Удосвіта Федорові стало гірше. Він знову закашлявся, а тоді все тіло наче підвелось в моторошних конвульсіях. Федір жахливо розкривав очі і жадібно вбирав у себе повітря. Стало на якусь пору тихо — тільки було чути повільний густий хрип у грудях. Але кашель знову надійшов, і раптом Федір затремтів, скорчився — довгий болісний стогін вирвався з грудей. І потім поволі стало розправлятись тіло, і останнє легке тремтіння зникало в ногах. А з самої глибини обличчя дивилися дві темних і холодних широко розкритих крапки, повних жаху й безодні.
По задубілому обличчю скакали й пересувались довгі смуги від свічки.
Стара Євдоха, закривши очі, почала плакати. До неї приєдналась невістка, й голоси їхні, дикі й моторошні, викликали глибокий невиразний острах. Вони який час стояли мовчки, підперши голови руками, і потім знову починали скиглити.
Гриша трохи похникав, утираючи загорілою рукою сльози, далі вмився й пішов кликати людей.
Вранці прийшли люди, кілька стареньких зажурених бабусь постояли коло покійника, поплакали й почали прибирати його до труни.
А на дворі йшов бадьорий гомін і сміх. Прийшли чоловіки й майстрували труну. І їхні голоси, веселі й жваві, якоюсь радісною смугою вривались у хату. Гриша увесь час клопотався й був затурканий. Йому допомагав Альошка, але встрявав обережно й повільно. Вони обидва давно були в сварці, одначе зараз говорили м'яко й лагідно. Тільки Панас Федорович ходив засмучений. Йому здавалось, очі Федора, такі гострі й пронизливі, дивляться в нього, не дають спокою. І хтозна, що думав у ту пору його батько і що хотіли сказати йому ті сірі, сумом напоєні очі. Може, й у могилу поніс старий свій глибокий докір і невдоволення.
Хоронили Федора на другий день, і по дорозі проти кожної вулиці спинялися. Жалібний голос попів печально розповідав чужі й далекі слова Євангелія, і бреніли в повітрі нудні й хриплі співи дяка Пригоршні. А з дворів одгукувались завзято собаки.
І коли забивали труну, й останній скорбний спів завмирав у повітрі, і ріденький клубочок кадильного диму проскочив у труну, раптом глибокий біль шпигонув у серце. На один мент боляче і ясно відчули всі, що навіки розлучаються з тим, з ким цілі тяжкі роки прожили. І разом з цією труною одривалась і спускалась в землю якась найтепліша частина душі, і кров від виразки, тепла й солодка, гостро вчувалась у грудях. І може, в перший раз стара Євдоха щиро й гаряче заплакала. А в очах крізь сльози майоріли й тріпотіли кінці старенької полинялої корогви.
Кидали землю грудочками на труну, і здавалось, боляче вдарить вона Федорові, а в душі від того вставав останній печальний привіт йому.
І коли йшли звідси всі заплакані й зморені, в грудях солодкими струмками розливалась затишна туга.
За обідом Гришка був випивши і його посоловілі сині очі усміхалися ніяковим придуркуватим вогником.
— Арсенію Рафаїловичу!—лагідно приставав Гриша до Пригоршні.— Вип'єм ще, за упокой папаші!
— Ну що ж, і вип'єм,— суворо відповів дяк,— випить не біда.
— Жалко мені, Арсенію Рафаїловичу, папаші! То їсть не можу й сказать, як і жалко. Сердечний і плохий чоловік був. Смирняга, можна сказать, і нікого тобі не обидить, царство їм небесне! А так вік їхній гірко пройшов. Життя, можна сказать, неважне! Бились цілий вік і за себе, і за нас, усе хотіли в люди вивести. А вийшло, Арсенію Рафаїловичу, що ні їм добра не було, та й нам не солодко. От хоч і я, примірно сказать. Хіба б я так жив, якби не жалко папаші було? Ви думаєте, на хазяйстві можна добре жить? Ніколи, вєрноє слово, кажу вам. Краще піти в якономію на заробітки. Ти собі скільки полагається поробив, а потім нехай все хоч пропадає. А тебе харчують як. Я, як вийшов з воєнної служби, то поступив за ключника до одного пана. І що вже добре й було. Ну, правда, і взискують, а коли робиш все, как слєдуєт, так і тобі добре, по-хорошому. І обхожденіє тобі благородне, і так усяке про-довольствіє є.
— А чому ж ви кинули там службу,— спитав Пригоршня,— як там так добре було?
— Папаші жалко було. Прийшов, знаєте, додому, аж подивлюсь — батько старий, у хазяйстві усе запущено, робить нікому, а старший брат Альошка на одділі жив. Подивився, подивився я, та й рішив узятись за хазяйство. Ну, воно б і нічого, та все неуправка — трудно одному чоловікові на ціле хазяйство. За що не кинься, та все сам і сам. Папаша хворі були, помочі од них, можна сказать, ніякої, ну так от і крутився.
— То так,— суворо відповідав Пригоршня,— тільки тут діло не в старому. Все одно, не вдержались би в економії. То вам, голубе, смальцю ще не встигли за шкуру залити. А якби довше пожили там, так тоді взнали б, яка служба в економії. А просто так і кажіть: захотілось вам додому, на своє хазяйство.
— Ні, Арсенію Рафаїловичу, вірне вам слово кажу,— стукав по столу Гришка,— коли б не папаша, не повернувся б додому. Кинув би усе, хай пропадає земля й хазяйство.
— Так би то й кинув землю,— вмішався старший брат Альошка, що до того обідав за другим столом.— І хто б ото тобі повірив? Нащо його казать — погано жилось, і невправка, й достатків немає. Живеш ти при розкошах. Землі в тебе є цілих три пайки, хазяйство в тебе готове, батько до самої смерті з косою ходив. А ти ще й ремствуєш. Жив у розкошах, розбалувався, та тепер ще й жалієшся. Нащо його й людям затуманювати світ?
— Е, братіку, бодай його й не казати,— відповів розчулений Гришка.— Чому ж то ти не жив із батьком та пішов на себе робить? Не захотів на других робить, думав усе для себе!
— Як то так, не схотів робить! Чому не схотів робить,— виправдовувався Альошка.
— Ну, а що ж, може, скажеш,батько прогнав, чи що?
— Та хто ж це каже. А так тільки, думалось, краще буде.
— Та вже ж так,— сердився Гришка,— думав: брат молодший, дурніший. Нехай тягне лямку за всіх, а як батько помре, то моя доля не пропаде. Тоже добрий чоловік.
— А ти думав, як же? Щоб мені й землі не дати? Хочеш сам усю посісти? Ну, а як же ж мені, хіба я не рідний син у батька?
— Ніхто цього й не каже. А тільки, на мою думку, поки мати жива, тобі землі не полагається, помре мати, тоді й ти получиш свою частину.
— Ні, братухо, так не буде, матері вдовина частина полагається. Як слід по закону, а всю землю пополам.
— Ні, братухо, так не буде.
— А, он куди ти гнеш. Цього, Альошко, не буде, як собі знай,— розпалившись, говорив Гришка.
— Буде вже вам, хоч би людей соромились,— встряла Єв-доха.— І хіба-таки, дітки, часу не буде поговорити про це? Встигнете ще й наговоритись, і погризтись,— з плачем додала вона.
— Та хіба ж ми сперечаємося,— відповів Гришка,— це тільки так, до слова прийшлось.
А в душнім повітрі хати, повнім бурхливого гомону й пари від страви та горілки, здавалось, витала тінь покійника, мовчазна й сувора, та з глибокою тугою слідкувала за всіми.
— Да,— говорив Пригоршня Панасові Федоровичу, коли вийшли з хати,— не встигли винести покійника, як уже й землю почали ділити. Це ж ще при людях, а що буде далі — ось побачите. Мо', й биться почнуть.
— Да, вони обидва гарячі хлопці,— відповів Панас Федорович.
— А все-таки жалко їх. Як подивиться, наче обидва хороші хлопці, такі привітливі, лагідні. А просто нічим жить. Кожній людині треба в чомусь горіти, варитись, так уже душа в нього влаштована. От і шукає кожен, де б йому кров розпалити.
— Я ні в що не мішаюсь. Хай як знають, так і роблять.
— Ну, заждіть, вони й вас утягнуть. Ось побачите. А ще збирались хазяйнувати тут. От і попробуйте.
І Пригоршня зиркнув на Панаса Федоровича гострим, насмішкуватим поглядом.
Перші дні Альошці здавалось трохи незручним піднімати балачки про землю, хоч і дуже кортіло. Давно вже він жив на одділі, і життя його йшло тихо й спокійно, але занадто вбого. Вдачею він був млявий, ледачий і не любив ганятись за заробітками, а землі, яку виділив батько йому, було занадто мало. І завжди він з прикрими заздрощами слідкував за ланами свого батька. Вони були далеко ширші, і хліб родився на них кращий. Альошці здавалось, що коли б йому дісталась повна доля, господарство у нього пішло б добре.
І тому зразу ж після дев'ятин Олексій почав клопотатись. Приходив до Гришки надвечір і, присідаючи коло порога, запалював цигарку й заводив:
— Ну, як же, брате? Пора б уже й за землю поговорити.
— Що ж ми будемо грворити,— стримано відповідав Гришка.— Тут і говорить нічого. Земля, як була, так і буде, поки живі мати.
— Он як,— насмішкувато кидав Олексій, плямкаючи цигаркою.— Де ж це ти такий розумний узявся? Чи то видано, щоб після смерті батька вся земля матері дісталась?
— А що вже ти, сину,— плачучи запитувала Євдоха,— хочеш і мене прогнати з землі, як старцюгу? Помирай, мов, стара собако, з голоду. Оце спасибі тобі за твою ласку.
— Е, мамо, нічого ви не розумієте, то й не встрявайте. Ніхто од вас не буде одбирати землі. А дадуть вам, як полагається, удовину долю.
Євдоха починала голосити, а Олексій плямкав цигаркою й ніяково посміхався.
— Ніхто вашої долі не стане одбирати, нічого вам і плакати,— говорив він,— а тут іде балачка про те, щоб хоч своєї частки якось добутись. А що мені покійний батько дали: коняку, телицю та трохи дерева на оселі. На, мов, сину, та йди од мене. Живи, мов, як хочеш. А як же мені жить? Де ж його дістати всього?
(Продовження на наступній сторінці)