— Ну, ось тут ми зробимо велику клубму, висадимо навіть наші тепличні рослини з кабінету, поставимо ліхтаря, а по боках розіб'ємо трохи менші клумби. Як ви гадаєте, Іване Семеновичу?
Іван Семенович мусив погодитись, що це цілком резонна думка. Далі перейшли на обговорення того, якої форми надати клумбам, щоб це цілком личило ампірові будинку. Нарешті, давно пора було б взятися за ремонт і будівлі! Але, звичайно, на це треба коштів, а цього року де ви їх візьмете!
Іван Семенович слухав і погоджувався, однак не розуміючи, що ця людина, цей "Песталоцці", як його прозвали серед педагогів, тільки розважає його, щоб загладити те неприємне чуття, яке він викликав, заставши несподівано Івана Семеновича, коли той знущався над козою. Чи тут були справді якісь ще й інші мотиви, чи тільки поза, бажання ствердити марку мудрого й бездоганного педагога? А може, й справді, мудре й лагідне чуття людини?
Проте Іван Семенович не вірив цьому чуттю і тепер, влучивши слушну хвилину, мерщій попрощався й пішов. Христофор Федорович не затримував — це була випадкова зустріч, випадкова товариська розмова, і нема що тут розводитись без кінця.
Але коли Юрко намірився був іти, він затримав його.
— Ти ж давно в мене не був, Юрасю. А в мене є дещо й цікавого. Може б, ми пішли з тобою?
Юрко погодився.
Дома в себе Іван Семенович не знав за що взятись, і никав, болісно й ніяково роздумуючи над вечірніми подіями, що залишили таке неприємне в нього чуття.
Юрко прийшов тільки на восьму годину, жвавий, зосереджено-спокійний і певний, напоєний якимсь незнаним ароматним змістом, ніби весь переродившись. Іван Семенович зразу це відчув і прикро признався сам собі, що він зовсім не вміє виховувати дитину, не знає, як підійти, не відчуває дитячої психології. Певне, це вимагає своєрідної й глибоко-чутливої вдачі, якої йому, очевидно, бракує.
Це все його ще більше пригнітило, але він все ж поклав Юрка спати і тоді, скориставшись з тиші, зразу ж поспішив піти до фізичного кабінету, куди завжди заходив під хвилини прикрої журби чи смутку.
У фізичнім кабінеті, в цій великій кімнаті, в зелених її присмерках виступали таємниче-волохаті силуети речей і пахло помішаним духом нафталіну й денатурату.
Іван Семенович підійшов, засвітив світло й оглянувся. Сьогодні, як і всю останню пору, вабило його до катодних ламп, дослідів над Х-променями.
Освітлення Х-променями органічних речей, їхнє просвічування, бодай хоч слабке, дає підставу думати, що можна винайти формулу просвічування всяких речей, щоб вони були зовсім прозорі. Та коли промінь є тільки струмінь енергії даного тіла, струмінь певного ритму й певного електричного потенціалу, то, значить, винайшовши ці коефіцієнти енергії, можна побудувати такі ж промені, такої ж довжини й електричної наснаги, щоб вони були цілком рівнобіжні до променів тіла, і тоді тіла стануть цілком прозорі.
Але в цій проблемі, як і в багатьох інших, ми натикаємось на силу перешкод, а головне на те, що ми ще й досі не опанували та не вивчили електрики до такої міри, щоб цілком довільно можна було б нею орудувати. До того ж тут, очевидно, треба скористатись і деякими хімічними моментами, що інтенсифікували б процес упрозорювання; однак, що саме вжити для цього потрібно,— Іван Семенович не знав і не міг цього надумати.
Він підійшов тепер до рентгенівського приладу, змінив білу руру на фіалкову, ввімкнув до загальнокомунального дроту умформер, і велика кімната зразу ж сповнилась шумом і гуркотом, властивим електромоторові, і потонула в густих пасмах фіалкових променів.
І зразу ж усі речі ніби потонули й розтанули в тім світлі, і тільки обриси їх, як кістяки, як абстрактні геометричні тіла, виступали густими лініями, лягаючи обрис на обрис, створюючи якусь дику одноплощинну футо-кубістську мішанину.
Іван Семенович захоплено дивився й роздумував: це ж колосальної ваги річ — винайти спосіб упрозорювати речі!
Повернувся він додому доволі пізно і все ж, захоплений роздумуваннями в кабінеті, як і денними переживаннями, сів до столу і записав до свого зошита:
"Зло, лють і завзяття — це, по-моєму, одного порядку сила. Перемогти їх — значить спинити світ, поставити його на нулі. Нуль є основа світу. Навколо нього змагаються дві сили — позитивна й негативна, і від того родяться потоки життя.
Нуль — це той мудрий спокій, напружено-рівне зосередження й заглиблене розуміння світу, що його створили колишні мудрі. Але не ним тримається світ. Світ увесь час хилитається між плюсом і мінусом, і нуль — це тільки одна мить синтезу, одна маленька точка, на якій випадково перетинаються путі світу.
Однак я й на мить не можу прийняти цього спокою. Вся моя натура протестує проти цього йолопського нуля й спокою! Я мушу перемагати світ, робити його покірним своїй волі, дарма що він випорскує з-під моїх рук, дарма що я й сам від себе випорскую. Я є бунтар, син Прометея, і на бунті складу собі голову. Я мушу змагатись і руйнувати все, що є в світі жіночого, консервативного, застиглого, бо я руїнник, революціонер, бо я не стою на нулі спізнання, і крізь моє серце проходять бурі та грози, піднесення й падіння будівничих потоків".
V
По тих хмарних днях сонячні настали якось раптово, ніби хто спозарання розвішав усюди широкі складчаті заліплені золотом білі рядна.
На галуззях, що допіру закучерявились молодим листом, було так багато роси й сонця, що все це зливалось у одне безмежне сліпуче око. З лісу доходив невгамовний, дражливо-екстатичний концерт лісових і болотяних жаб, що своїм криком перемагали сочисту й спокійну радість землі.
Але коли Іван Семенович з Юрком пройшли далі від технікуму, де починались міські сади й городи, крекотнява жаб сюди доходила далеко глухіше. Тут стояв холодок весняного ранку, пахтіння садового цвіту й тихий лагідний спів птахів. Крізь білі лапаті ковтуни цвіту поснувалось густим пітканням сонячне проміння, посплітавшись із галуззям у незнано-дивну тканину з густою глибиною візерунка.
У саду лікарні корони дерев так само заволокло імлисто-зеленкуватими серпанками з ніжною, як ягняча вовна, ворсою й білим лапатим цвітом вишень та яблук так, що в нім потонули важкі чорні грядки, а жовті стіни будинку розтанули в білясто-зеленім морі.
Обоє прийшли захекані й п'яні, ніби всю дорогу бігли,— а тепер сюди вскочили несподівано розчервонілі, з блискучими від теплоти очима. Вартова помлікарка зустріла їх докірливим насупленим поглядом, але це їх нітрохи не збентежило. Заявивши, що прийшли забрати хвору, обоє сіли на лавку і з демонстративним викликом чекали.
Хвора, проте, показалась нешвидко. Зразу винесли кошель з речами, і тільки пізніш, певне, хвилин за п'ятнадцять, з коридору вийшла й Ліля. Вона була ще квола, бо надто міцно й довго трималась за ручку дверей; за нею йшла сестра, пильно й дбайливо доглядаючи, як за дитиною. Ліля сердечно, з болісним стогоном у голосі, і дзвінко, з тривожним тремтінням тонкої розбитої порцеляни, засміялась і зразу ж, закашлявшись, поперхнулась та мерщій сіла на лавку.
— Ось бачите! Одвикла зовсім ходити,— сказала вона, ніби перепрошуючи перед Іваном Семеновичем. Іван Семенович безпорадно затупав ногами, перехилився й розчулено запропонував:
— Так той... Лільок... Ми ж покличемо візника.
— Візника? Ну навіщо! Ще тратиться на нього... Я дійду й так,— кволо заперечила вона.
— Е, що значить тратиться!.. Звісно, так важко буде... Розуміється, ми зразу ж дістанемо його.
Іван Семенович потупцяв і кинув до Юрка:
— Юрку! Так чкурнемо по Ванюшу?
Але Юрко, видимо, неохоче приставав на це й більше тягся до матері. Тоді Іван Семенович махнув рукою і вийшов сам.
Незабаром він повернувся з візником і, злізши перед ворітьми, відважно пішов дощатим пішоходом просто до ґанку.
Ліля з Юрком сиділи на приступках ґанку і, приголомшені рясним цвітом саду, поміж яким струмилось сонце, спокійно чекали.
— О, вже й ти! Так швидко? А тут так чудесно! Іван Семенович ґречно вклонився й закликав на візника.
— Ну, я зовсім п'яна від цього повітря,— сказала Ліля.— Справді ж. Як же я буду й жити, як так п'янію тепер.
Ліля похилилась на руку Івана Семеновича і кволо пішла до візника.
Юрко сів напроти й, підсунувши свого кашкета, щасливо посміхався, увесь час не спускаючи очей з матері.
— Ну, як же ви жили без мене? — спитала Ліля, коли вони проїхали далі.
— Та нічого, якось обходились,— непевно відповів Іван Семенович.
— Та, мабуть, гримав на всіх, сердився?
— Ні, не дуже.
— Де, не дуже! Тато як розсердився на Федорку! Федорка збила татові окуляри, а тато тоді взявся бити. А коза кричить...
— А ти ж помагав, Юрку?
— Ні, я тільки плакав,— відповів Юрко.
— Он бач, який ти плаксун. А треба було б татові помогти Федорку бити, а то він сам, сердешний, мабуть, і не вправився.
Юрко сконфужено посміхнувся й поглянув на Івана Семеновича воднораз і засоромлено, і з посмішкою лукавого зрадника.
їхали далі мовчки. Побіч ішли білясто-зелені шати дерев, свіжі й чисті кайми доріг, мов вислані зелені рушники.
І будинки, і пішоходи в цім морі весняного зела видавались чистими й причепуреними.
(Продовження на наступній сторінці)