На пристані вона довго, покірно чекала, доки прийшов пароплав. Здається, це був той самий, що вона ним і сюди їхала.
Вона лягла під лавкою і мовчки, майже ні з ким не розмовляючи, їхала всю дорогу.
Коли приїхала на свою пристань, вона заметушилась, захапалась. А вийшовши з пристані, вона з якогось теплою приязню вчувала м’який порох по дорозі.
Незабаром, як вона поминула будівлі пристані, розіслався здавна знайомий степ.
На обрії то впірнали, то виростали густою купою гаї — звідти чомусь злякано кричала галич, і біліла праворуч стара покручена береза.
Щодалі степ вставав перед нею ширше. Незабаром виріс перед очима хрест.
І коли Вівдя поглянула на нього — хрест злився з самітними купками дерев і танув в сутіні вечора. А Вівді здавалось, що то земля стоїть розіп’ята, і хтось підперезав їй руки подертим рушником. Проте йти в м’якім поросі дороги було легко та холодно.
1926