Іван Семенович на ці слова нічого іншого не міг зробити, як тільки глибоко зітхнути, і сказав:
— Ну, знаєш, ми просто змучені до краю. Важко живеться. Але цього більше не буде, я запевняю тебе. Ось побачиш.
— Та побачимо,— примирено відповіла Ліля, витираючи сльози. Юрко стояв і стежив за нею похмуро й насуплено. Ліля, певне, не помітила цього й поспитала:
— Ну, ти ж, Юрку, Федорку глядітимеш? Дивись мені, щоб вона в тебе поправилась.
— Авжеж, ще й як,— задиркувато сказав Юрко.— Я тепер знаю, де більше паші. Туди й ганятиму.
Тим часом у палату зайшов вартовий помлікаря, і Ліля мусила нашвидку попрощатись і відійти від вікна. Іван Семенович трохи постояв, а тоді, взявши за руку Юрка, пішов з подвір'я.
Майже половину дороги Юрко мовчав, мабуть, прикро вражений усім тим, що бачив. І тільки доходячи вже подвір'я педтехнікуму, тихо мовив до Івана Семеновича:
— А ми й забули спитати, коли мамуня повернеться.
— Не знаю. А що, Юрасю?
— Та мамуня обіцяла мені пошити костюма. Тепер, мабуть, я буду без нового костюма,— сумно признався він.
Але Іван Семенович на це нічого не сказав.
///
Тепер електричний струм у Івана Семеновича виснажився, і, як завжди після того, на душі було затишно й сумно і хотілось зашитись десь у куток і там на дозвіллі смакувати. Цьому якраз усе й сприяло: Юрко погнав козу на пастовень,
Варвара Карпівна поралась у коридорі, наспівуючи щось церковне.
Іван Семенович здаля й глухо чув той спів Варвари Карпів-ни, а сам тим часом важко роздумував, одриваючись увесь час від монографії про світло. Читалось важко, бо ціла хмара думок заклубилась, хаотично й бунтівливо.
Пізніш, уже надвечір, він насилу скінчив монографію, потім наспіх накидав схематичного конспекта й пішов до фізичного кабінету.
Під кабінет відведено доволі просторе приміщення, цілу велику залу, що раніш призначена була під авдиторію. У часи революції зовсім випадково сюди потрапило дуже коштовне приладдя, і Іван Семенович шанувався в ньому і пильнував усього кабінету, знаходячи тут затишок і розраду собі в години гострих збурень.
З приладь до сьогоднішньої лекції він вибрав собі призму, лупу, проекційного ліхтаря, нарешті, примітивний прилад, як ілюстрацію до кіна. З дому вийшов він увечері по сьомій годині. У коридорі зустрів його вчитель мови і літератури Картека, бредучи додому, певне, п'яним, бо одна пола сірої шинелі, забруджена й мокра, волочилась долівкою. Він зне-важно й насмішкувато оглянув Івана Семеновича й глухо кинув:
— Пресмикаємось? За пуд борошна продаємось?
Іван Семенович нічого не відповів, а той, ще більш цим роздратований, зневажно й роздратовано кинув навздогін:
— За шмат гнилої ковбаси у вас хоч матір попроси! І при цьому промурмотів брутальну лайку.
Навкруги швидко сутеніло, далечінь потопала у фіалково-сивім тумані і незабаром закуталась сутінками, а крізь них витикались промінясті зірки.
Трохи пізніш з темряви вихопився гудок млина; отже, було пів на восьму. За півгодини мала заступати нічна зміна, за півгодини мала розпочатись і лекція.
Проте, коли Іван Семенович прибув на подвір'я млина, було тільки за чверть до восьмої. Він зайшов до контори, але там сидів сам табельник Ефроїм Гумілевський, що виводив якісь підсумки в книзі й зосереджено ляскав рахівницями. Назустріч Іванові Семеновичу він подивився з тихою філософською задумою, а потім поблажливо посміхнувся.
— Ну, це вже ви прийшли? Просвіщать нас?
— Так. Але ви не знаєте, де має бути лекція?
— Чому не знаю! Звісно, знаю. Вона має бути в пайкаузі.
— Це ви напевне знаєте, що вона буде в пакгаузі?
— Що значить напевне? Раз я сказав, значить, знаю. А де ж їй ще бути, як не там?
— Я гадав, що тут, у конторі.
— Розуміється, ви гадали. Але в конторі тепер вечірні праці,— звіт складаємо.
Іван Семенович більш не допитувався, а Гумілевський повів у задумі гострим великим носом, ніби прислухаючись своїми великими, як кажанові крила, вухами до якихось потайних звуків,— і по тому знову взявся за працю. Іван Семенович повернувся і вийшов з контори.
У пакгаузі мерехтів блідий, запорошений борошняним пилом ліхтар, було чуйно й затишно, бо здаля доходив заколисливий шум і гуркіт трансмісій, вальців, віялок і жорнів. В глибині пакгауза, в сірих мерехтливих пасмурках тупця-лось двоє— вагар та один робітник. Вони були такі заклопотані своїми справами, що, здавалось, зовсім не помічали Івана Семеновича.
О восьмій годині, приголомшуючи шум і гуркіт, услав подвір'я й млинові мури важкий переможно-розпачливий гудок. Та коли він стих, на подвір'ї ще перекидались і бавились який час гомінкі луни; якась ділянка млина поблизу перестала гуркотіти, а хвилин за п'ять до пакгауза почали сходитись робітники.
І, як завжди, робітники сходились, поодинці чи невеликими гуртками, поволі і втомно заходили в пакгауз й сідали на лавки чи мішки з борошном, байдуже й холодно чекаючи. Інколи хтось перемовлявся з сусідою і відкашлювався, і це чомусь нагадало Івану Семеновичу порожню холодну церкву, де так само перешіптуються й відкашлюються, чекаючи на відправу.
Коли Іван Семенович зайшов до пакгауза і оглянув своїх слухачів, йому зразу ж гостро вдарило те, що давно вже непокоїло,— дехто засоромлено відводив від нього очі, ніби таїв якусь недобру думку.
"Що тут сталось?" — прикро подумав він. Чому так засте-режено-вороже ставляться до його лекцій? Чи тут просто та звичайна фізична втома, що в годину спочинку хилить людину до дрімоти, чи його лекції чимсь не підходять робітникам? Це останнє найважче було викрити, бо, певне, ніхто не зважився б по щирості в цім признатись.
З одною групою зайшов робітник-млинар, русявий, з пишними вусами і гострими сухими рисами обличчя, т. Ковтун, і зразу ж сів на передній лаві. Це був один із серйозних і уважних слухачів на лекціях, що завжди щось пильно записував собі в кишенькову книжку і засипав Івана Семеновича силою гострих, уїдливих питань, від чого дуже часто сміялась вся авдиторія. Він дивився колько й сміливо і, може, навіть трохи зухвало; це завжди мимоволі дратувало Івана Семеновича, і між ними інколи виникали навіть неприємні спірки. Ковтун за хвилину встав і, підійшовши ближче до столу, оглянув Івана Семеновича — як тому здалося, глумливим поглядом — і глухо поспитав:
— Що ви читаєте сьогодні, професоре?
Слово "професор" прозвучало Іванові Семеновичу як глум-ління, і він неприємно скривився, проте зразу чемно відповів:
— Певне, про світло.
— А цікаво, про кіно будете розповідати?
— Не знаю; коли встигнемо, звичайно.
— І про атоми світла?
— Ну, розуміється!
— І про волосність?
— Про яку волосність? То, певне, ви сплутали. Може б, ви хотіли й про юшку з горохом?
Т. Ковтун холодно оглянув Косеня і густо сказав:
— Ну що ж, коли є з чого зварити, так це річ непогана виходить. До такої справи усяк не дурак!
Він сяйнув холодним лискучим поглядом сірих очей, смикнув свого густого вуса й поволі одійшов на своє місце.
Хтось поблизу нього тихо, але глумливо засміявся; Ковтун густо почервонів і неспокійно крутнувся на лавці. По тому настала довга й нудна хвилина тиші, коли всі чекали і ніхто на знав, чим її заповнити.
У приміщення вскочив секретар завкому т. Бабак і, окинувши метким зором приміщення, зразу ж голосно і впевнено поспитав:
— Що так мало зібралось? Хіба більше не буде?
— Мабуть, старики розійшлися — потомились.
— Жалко! Ну, нічого. Т. лекторе! — звернувся він до Івана Семеновича,— може, ви будете й починати?
І потім, підійшовши ближче до столу й перехилившись через нього всім своїм куцим тулубом, він тихше, але так, щоб у ближчих рядах було чутно, сказав:
— Чи не можна б простіше читати лекцій — товариші жалуються, що не все розуміють.
— А що ж їм ще треба, я не знаю.
— Та, наприклад, анекдот який-небудь розказати — там про буржуя чи попа. А то, знаєте, скучно так слухати — засипають.
— Ну, товаришу! На другу лекцію я принесу вам спеціальну збірку анекдотів. Може б, ви за це взялися? Навіщо вам спеціального лектора на це тримати?
— Та ви ж не обіжайтесь, товаришу. Я це тільки так кажу, що на лекції з фізики мало приходить народу.
Т. Бабак одійшов і, сівши на першу лавку, став уважно роздивлятись своїми меткими чорними очима, що холодно й хапливо бігали по приміщенні. Інколи він енергійними рухами гладив свою облиснілу козубеньку вату голову. Настрій гостро порушено, і Йванові Семеновичу треба було багато зусилля, щоб цілком опанувати себе й розпочати лекцію.
Лекція йшла, однак, рівно, спокійно й змістовно. І, як завжди, початок її слухали з увагою, на другу ж половину залишалось кілька дослідів, і цього разу вони пройшли особливо цікаво. На кінець лекції Іван Семенович помітив, що обличчя робітників зацікавлено і вдячно витяглись уперед, уважно ловлячи його слова, і з цього цілком слушно вважав, що лекція справді зацікавила робітників. А найбільш — зосталось те внутрішнє чуття оцінки, що завжди найточніш свідчило про успіх лекції. Сьогодні воно цілком виразно стверджувало, що лекція пройшла добре.
(Продовження на наступній сторінці)