиха година побила.
Овечки напилися води і переходили на другий бік. яру, і Петро Тхір знову повільно, накручуючи й наляскуючи пугою, подався за ними.
Поверталися з поля всі стомлені й, спочивши трохи на призьбі, брались за хатню роботу. Невістка йшла доїти корову, а стара Євдоха ходила по двору й роздивлялась, чи все було до ладу. Вона за цілий день дуже стомлювалась: і поперек болів, і в руках наче хто сіпав, і тому була дуже сердита й навмисне шукала, за що б зачепитись, щоб вилити на комусь злість.
А в господарстві не все ладилось. У старого Федора багато було недогляду: і свиней загнав ненагодованих, а вони увесь час настирливо верещали в хліві, і курей на сідалі недостача-ло. І це все дратувало Євдоху.
Зігнувшись, ніби під вагою, ходила вона, стогнала й лаяла Федора. А коли сіли одного разу за вечерю, вона не втерпіла й накинулась на нього:
— І що ти таки робиш, чоловіче? Щоб ото мені цілісінький день сидіти вдома та не подивиться як слід за хазяйством. І де воно видано. Бодай тебе й кат так попоберіг, як ти робиш.
— Пху на твою голову,— огризнувся Федір.— І чого ти мені тільки голову клопочеш. І що ж то я, так-таки нічого й не зробив? А хто ж тут усього пильнував?
— А бодай би ти не діждав такої роботи: пильнував, він каже. А чого ж то свині ненагодовані, курчата розбіглись, у теляти кізяки невичищені? Що ж тоді робив? Тут робиш, робиш цілісінький день, печешся на сонці. Увечері ледве додому долізеш. А тобі й те не зроблено, й друге не до ладу. Як же ж його так жити? Кому ж тоді все це робить? Походив би цілісінький день на полі, повештався б так, як оце ми, тоді б знав, як його ще й удома клопотаться! А то ходить собі тут, як пан який!
— Та хіба ж таки я нічого й не зробив? 1-і, Боже мій. Коли б вам так прийшлось попоробить, як мені довелось на свойому віку. А тепер уже ні: хоч ти клопочи, хоч головою наклади, нічого не поможе. Не ті сили вже! Тут от ледве плентаєшся. Куди вже там до роботи!
— Авжеж, чоловіче! Надумав собі хоробу, та й гуляєш, аби одговорка була. Ти дивись, он як другі люди, ще слабіші за тебе, а йдуть у поле. А то поклався на других та й байдикує собі. Добре діло. Ходить собі, люльку свою з зубів не випускає, та й хороба йому причепилась! Видумаєш більш, щоб нічого не робить. Так би всякий захотів! Чому б пак! І я осталась би дома! В мене й роботи більш твоєї. А тільки ж треба йти, нічого не поробиш.
Обличчя їй було зразу насуплене, й глибокі маленькі очі дивились злісно.
Уся родина мовчки сьорбала гарячу юшку та важко зітхала. Але по останніх словах не здержався Гришка й звернувся до старого:
— А я вам так скажу, тату: всі ми тут працюємо, бо всім нам треба хліб їсти. Всякий повинен робить, тоді й клопотів не буде. А то ви собі одлежуєтесь, нічого не робите, а ми всі за вас повинні робить. Воно, сказать, ви хоч і слабий уже, й старий, а все ж таки дещо можна б і робить. От як я скажу. Он у нас ячмінь стоїть нескошений. Я тут бігаю та рвусь усюди, мені ніколи управитись, а вам би помаленьку його й викосить. Отак я полагаю, тату. Хочете сердітесь, хочете ні, а робить треба.
Старий увесь час уважно й недовірливо вдивлявся в нього гострими очима й хитав головою.
— І бодай ти, сину, хліба не діждався їсти, як таке кажеш. Хай він тобі такий легкий буде, як це мені слухати,— сказав він і сердито поклав ложку на стіл.
І ось раптом замигали йому очі, все обличчя кілька разів перекривилось, і він заплакав. Плакав тоненьким хриплим голосом, і в цьому було щось без кінця жалісне й моторошне. По обличчю йому збігали сльози й ховались в закудланій сивій бороді. А він, схилившись на стіл, увесь час нервово здригуючись, стогнав глибоко болісним голосом, і плечі йому, сухі й кістляві, то підводились, то осідали.
У хаті запанував гнітючий настрій, і всі поспішали доїсти з миски, і хутко одходили від столу. А Юрко, оглянувши всіх диким поглядом, раптом утік на піч і там теж почав плакати.
— Хоч би вже ти мовчало, лиха б година тебе била! А то й воно ще виє, як щеня,— накинулась на нього невістка. А Юрко ще голосніш заплакав.
Старий довго сидів, схилившись головою на стіл, але чимдалі втихав. А тоді почав довго й нудно кашляти й так хрипів, що здавалось, наче там рішуче заходились, зачепили всі легені й збираються вирвати їх із грудей.
— Апху, апху, апху...
Піднімав голову вгору, й очі йому, широко розкриті й злякані, наче з розпукою благали когось про помилування. Трохи одкашлявшись, він устав і повільно, мовчки вийшов із хати, а в чутливій тиші холодного вечора глухо бовтався хриплий і болісний його кашель:
— Апху... апху... апху...
Панас Федорович довгий час сидів, як непритомний, підперши голову руками, а потім підвівся й заходив нервово по хаті.
— Що робиться,—говорив він.— Щоб старого чоловіка дорікати шматком хліба! Ай-ай!
Він взяв капелюха й вийшов із хати. Надворі він чув, як кашляв старий, важко оддихаючись, але йому було боляче слухати цей кашель, і він, наче тікаючи від усього, вийшов за двір і пішов до церкви на майдан.
Там було тихо й чуйно. Засмучено вставав місяць, і кінці хмар жевріли блідими смугами. Стиха, таємничо й затишно шелестіли дерева, носились у повітрі метелики, і сумно та полохливо десь скиглила птаха, а п смутний і журливий писк моторошно порушував замертвілу тишу вечора.
Панас Федорович болісно думав: чому люди тут живуть отак? Чому не встали, не набралися сил і могутніми напорами не зруйнували оцієї гидотності, темряви, а так, як у казан всі вкинуті — метушаться, й стогнуть, і в зрілості їдять один одного? І всюди, всюди так. Де знайти такий закуток, щоб можна було злиться з землею й забути про все? Кинути всіх людей, піти від них і зостатись самим з собою. І невже ж таки на всім світі не можна найти такого закутка?
В густій темряві зачулися кроки. Вони то стихали, десь завмираючи, то знов наближались. Нарешті з-за шпиля висунулась якась постать, що широко розмахувала руками. Підійшовши до Панаса Федоровича, постать глухо поздоровкалась і пройшла далі, але зразу ж повернула назад і підійшла до Панаса.
— Здається, Панас Федорович? Панас обізвався.
— От, дивись ти, а я зразу й не пізнав. А потім думаю: дай подивлюся, наче б то таки вони. Коли так і є. Ну, то це й я посиджу коло вас. Ху-у,— сідаючи, важко передихав чоловік. То був чорний дядько, Іван Ракша.— І хай йому трясця, набігаєшся за день, аж ніг не чуєш під собою. А тут ще уночі тебе заставляють розносити бумажки... А ви це любуєтесь тутечки, кохаєтесь? І, та й ловко ж таки тут. Тільки горе, що ніколи дивиться на нього. Так і вік ізживеш, і нічого не побачиш. Тільки ж чого це з вами нікого нема,—звернувся він до Панаса Федоровича.
— Так, вийшов трохи одпочити тут. Хочеться самому зостаться. Дома клопоти піднялись були: то я втік,— відповів Панас Федорович.
— І де ж таки. Як воно без привички, хоч кому незручно слухати. Як таки так. А тільки я вам скажу: у нас таке заведеніє— без клопоту ні одна вам сім'я не обійдеться. Так уже й позвикали люди. А може, й тому, що гірко живеться,— говорив він солоденьким тенором.
— 1-і, братіку, що вже живеться нашому брату, мужикові, так не можна вам і сказать. І чого тільки воно так? От же, здається, родиться людина як людина — і руки в нього, й голова, і ноги є, і тіло в нього біле, як у всіх людей. І язик має, і говорить, і думає, як всі люди. Так ні ж, розсукиного сина, коли вже ти мужиком народився, так мужиком і житимеш, мужиком і помреш. А чому так? Як подумаєш, так аж страшно стає. Один же раз живе людина. Он вона вештається собі, вештається, а тоді й шубовсь у яму. І вже ніколи більш її не буде. Вона вже не житиме, не бачитиме світа.
І невже ж таки не можна вибратись до чогось путнього? Невже ж таки, як я оце народився в цьому мужицькому світі, то й мушу цілий вік горювать? А як я хочу кращого життя, хочу бути людиною — чисто ходити, добре їсти й усе знати. Так мені цього й не можна? Один раз живеш на світі, й не можна пожить, як тобі хочеться. Ну хоч би, розсукиного сина, один рік, півроку попробувать того щастя. Так ні ж, не пускають тебе — пхають у яму. Ти, мовляв, мужик, так і живи ж у гнояці,— сумним співучим тенорком говорив Іван Ракша, й очі йому з глибокою тугою дивились кудись у темряву. Він трохи помовчав, запалив цигарку, а далі начав сам із собою знову говорити:
(Продовження на наступній сторінці)