Сварки виникали майже щосвята. І в цьому вчувалась якась своя глибока алкоголічна потреба. Після обіду всі чекали її нетерпляче, нервово сновигаючи по двору. З подвір'я Семена Квача визирала старша невістка, а, запримітивши її, Євдоха накидалась на неї:
— Ач, як очі вирячила, відьма клята! Чого тобі треба тут? Чого ти дивишся, вкрасти що хочеш?
Тоді з-за хліва вискакувала стара Квачиха і, вся розлютована, гаряче огризалась:
— А ти чого на молодицю нападаєш, стара сучко? Що вона тобі зробила? Ач, зогнулося стерво в три погибелі, а таки й собі лаяться.
— Оце тебе не бачили тут! Як же — треба встряти, відьма за відьму ніколи не пропустить, злодійка пранцювата!
— Ах ти ж, лиха тебе година бий. Чи ти ж бачила, щоб я коли в кого крала? А щоб тобі, молодице, й очі повилазили, як ти бачила!
— А пір'я хто в суточках порозкидав, кажи! Може, не ти? Відьма проклята!
— Сама ти відьма, сучко крива, он тебе й Бог покарав за це! Скандзюбилась у три погибелі, а на других нападаєш.
Зацікавлені діти з двору Квачів злізли на лісу й увесь час напружено й захоплено вслухались у лайку.
Гришка спав у клуні, але, зачувши крики, прокинувся. Зразу чомусь стало важко, не хотілось навіть вставати. Але десь углибині ворушилась якась злість, що чимдалі зростала й викликала глибоке хвилювання. Хотілось на когось наскочити й вилити всі образи, усі прикрості, якими так щедро наділило життя. І сам того не помічаючи, він хутко підвівся й вийшов на двір.
— Ти чого на лісу зліз, сукин сину? Злазь мені зразу, а то так і загилю,— присікався він до хлопця. Зляканий хлопець з несподіванки зачепився за гілку і, забившись об землю, почав голосно плакати.
— А ти чого на хлопця так накинувся, як звірюка? Ач, яка каторжна морда!
— Мовчи ти, відьмо клята, а то так і вмиєшся кров'ю.
— А ти не дуже лишень з кулаками, щоб і тобі, того, не попало,— вступився старший син Квачів.— Ач, як розносився з кулаками! Гляди лишень мені.
— А чого ж він на лісу заліз? Усяке бидло буде чіплятись та ламати мені лісу!
— А хіба вона твоя, чи що?
— А що ж, ти її ставив?
— Та хоч і не я, так на чиїй вона землі?
— Та вже ж не на твоїй!
— Як не на моїй? А грань де проходе? Що, хіба тобі повилазило, що ти не бачиш? Улізли, сукини сини, та тепер ще й лаються.
— А де ж проходе? Проходе там, де й слід.
— Он дивись. Грушка де стоїть? Грушка не на моїй землі? А тепер подивись, куди грань іде. Що ти мені кажеш — грушка на твоїй землі! Хіба ти не вплівся? Коли це вона стала на твоїй землі?
— Як, он люди скажуть, що вона наша! А що тільки ви всі, злодюги, пообносите груші, так хіба того груша ваша?
— Щоб ти так світу бачив, як це ти кажеш! Споконвіку вона була наша, й наш дід її садив. Он усі старі люди заприсягнуться в цім.
— А хто такий, докажи! Ну, скажи!
— Та всі. Хоч і покличемо!
Коло них уже зібралась ціла юрба зацікавленого люду, і всі сміялись і жваво обмірковували справу.
— Ей, люди добрі, а йдіть сюди: покажіть грань,— гукнув Гриша.
Кілька поважних чоловіків зразу завагались, а потім, одді-лившись з гурту, надійшли й почали палко обмірковувати справи. Вони теж скоро поділились на два табори, і кожний з них сперечався з другим.
— Е, ні, цього, люди добрі, не кажіть,— устряв у розмову старий Кирпуля.— Грушка таки наша, коли хочте. Ще покійні наш батько як умирали, так казали: ото ж таки гляди, сину, грушу я садив, так не запускай її, та гляди, щоб люди овочу не обносили на ній.
— Що воно там, старий собака, варнякає! Три чисниці до смерті, а воно й собі лізе. Сиділо б на печі, пихкалка погана,— вмішався старий Квач і ненароком штовхнув Кирпулю в груди.
Той раптом закричав, а тоді почав довго й голосно каш ляти:
— Апху, апху, апху... Пху, пху...
— А ти чого старого чоловіка чіпаєш? — присікався дlt; нього Гришка.
Вони стояли мовчки, обидва люті, зі зціпленими зубамі й ворожими очима, як два хижих голодних звірі, що зустріли ся в пустелі. І раптом Гриші задрижала нижня губа, і він запопавши кілка, націлився на Квача. Той одскочив на кілька кроків.
— А, сволоч, злякався. Уб'ю тут на місці!
— Люди добрі, дивіться, будете свідетелями. Він нахваляється вбити мене,— закричав Квач.
Кілька чоловіка підскочили до Гриші й, захвативши його за руки, ввесь час тримали його.
— Пустіть мене, їй-богу, уб'ю його! Тут на місці!
Але за кілька часу він заспокоївся, й знову почалися сварки. Винесли мотузки, сажня й стали міряти обидва грунти, а далі почали забивати пакольні. І ще з більшою силою розпочалася лайка. А, слідом ідучи, Гришка виривав пакольні й викидав їх далеко в грядки. Надвечір всі стомлювалися і люди починали розходитись. Гришка і Квач похрипли, і з їхніх грудей вилітали окремі придушені слова. Вони повільно розходились, і останні слова лайки завмирали в глибині дворів.
А старий ще довго вештався по двору й кашляв:
— Апху... Апху... Апху...
А коли стихав кашель, Кирпуля починав когось лаяти злісно й сердито, але лаяв тихо, сам собі, й розмахував руками.
І всі Кирпулі никали по двору кволі й пригнічені, наче якусь тяжку витрату перенесли і тепер стало на душі сумно, але спокійно й затишно. І говорили всі тихо й лагідно.
Одного разу увечері прибігла до Кирпулів дочка їхня Па-лажка. Вона страшно запихалась і ввесь час нервово тремтіла й плакала. А коли трохи заспокоїлась, крізь сльози розказала, що її чоловік ходив до сусідки, вдови. Вона про це саме дізналась, бо вислідила. А сьогодні побачила, як вони сиділи на полу, обнявшись. Не втерпіла тоді та й побила всі вікна в тієї молодиці. І сама не знає, як це зробила. Тільки всі до одного повибивала. Як розлютувався чоловік, прибіг додому п'яний, як запопав її та лупцював уже, лупцював. Ледве жива зосталась. Вирвалась та це й прибігла. До чоловіка більш не повернеться.
Говорила вона, щоразу здригуючись і плачучи, і, розстіб-нувши сорочку, показувала груди, вкриті синяками. А стара уважно слухала, хитала головою й сама плакала.
— Як знаєте, мамо! — жалілась Палажка.— А туди більш не піду, скоріш повішусь або втоплюсь, а не піду.
— То твоє діло, дочко, про мене хоч і не ходи. Тільки щоб гірше не було. Він, гляди, ще з тією злигається, а ти тоді зостанешся ні в сих ні в тих.
— Все одно, мамо, а туди я не піду. Краще ввесь вік свій одна зостанусь, ніж з таким жить.
Обличчя у неї було жовте й худе, і чорні очі дивились широко й злякано.
— Гірка твоя доля буде, дочко,— сумно почала Євдоха.— Все одно пуття, я бачу, не буде. А подумаєш, як любились, коли він сватався, аж гарно глянуть було. Одне без одного жить не могли. І він такий гарний та прислужливий був.
— А тепер, мамо, і бачити мене не може, і ніколи не пройде, щоб не насміятись або не вилаяти. І вночі ніколи не приходе,— з плачем додала Палажка.
— То-то й є. А то все, дочко, нові люди завелись. Як же? Я кохаю його. Піду за нього! Боже, скільки одмовляли! Не послухала та й пішла. Ну, тепер сама на себе жалійся. Бачили, голубонько, очі, що купували: їжте, хоч повилазьте.
Потроху дочка заспокоювалась, і було чути якусь тиху її розмову з старою. Пізніш прийшов і сам Прокіп. Він ішов, широко ступаючи й тиняючись, і коли увійшов до хати, від нього запахло самогонкою.
— А, ти вже тут,— побачивши Палажку, звернувся до неї.— Прийшла, так сказать, мамаші жаліться. Ну що ж, жалійся, що от, мов, побив чоловік. Ну що ж: побив? А чому побив? Тому що надо! Не роби людям пакості, то ніхто й тебе не стане трогать. Какое твоє діло, що я десь був. Хіба я не свободний, чи що? Хіба не маю право піти куди захочу. Кажи мені: маю я право чи ні.
— А воно й тобі, хлопче, не слід би так робить. Нащо тоді й женитися. А коли вже женишся, хлопче, так держись одного!
— Мамаша! Ето діло моє! Я єй муж! Я з нею й розправляюсь, как хочу!
— Та воно-то так! Тільки ж вона нам дочка й рідна! То як же ми будемо мовчати? Може, ти й убить хочеш, воно ж таки хоч і кому важко за свою рідну дитину.
— Но только єжелі я обіжаю, то нехай вона до вас іде жить. Мені таких не надо — знайду другу. Наша марка, мамаша, тепер високо стоїть, женюсь на кому вгодно.
— Чому ж ти раніш не думав про це, хлопче? А тепер, як заходився, як зав'язав світ і собі, й другій людині. Не треба було тоді брать її, як вона не до вподоби.
— А хіба я знав, що так буде. Та й то сказать — постановили приданого на три тисячі, он пару волів дать, коняку, фургон... А де воно все?
— Та хіба ж таки ти, чоловіче, нічого й не получив од нас? Дали ж тобі пару волів і фургон, а з конякою не вправились, можна б і підождать. І ми ж таки не хто такі, а свої...
— Ну да, мамаша, ето верно. Но тольки я ждать не хочу Мені треба заразу й больше нічого.
— Ну, а що ж у тебе, сину, є, що ти так присікавсь до нас? — вмішався в розмову старий Федір, що до того сидів і мовчки слухав.
— Папаша! У мене всього: голова й руки. Я всьо могу. Костюм пошить могу; майструвать могу. На всі руки майстер. І куди вгодно пойду й зароблю собі кусок хліба. Да-а, ето верно, папаша!
— Балакай, хлопче! Язиком можна все зробить. А що ти заробив до цього?
(Продовження на наступній сторінці)