— Професоре! Ви ж бо не гнівайтесь! Ми народ простий. Як коли й скажеш яке кріпке слово, так ви не беріть це до уваги. Ми виросли серед лайки. Нас лаяли, ми лаялись. Лайка нам однаково як морозиво дитині або п'яниці горілка. Та як же ж я можу втерпіти? Ви ось подивіться, я цього довговухого чищу по чім світ стоїть,— і він раптом жартома пхнув Гумілевського так, що той захитався своїм довгим тілом, але зразу ж забув про це і знову сказав: — Ми ж живемо з ним і миримось.
— Ну, я це розумію,— м'яко заперечив Косень.— Ви з Гумілевським, мабуть, давні товариші, то вам нема що й церемонитись.
— Та де там давні! Я його знаю з осені, тільки з осені. Ото й усього!
— А мені, ти думаєш, охота мати діло з таким бандитом, як ти? Подумаєш, щастя яке!—жартома обізвався Гумілевський.
— Так я ж не можу без кріпкого слова! — і в розпачі
Ковтун ляснув себе по нозі.— То ви просто до нас ще не звикли. А ми, їй-богу, не такі погані, як ви думаєте.
— Все ж таки я думаю, що революція пролетаріатові зовсім не для того, щоб він залив її лайкою, як помийницю.
— Ну, професоре, революція тут ні до чого. А ви просто не сердіться на нас.
Косень нічого на це не відповів і тільки стиха зітхнув.
Всі троє поминули осередок міста й вийшли на другу околицю, рідко заселену, з густими садами, з широким майданом, по краях якого росли стрункі тополі. Гуркіт двигуна електричної станції доходив сюди тільки відгомоном, натомість хвилі вітру гостріш ударили в обличчя вогким, солоним пахтінням моря, дерева шуміли широким розгонистим співом, і в їхній тривозі виразно вчувався переможний тон весняної радості.
Дійшовши до першого ж рогу за майданом, Ковтун раптом запобіжливо простяг руку Косеневі, штовхнув Гумілевського і швидко загупав дощаним пішоходом.
— Бандит! Тепер хвостом крутить. А на лекції ж знову витіє які-небудь штуки. Я ж його знаю. Хіба він утерпить? — добродушно сказав Гумілевський і, вип'явши вперед своє гостроносе обличчя, що скидалось тепер на голову міфічного мудрого птаха, поглянув у притрушену мрякою темінь і вражено зітхнув.
— На сівбу це хороша погода. Кращої не нада. Завтра оце, як дощу великого не буде, виїхати на пшеницю.
Він повернув обличчя до Косеня й гаряче поспитав:
— Ну, скажіть, чому так занедбано хліборобську працю, я вас питаю? Чому мужик на останнім місці? Та його праця найкраща й найважніша в світі,— щоб я так жив!
— Хіба ви, Гумілевський, і хліборобили? — здивовано спитав Косень.
— А чому ні? Ми з батьком мали на Катеринославщині землю й хліборобили. Ну, ми добре-таки працювали...
— Ну, а чого ж ви кинули?
— Що значить кинули? Вона нас сама кинула. Почалася революція. Пішов гуляти Махно та всякі такі банди — треба було тікати. Оце я так і сюди забився, вроді як біженець!
Він знову повів носом у глибінь ночі й розчулено сказав:
— Я люблю на землі робити. То нічого кращого й не треба — побий мене Бог! Тільки на земляну роботу треба спокійного життя. А тепер що ж? Треба почекати!
В його словах бренів зовсім несподіваний глибокий, розчулений сум, що нагадував Косеневі далекі Соломонові пісні.
Над пригорком, що сходив униз до річки, обоє вони попрощались. Гумілевський схвильовано засопів носом і співчутливо стиснув Косеневі руку.
— Ви, т. Косеню, не клопочіться! Воно завжди так буває. Бабакові треба показати десь революцію свою. Але все це вгамується, щоб я так жив.
— Ну, розуміється. Я нітрохи не сумніваюсь.
— Ви не сумнівайтесь. Усе буде на добре. Згадайте мої слова!
Косень зразу ж повернув праворуч і пішов просто до подвір'я педтехнікуму. Тепер темрява закутувала його, ніби крилами велетенського птаха.
На подвір'ї було ще темніше, а з парку доходили затишно-лоскотні хвилі весняного співу дерев.
У коридор технікуму, щохвилини черкаючи запалкою, Іван Семенович пробрався чорним ходом. На східцях, що йшли до другого поверху, кроки його погрозливо загупали. Дійшовши до помосту, він почув, що під стіною щось хропло. Іван Семенович посвітив. Під самими дверима лежав п'яний і звалений втомою та хмелем Картеко. Іван Семенович насилу звів його і, допхавши до приміщення, передав якійсь жінці, що доглядала приміщення. По тому сам тихо зайшов до себе.
Юрко вже спав, і його рівне дихання заспокійною злагодою доходило йому з темряви. Іван Семенович озирнувся, запалив світло, затулив його так, щоб не розбудити Юрка, а сам, поклавши книжки й поставивши прилади побіч етажерки в кутку, сів до столу й замислився.
Крізь вікно гостро й дзвінко доходив потужними хвилями шум ялинок. Він густів і погрозливо-воркотливо наростав, а дійшовши гори, дзвенів там молодечим гомінким співом, доки хтось не обривав його. Тоді знову вставав оксамитно-до-вірливий гомін, що тішив смуток потайною розрадою, наспіх розповіданою,— і бунтар, потроху ще воркочучи, вгамовувався, аж поки якийсь пустун не зривався й не піднімав нового бешкету, щоб заспівати десь на високих нотах.
Іван Семенович мимоволі прислухався, і йому стало раптом затишно й болісно. Згадались давні, заволочені густими нашаруваннями турбот і змагань, дитячі дні, повні немудрих радощів і таємниче-молодого спізнання світу. Яка велика прикрість, що ніхто з людей не може розуміти того голосу дерев! Втім, цей дзвінкий гомін парку остаточно його заколисав і похилив до сну.
На сьогодні випали самі невдачі. Ранок ще хоч і був важкий, але почався звичайним порядком, і навіть Варвара Карпівна прийшла раніш, ніж звичайно. Але по сніданку день закрутився метушнею й турботами. Та раніш, ніж узятись до них, Іван Семенович мусив вирядити Юрка з козоіо— на ластовень. Юрко звичайно бігав, стрибав, приставав з різними докучливими вимогами. Коза крутилась, смикалась і мекала. З чорного ходу показалась замурзана, з покошланою головою постать Картеки. Мружачи заспані очиці, він похмуро промурмотів :
— Яка краса! Яке натхнення і глас Господень чую я! — І для більшого враження ударив у долоні й додав:
— Авраам з Ісааком на пажіті виряджаються! І з ними жертвенное животное!
Юрко збентежено й докірливо поглянув, тим часом як Іван Семенович розплутав козу й, випроставши мотузка, повів її подвір'ям. За ворітьми він урочисто вручив мотузка Юркові, і коза, зрозумівши нарешті, що справа йде про пастовень, збентежено й засмикано повела Юрка просто до лісу.
Іван Семенович хвилинку постояв, стежачи за Юрком з козою, далі повернувся й пішов назад. Він завернув до хліва, узяв там тачку, "екіпаж", якого придбав спільно з іншим учителем, й кинув туди порожнього мішка, й виїхав на вулицю.
За ворітьми йшли рівні й порожні пішоходи, колеса тачки голосно гуркотіли: одне з них терлось об залізний кілочок і попискувало. Іван Семенович з досадою згадав, що він, заметушившись, не помазав коліс, отже, їхати назад буде важко, але повертатись йому вже не хотілось. У центрі міста на пішоходах люду було далеко густіше, і Іван Семенович мусив звернути на сошу, дбайливо об'їздячи калюжі. Втім, ніхто з перехожих на вулицях нітрохи не здивувався, що людина з тачкою бовтає калюжі на вулиці.
Але на млині Івана Семеновича чекала велика прикрість: замість шести пудів за три останні лекції видали всього лише три пуди. Коли Іван Семенович запитав про це в конторі, там послались на завком.
У завкомі т. Бабак чемно, з уїдливо-лукавою посмішкою пояснив, що тепер Окрпрофрада вимагає від усіх профосеред-ків, щоб вони всюди однаково платили за лекції. За ставками Окрпрофради вони більш, як пуда, не могли видати.
— Гаразд, товаришу! Але це ви могли робити тільки на дальші лекції, завчасно попередивши мене. А в данім разі яке ж ви мали право. Це ж, вибачайте, просто грабіж!
— Що значить грабіж? Ми просто робимо те, що нам звеліла Окрпрофрада.
— Але ж я на це згоди не давав. Яке ж ви мали право одбирати те, що самі призначили?
— Ну, при чом тут право! Значить, ми не могли інакше. Ну, коли б ще, скажімо, робітники були вдоволені, ми могли б ще якось півпуда додати за лекцію. Але тепер не можемо.
— А скажіть, будь ласка, кому я можу оскаржити це?
— Що значить оскаржити? Всьо равно ми не заплатимо!
— Так? Тоді вважайте, що я далі лекцій не читатиму,— розібрали? А в цій справі я говоритиму з Окрпрофрадою.
— Будь ласка! Ми нічого не маємо проти!
Т. Бабак навіть уклонився, але зразу ж одвернувся, тим показавши, що з цією справою покінчено. Збурений, але все ще стримуючи себе, Іван Семенович вийшов із завкому і, мовчки одержавши борошно, виїхав з подвір'я.
Велика образа й безсила лють охопили його, запаливши до гострого бунтарства проти всього світу. І вперше за ці дні думки наринули на нього звичним накоченим шляхом і вдарились об його кревних: Лілю та Юрка. Проте вчорашній страдницький образ дружини глибоким болісним докором заговорив йому. І тоді знову, як другий кінець хвилі, тривожна теплота й ніжність розм'якшили йому серце потужним покликом — впасти на коліна перед нею, виснаженою й змученою, та цілувати їй сухі пальці.
Однак про ці переживання Іван Семенович незабаром мусив забути, коли показалась базарна площа. Треба було зразу ж розв'язати загальну справу — де дістати грошей. Тут не могло бути ніяких вагань — грошей треба зразу ж, бо дієтні харчі для Лілі треба посилати щодня. Питання ходить тільки про те, де їх дістати!
(Продовження на наступній сторінці)