Прокіп ще довго варнякав і хвалився перед Кирпулями. А потім кілька разів протяжно й голосно позіхнув.
— Ну, нада й домой. Время такое, как говориться, пора й спать. Палажко,— звернувся він,— ходім додому!
— Не піду я туди. Чого я там не бачила, щоб знову почав бити? Он і так усе тіло аж горить!
— Па-лажко! Іди додому! Я приказую тобі! А то поведу. Чуєш чи ні?
— Ну, та йди вже, дурна,— нишком звернулась до неї Євдоха,— раз кличе, то йди. А там якось поладнаєте. Іди, йди!
Палажка який час вагалась, а потім уся зщулилась, хутко вийшла з хати, а слідом за нею й Прокіп. Знадвору було чути деякий час п'яне варнякання Прокопове.
Настали місячні ночі. В смутнім сяйві тремтіли верхів'я дерев, слалися довгі тіні і з тихим задумливим шелестом спускались на траву тумани.
А в блідім мороці вставали таємні звуки й солодкою тугою манили в далечінь. Ірина Петрівна майже щовечора виходила гуляти на майдан коло церкви. Вона повільно ходила з кінця в кінець. Інколи приставав Панас Федорович, і обоє, стиха розмовляючи, ходили навколо церковної огорожі.
А звідти було видно довгі яри Розбитих Глечиків. В срібній млі чуло й непорушно дрімали темно-зелені густі гаї. А в їхній тиші безтурботно й лагідно дзеренчали невгомонні струмки.
А там, за гаями, в зелених туманах гойдались полові жита й сиві хвилі котились до полохливих осик, що в тривозі тремтіли листям.
Панас Федорович в таку пору думав, що між цими пишними ланами та злиденним життям Розбитих Глечиків є глибокий таємний зв'язок.
Тут, у Розбитих Глечиках, із трухлявих цурупалків складають люди своє життя. Щорічно майже бувають пожежі, і на місці старих просторих хат виростають маленькі землянки, темні, брудні та тісні. І в них задихаються люди, і тяжкі прокльони посилають у небо. А там на полі ростуть їхні діти, їхні найкращі мрії, ясні й ніжні, кров'ю і потом виховані.
Тут у муках стогне зубожілий люд, а на степу в розкошах бавиться буйний хліб їхній, що йому золотих пісень співає вітер. І слухають стомлені люди тих пісень ланів, і одтаюють потроху їм загублені душі, і розправляються крилами замерт-вілі надії.
Одного вечора Ірина Петрівна була задумлива, увесь час нервувалась, наспівувала сумних мелодій і, зриваючи гіллячки акації, стьобала ними Панаса Федоровича.
— Чого ви сьогодні така сумна? — запитав її Панас Федорович.
— Так от. Посумувать захотілось. Дивишся на цю ніч, і така журба охоплює серце. І здається — кудись би втекла, далеко, геть. Може, там люди краще живуть... Коли поглянеш туди он на обрій, он туди, де дерева мріють, то здається, що там якісь гарні, гарні люди, і так там ясно та радісно. А невже ж вам нічого такого не хочеться?
— Мені? Колись хотілось, як був хлопчиком! А тепер, знаєте, тільки серце болить, так його здавлює болісно. Може, і справді десь і прекрасні люди, і в них дуже красиве радісне життя. А в мене все болить, і я знаю, що ніколи я не буду бачити того життя, хоч би й опинився сам. Сил нема, усе забрала робота.
— Боже, який ви старий, аж не віриться... А мені от хочеться чогось такого... такого... аж в душі холоне.— нервую-чись, говорила Ірина Петрівна, і наївні темні очі їй з болісним запитанням дивились на Панаса Федоровича.— Ну, а вам так не хочеться? Ну, от, скажемо, любить когось, сильне так... щоб усю душу оддать? Невже так можна кохати, щоб усю душу оддать? Невже є на світі такі люди, щоб могли щиро так оддать усю-у душу, розумієте, усього себе оддати вам?
— А нащо вам усю душу, хіба це можна?
— Ой, Господи! Значить, ви ніколи нікого не любили. А коли серце заспіває— і так хочеться когось голубити... або он глянути на зорі, знайти одну блискучу свою долю та й поспитати. Чи пошле вона свій привіт мені на щастя, чи прийме від мене радість кохання. І затремтить тоді зоря блискучими вогниками, та й усміхнеться так привітно... І тоді стане радісно, радісно на душі. Всіх би тоді розцілувала. Ой, Господи, що це я говорила: всіх би розцілувала. А кого ж я буду цілувати, нікого ж тут, анікогісінько тобі... Панасе Федоровичу, а ви б мене покохали?
— Я вас? Що ви кажете? Нащо я вам!
— Ну, все одно. А коли б я захотіла, коли б я вас покохала? Ви тоді б...
— Не знаю, Ірино Петрівно, їй-богу, не знаю. Та й взагалі я боюсь... хворий.
— Який ви боязкий. Невже у вас там усі такі чудні? Наче з вас видавили усі соки та й покинули...
— Так життя, знаєте...
— Що значить: життя? От мені зразу хочеться танцювати! Ви танцюєте? Давайте танцювати!
І не чекаючи згоди, вона ухопила Панаса Федоровича й почала з ним кружляти. Той одмахувався, недоладно розставляв ноги і упирався, не попадаючи в такт. А вона увесь час кружляла й голосно сміялась.
— А-а! Ночна фея справляє танки кохання! Так, це чудово!
Несподівано перед ними виросла здоровенна, широка в плечах постать у білій чесучовій сорочці.
— І пан бухгалтер тут. А-а! Дуже приємно! Дозвольте рекомендуватись: місцевий псаломщик і, так сказать, словесний битописатель Розбитих Глечиків, Пригоршня. Що ж, весело час провели з нашою панночкою? В любові, мабуть, признавалась? Це вона, безперечно, може. Модистка, можна сказать, на ці діла.
— Не ваше діло, добродію! Вас ніхто не прохав устрявати. Йшли б собі своєю дорогою,— огризнулась дівчина й сердито" одійшла на кілька кроків.
— Е-е! Так як же мені йти своєю дорогою, як ви, можна сказать, самі до мене підійшли під самісінький тобі ніс.
— А все одно, вам нічого втручатись не в своє діло.
— Е-е! Маленька дитина, плакати буде. А татусь давно кашки давали. Мабуть, уже й забули.
— Грубіян ви, фу! Грубіян противний!
— Е-е! Ану, заплачте: е-е!.. Слухайте, добродію,— звернувся Пригошня до Панаса Федоровича,— ходім до нас. У нас, знаєте, тепленька компанія, ну й так сидимо та розмовляємо, аби час даром не пропадав. У хвильку смалимо. Ходімо, добродію.
— Панасе Федоровичу! — обізвалась Ірина Петрівна.— Не ходіть туди. Ходімо краще додому. А то вони не в хвильки, а самогонку дудлять. їй-богу! Не ходіть!
— Ну, пустяки. Що ви церемонитесь з цією феєю. Все одно, вона завтра сама до вас прибіжить. Ну, ходімо! Тепер однаково я вас не пущу. Хто попав у руки до Пригоршні, то вже не вискочить. Ха-ха-ха! Ловко сказано?
Довгий чуб спадав кошмами на обличчя, а дяк, розкривши широко рота, голосно сміявся, й довгий гострий ніс, здавалось, клював повітря. Дяк полегеньку обнімав Панаса Федоровича й волік його на ґанок школи.
— Ну, коли так, прощавайте, Панасе Федоровичу,— кинула з темряви Ірина Петрівна, й голос їй сумно пролунав у повітрі.
В маленькій кімнаті плавали клуби диму, і крізь їхні кучеряві пасма виглядало заплямоване мухами обличчя Шев-ченкове. На стіні, коло залізного, напіврозламаного ліжка з сірою ковдрою висіла скрипка, одна струнка на ній порвалась і скрутилась коло ручки. Густий, сивий порох товстим шаром осів, певно, давно вже тут забули про неї. На столі валялось кілька книжок і окурки від цигарок, а на однім ріжку стояла пляшка з недопитою самогонкою й кілька чарок. Пахло перегорілим тютюновим димом і горілкою.
— Ну, товариство,— весело сказав дяк, уводячи Панаса Федоровича в кімнату,— рекомендую вам: нову птичку піймав уночі — бухгалтер Панас Федорович Кирпуля, а це, будь ласка: Калістрат Спиридонович Заноза, наш професор, і Арест Павлович Курносий, місцевий, так сказать, хлібороб і добрий приятель нащот того, щоб випити. Ну, от наше й товариство, хлопці нічого собі.
Пригоршня ступив кілька кроків по кімнаті, а далі знов казав:
— Треба, братця, випить. Ви ще не все остудили? Тоді наливайте!
Панас Федорович почав був одмовлятись, але його приневолили, і він з неприємністю випив шклянку й закашляв.
— Що, давить? —поспитав Пригоршня.— Да, річ, можна сказать, паскудна, і пече в роті, і вонюча, і хліб чуть, і вообще нікудишня штука. Ну, що ж, коли нема іншої — з нудьги начнеш і цю пить. А це, рекомендую вам, наш філософ,— показав він на вчителя.— Тут він як розійдеться: і сіонізм, і символізм, і соціалізм, і чого тільки він не видумає. Голова, я вам скажу, а все-таки дурна.
— Вас ніхто не прохав, Арсенію Рафаїловичу, за мене розписуваться. Кожен сам себе повинен знати,— сердито огризнувся вчитель.— Я ж про вас нічого не кажу.
— Хе! Видане діло! А що б ти про мене й сказав. Я тут увесь тобі, як на долоні. А в тебе все он якісь такі високі матерії. Все ти он до науки, на атестат зрілості, в університет. Закохатись в якусь курсистку з гарними очима, зі стриженим волоссям, таку розумну, чудову людину. І нічого з цього не буде — зарані тобі кажу. Нікуди ти не поступиш. А тут от, в оцій школі й зогниєш. Та зо мною буде*ш дудлить самогонку. Так ото, тільки щоб помріяти, похвастаться. От, мов, дивіться, який я розумний, та з високими думками, а ви всі тут нікчемні. А що ти тут такого розумного зробив? Чим ти кращий за нас? Хіба не так, як і ми, п'єш самогонку?
Учитель увесь час червонів, нервувався, закидав, кокетуючи, свого довгого чуба. То підводився й починав ходити, широко ступаючи, то знову сідав на ліжко і з болісним докором дививсь на дяка.
— Ну, а що ж я зроблю, коли ви всі пристаєте до мене? Хоч би й не пив, то заллєте все одно,— виправдувався вчитель.
(Продовження на наступній сторінці)